Українські комуністи, що обіймали в совєтській Україні високі пости, з приїздом Постишева вирішили виступити ще раз супроти уніфікаційної лінії Сталіна; але в цьому змаганні мусіли або здатися на волю переможця, або ж загинути.
7 липня 1933 року застрелився на знак протесту проти політичної лінії Сталіна член виконкому Комінтерну і колишній нарком освіти України М. Скрипник. Ще раніше, 13 травня 1933 року, так само застрелився М. Хвильовий. Шумський, Приходько, Полоз, Михайлик та ін. сиділи вже в казематах ГПУ. Усі щирі українські комуністи опинились у пастці й були приречені на загибель.
Сталін поставив завдання ліквідувати не тільки українську комуністичну верхівку та українську інтелігенцію, а й стерти в памяті українців поняття про будь-яку окремішність України, про будь-яку, бодай позірну, її автономність. Адже фактом є, що на той час український селянин таки знав, що він українець, що Україна мусить мати певні кордони; не дарма дядьки покликалися, що вони «до самого Петровського чи Скрипника дійдуть».
Саме це й хотів вибити з голів підсовєтських українців Сталін. Він хотів довести українському селянинові, що Скрипник «контрреволюціонер», «фашист»; що Хвильовий, Гринько, Полоз вороги народу, що всі ці українці-комуністи тільки те й робили, що продавали Україну «фашистам» та домагалися для українського народу «капіталістичного рабства». День у день підсовєтській людності твердили, що тільки Сталін, Москва і тільки сталінці справжні друзі українського народу.
Це був час страшного розгрому українських комуністів і всього українського, якого б напрямку воно не додержувалось. «Не треба розшукувати українських націоналістів, говорив один з моїх слідчих, досить взяти передплатників журналів «Україна», «Життя й революція», «Пролітфронт» чи «Літературний Ярмарок», і я без вагання заарештовую їх, бо всі вони націоналісти». Це було в 1933 році. Що ж ті слідчі робили пізніше, коли кожен громадянин УССР, лягаючи спати, ждав до себе гостей з НКВД, щоб поділити долю з тими, що вже потрапили за тих часів на соловецьку каторгу.
Не дарма сивий, заслужений професор університету Св. Володимира, математик і безперечний російський монархіст, академік Ґраве, «страха ради иудейська» виступив з доносом-промовою супроти найвидатнішого українського математика, академіка Михайла Кравчука, називаючи його «фашистом» і «ворогом народу».
Починаючи з 30-х років, ГПУНКВД стає організацією не тільки політичного нагляду й терору, а й установою, до компетенції якої належать усі сторони життя Совєтського Союзу. Віднині ГПУНКВД стає своєрідною державою в державі, маючи низку управ і відділів, таких самих як і наркомати. Гідротехнічна, Шляхова, Вугільна, Цивільного і Воєнного будівництва ї т. д. і т. п. Всі ці управи і відділи мали свої контори та інституції. Багато проектів, важливих дослідів виконували вязні НКВД. Досить сказати, що Біломорсько-Балтійський канал, Турксиб, канал МоскваВолга, Байкало-Амурська магістраль, автострада МоскваМінськ й інші важливі будівництва, аж до «Дворца советов» у Москві включно, все це проектувалося й будувалося увязненими під безпосереднім керівництвом ГПУНКВД.
Не дарма ж на тих будівництвах становили памятник будівничим НКВД, як це було зроблено на Біломорсько-Балтійському каналі, де поставили (щоправда, зарано!) прекрасний памятник «железному наркому» Ягоді. Коли Ягоду розстріляли, монумент наказано негайно зняти, а скульптора, увязненого чеха, негайно спецконвоєм перекинути на Соловки тільки за те, що він побудував той монумент з наказу начальства.
За цієї доби, крім терору, на ГПУ покладено й господарчо-організаційні завдання. Це позначилось і на зміні в структурі концтаборів. Стару військову структуру з поділом на роти і взводи і т. ін. замінено поділом на «фалянги», «колони», «бригади». Увязнені вже не кричали «здра», не муштрувалися за військовим звичаєм. На будівництвах, як-от, скажімо, на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, не було вже ні цих прав, ні вигаданих садистами таких кар, як соловецька «Сєкирка». Натомість прийшло гірше за «Сєкирку» нормування праці. Вязнів не гнали вже на працю голих і босих, а взували й одягали, але на праці доводилося бути не одну, а дві й три зміни відразу. На Соловках тепер тільки й говорять що про «темпи», «ударництво», «соцзмагання» А водночас посилюється політичний нагляд, ростуть «дуті оплати», процвітають провокації і все те, що було характерним для тодішньої совєтської «волі».
Соловецька ж каторга після 1931 року лишилася місцем перебування найбільш небезпечної частини вязнів і частини малопридатних, переважно хворих каторжан.
На острові припиняються тепер майже зовсім лісозаготівлі, ліквідується цегельня, закривається чинбарня та ливарня. Найбільше уваги у виробничій сфері на Соловках приділяють тепер сільському господарству.
