Переночували. Гонять нас на роботу, шпал носити. А їсти дали нам на сутки 500 грам хліба і 2 ложки каші. Так і пішли ми на роботу. Працювали ми до вечора, а у вечері дали супу із гнилою рибою і теж дві ложки каші. Так ми полягали і спати. Не було де лягти, так я ліг біля порога. Так я прожив там три дні. Почали готувать човен, щоб їхать по річках і великих озерах з високими камінистими порогами на північ іще 130 кілометрів, до краю, що називається Бабїн Кут. Приготовили човна, наклали харчів, струмент і усе, що казали. І збирають нас 65 чоловік одправляти. Сіли ми у човен і поставили паруса, а тут люде були ті, котрі ніколи й води не бачили. Ну я води не боявся, бо я виріс на воді. Так що мені було нічого. Страшно тільки було того, що уже було холодно та ще до того вже біля 25 сантіметрів снігу на землі лежало, а по берегах вже лід намерзав. Так ми і поїхали. Із нами їхала ще охорона, десятників чоловік з 10 і начальник охорони. Доїхали ми до одної річки, котра впадала у озеро, коли дивимось, аж там високі пороги, а через ті пороги треба нам перебратися. Трудно було нам перебиратися. Бродили ми біля них попід руки у воді. Коли човен між каміннями застряне і його не можна ізвідтіля витягнути, так заганяють попід руки у воду, щоб човна вирятувати. У воді обмочуємося од ніг до голови, а тоді лягаємо спати на снігу і на морозі, під откритим небом. І так ми їхали, по таких великих озерах і через такі великі пороги, три тижні (130 кілометрів) і усе такі пригоди терпіли до самого Бабйого Кута. Приїхали у Бабїн Кут. Так, як я умів човном владіти, так мене ізнов послали по хліб у Бабю Дачу. І вже, поки я вернувся, то найшлися ті сім чоловік, котрі мене не діждалися і напали на варту і роззброїли. Набрали чого їм треба було і пішли на Фінляндію. Коли я приїхав із хлібом, то вже їх не було.
То я собі підобрав людей іще 4 чолов. до себе і теж почали тікати. Ну як я думав тікати, дак я підговорив тих, котрі зо мною їздили по хліб. Ми собі купили цукру, сухих овочів, і тютюну, тобто того, що найпотрібніше та найкорисніше. А у мене ще було трохи сухарів. Приїхали і діждали ночи Усю свою лишню одіж покинули. Узяли собі сокири та пилку, та й пішли собі шукати Фінляндії
Коли ми зібралися тікати, придбали собі харчів, сокири, пилку і сірників, щоб було чим ізрубати деревину, було чим напиляти дров і накласти вогню. У додаток дістали цвяхів, коли прийдеться де нам переїхати через озеро або через річку, щоб нам не заперечувало дороги, коли ми матимем напрям свого мандрування. Отож ми усе собі дістали і вирушили у дорогу проти 24 IX 29 року. Було нам дуже тяжко через те, що у нас не було компаса, а особисто мені тому, що ізо мною люде йшли темні да ще і не свідомі. Коли ми вирушили, то нам пощастило: на перший день ізійшов місяць і я міг розрахувати, куди стоїть захід, куди стоїть схід, північ і південь. Так, як я колись у школу ходив, то знав географію і тепер міг розрахувати куди лежить Фінляндія. Так ми і пішли прямо на захід. Пройшли ми до початку дня і вийшли на високий хребет гір камяних та снігових. Як подивилися, так скрізь камяні гори і сніги біліють. По горах сніг було видно, бо на них ніщо не росте, а по низинах величезні безвихідні ліси. Найшли ми собі місце, для нас вигідне, де тече вода, зварили собі чаю, зварили собі їсти. На наше щастя ізійшло сонце. І знов я міг розрахувати, куди нам іти. Нам було сказано, що до границі фінляндської 17 кілометрів, а від границі до тих місць, де живут фінські селяне, було ще 150 кілометрів, через ліси і болота. Вилізли ми на гору. Подивилися. Нігде нічого не видно, одні гори та ліси. І тут ще, на наше нещастя, сонце сховалося і наліг туман, а нам треба мати прямий напрямок до Фінляндії. Що ж тут далі робити? Треба із природою боротись. Я і кажу своїм супутникам, що я у себе у лісі знаю такі примітки, бо мені приходилось у своїм лісі блудити, так я виблуджувався. Так: на південь лежить більше і довше гілля, а друга примітка така, що із півночи мохом більше обростає дерево, ніж із півдня. Вони ізо мною погодилися і пішли ми далі. Ішли ми день, ішли ми другий, каміннями, горами, лісами, болотами невгасимими та мохами, зарощими поверх каміння. Часом бувало, коли ступиш ногою, то залізеш по пояс. А до цего проходили такі скелі камінні, що, як глянеш униз, дак і кінця немає.
Та це все нічого було боротися із цим болотом, озерами, із камінистим нерівним ґрунтом, із високими утішними горами Ну, а як прийшлося боротися із голодом і з обезсиленням свого хвизичного органу, це вже була тяжка річ! А особливо, як прийшлось боротися з несвідомістю людською! Бачте, річ така: ці люди не хотіли ізо мною погоджуватися, щоб розділити на кожний день порцію своєї їжі, бо я рахував, що може прийдеться і довше ходити. Вони ж не дивилися на це да їли скільки було охоти, бо важко було на собі нести усе. Коли ми промандрували уже так із декілька день і не бачили перед собою нічого, то мої люде почали робити революцію.