1 травня 1933 року, по закінченні будівництва Біломорського каналу, всіх «непевних» соловчан і несоловчан повернено на Соловки. 1933 і на початку 1934 року на острів прибули нові вязні члени партії, совєтські письменники, підсовєтська інтелігенція, словом, ті, що ще в 192930 рр. стояли при державнім кермі й були хоч маріонеточними, але суддями і прокурорами на показових судових процесах.
Ще коли ці неофіти були на Поповому острові, на порозі Соловків, і в тому добре ізольованому таборі осягли неабияких «успіхів» на важкій фізичній праці, чим вихвалявся начальник 9-го Кемського відділу Ієвлєв перед начальником 3-го відділу Біломорсько-Балтійського табору, то цей останній зовсім не поділяв ентузіязму Ієвлєва. Начальник 3-го відділу говорив, що його завдання не привчати до фізичної праці цих «недострелених», а берегти, щоб вони не втекли з табору й не зняли повстання.
Уже від цього часу на Попів острів привозили переважно політичних вязнів, і то здебільшого інтелігенцію. Вийняток становили шахраї найвищої «кваліфікації» та чужоземці, яких, як правило, звинувачували в шпіонажі.
У цей час не було вже на Поповому острові «славетного» Курилки, що вимагав від вязнів кричати «здра» так, щоб «здра» те чути було «за 65 кілометрів», не палили живими людей у бараках; не ходили «дневальні» з киями («дринами») й не кричали «вилітай до останнього», допомагаючи «вилітати» «дрином». Нічого цього вже не було. «Дневальні» прибиральники бараків були переважно милі люди колишні священики чи професори, які всіляко дбали про найкращі умови для своїх товаришів. Мили підлоги, одержували на бригаду хліб, талони на обід. Бригадир з тих, що працюють, живучи разом з бригадою, не вимотував з людей жили режимом і працею, бо сам жив поруч, спав і їв те, що й усі; а це нагадувало йому, що той же бригадир міг завтра бути й небригадиром.
19331937 рр. Соловецький концтабір знову повернувся до старих своїх географічних меж (19261927 року), тобто не виходив за межі Попового острова, та й там був один тільки табір, «Морсплав», що правив більше за пересильний пункт, ніж за виробничий табір.
У цій добі, як і в попередній, переважну частину соловчан становлять селяни-українці, учасники селянських заколотів 19291932 рр. агрономи, вчителі, лікарі, письменники, поети, вчені, студенти з совєтської України.
Друга група складалась із так званих «інонаціоналів»: казанських і кримських татар на чолі з Султан Галеєвим і Галеєм Галеєвим; туркменів, таджиків, узбеків на чолі з Ходжаєвим і Усмановим; вірмен на чолі з братами Лебледбежанами; грузин на чолі з полковником Яшвілі, Кікодзе та Гугунашвілі; фінів, удмуртів, східних фінів (карелів); німців на чолі зі своїми пасторами і німцями совєтськими діячами; білорусів на чолі з Рак-Михайловським, Мятлою, Дворчаніновим; поляків на чолі з Вишневським; кабардинців, балкарців, осетинів, інгушів, азербайджанців та інших народів Кавказу з їх мулами і старшинами; нарешті, росіян на чолі з академіком Флореньким, Песоцьким, Пороховниковим та іншими. У цьому багатонаціональному конгломераті були й чужоземні піддані починаючи з німців і французів і кінчаючи японцями та американцями.
Окрему категорію становили 325 людоїдів з часів голоду 193233 року, між ними 75 чоловіків і 250 жінок.
Оце, власне, той склад соловецьких каторжників 19331937 років, що я особисто мав нагоду добре пізнати.
Організаційна структура, як і в усіх совєтських концтаборах, заснована була на виробничому принципі, з тією лише ріжницею, що Соловки не являли в цей час суто виробничої каторги; бо вязні соловецькі мали надто велику кількість всіляких спеціальних приписів у своїх вироках та інших супровідних документах на них, що, по суті, зводило тут нанівець виробничі моменти. На Соловках було в цей час аж три «спецізолятори». Усіх вязнів, що не сиділи по ізоляторах, ділилося на низку категорій, які ріжнилися своїми правами щодо пересування та перебування на певній території Соловків. Так, була категорія з правом перебувати лише в Кремлі; з правом перебування за Кремлем, але в зоні Кремля (радіусом 2 км); з правом пересування (у службових справах) по острову чи по всіх островах, звичайно, з конвоєм; з правом планети в межах 5 км зони навколо острова (теж, ясна річ, з конвоєм). При чому всі ці «права» були дуже непевними; сьогодні ви маєте «право», а завтра сидите в найглибшому ізоляторі. Найважливішим було не потрапити, як там говорили, на «прицел» третій частині, тобто місцевому тюремному НКВД. Якщо у 3-ї частини не було на вас інших матеріалів, крім надісланої разом з вязнем «справи», коли вам не «пришито» було шостого (шпигунства) чи восьмого (терор) пункту, ви могли мати деякі з цих «прав».