Та це все нічого було боротися із цим болотом, озерами, із камінистим нерівним ґрунтом, із високими утішними горами Ну, а як прийшлося боротися із голодом і з обезсиленням свого хвизичного органу, це вже була тяжка річ! А особливо, як прийшлось боротися з несвідомістю людською! Бачте, річ така: ці люди не хотіли ізо мною погоджуватися, щоб розділити на кожний день порцію своєї їжі, бо я рахував, що може прийдеться і довше ходити. Вони ж не дивилися на це да їли скільки було охоти, бо важко було на собі нести усе. Коли ми промандрували уже так із декілька день і не бачили перед собою нічого, то мої люде почали робити революцію.
Так, що вже мені стало дуже тяжко. Уже у нас і хліба нема, уже у нас і сили нема Тільки був у нас ще сахар. Та в додаток пішов дощ, та змив трохи сніг і якісь показалися на гілках чорні рясні ягоди, так ми їли їх. І тими ягодами та сахаром ішли ми пятеро суток. Скрізь ліс, не видно ні угору, ні убік, темно, як у ночі. Треба було на саме високе дерево вилізти, щоб подивитися, чи нема чого попереду нас, а тут уже і сили немає. От ми дійшлися до того, що уже треба було пропадати, бо уже троє суток жили ягодами та мохом. Вже з великою силою боролись ми з тамошньою природою. Зайшли так, що не знаємо куди. Гори перед нами, камінні руїни і страшні болота І вже бачимо перед собою кінець життя свого
Коли чуємо, собака загавкала. Ми і пішли на собачий крик. Ну якраз нам попалося тоді найгірше з тамошньою природою боротися. Ідемо по напрямку собачого крику і стало перед нами невгасиме болото, що нам треба було його перейти. От ми і почали плутатись там. Коли находимо праворуч невеличку річку, що бігла із скелястих гір по камянистому ґрунту, дуже бистро і шумно, метрів з 10 шириною. Найшли ми величезну ялину, котра була похила на річку, звалили її й вона перегородила річку, так, що ми перейшли ту річку. Пішли далі голодні, злі, обмочені і тільки пленталися. Не чути вже собачого крику. Я бачу, почалось незадоволення з мене моїх товаришів перебіжчиків, через те, що ніби то я завів їх. Вибачте, що я вам не розказав, що за люде ішли ізо мною, бо за перебування своє у С. К. Л. із ними мало був, то я й не знав, що воно за люде. Тимчасом, хоч би й знав то теж рішився б утікати, аби не бути у большовицькій каторжній роботі. Я думав, що ці люде в такім становищі при мандрівці, будуть терпеливими, як і я. Коли ж ні. Та й нема нічого дивного, бо я тільки при мандрівці взнав, хто вони є. Один був грабіжник із-за Байкалу, котрий нападав на кого йому попало і роздягав і роззував; через його руки багацько пішло на той світ людей. Другий був із Волинщини, теж такого самого погляду. Третій був трохи здержаніший, але все таки руку тяг за першими. Четвертий, хоч і був контрабандистом, але на погляд видавався чесним і релігійним, польської нації. Цей мені усе розказав, бо він їх добре знав, сидячи разом з ними у Соловках. От мені із такими людьми й трудно було миритись, а ще до того й несвідомими.
Ідемо ми Мені й кажуть: «Ну веди, до чого ти нас доведеш!» Ідемо далі мовчки Коли якраз, на моє щастя ізнов собака гавкнула грубим голосом. Я і усі були із сили вже вибились через голод. А тут ще змінилась погода. Був раніше туман та сніг, а тепер став дощ. І бродимо ми серед ріжних рослин оббовтані, обмочені. Далі вже не можемо йти, а все таки плентаємось Собака іще раз загавкала. Тут я бачу, що мої подорожні зраділи, не знають, що робити: той каже те, а той друге. Ну, а я їм відповідаю: «Давайте ізробім так, що хто з нас найсильніший, нехай вилазить на дерево, на найвище і побачить, що у нас єсть іспереду». Мені одказують: «Ти ж найсильніший, то і лізь!» Я подивився, покрутив головою. Хоч був я і самий старіший між ними, і найкраще умів по деревах лазити, але, біда, що не було сили. Зупинив я їх, а сам пішов шукати вигідного дерева. На моє щастя воно попалося. На високому місці стояла найвища сосна. На неї було дуже гарно лізти, бо суки були мало не від самої землі. Все таки я не міг до першого руками дістати. Тоді я гукнув одного із своїх подорожників і сказав, щоб він пригнувся. Він нахилився і я став на плечі. Потім він підвівся і я дістався на сучок сосни. Сосна була вишиною метрів з 20, так що, як я виліз на її вершок, то видавався за велетня, що панує над цілим лісом. Подивився я в одну сторону, подивився в другу, в усі краї, аж угледів я величезні озера, а з озер дим куриться. Побачив я ще й будинки. Тоді я озвався до своїх, щоб вони замітили в якому напрямку лежать озера й будинки (показав я їм рукою). Насилу ізліз додолу, бо вже зовсім стратив силу. Подорожники погодились, щоб я трохи одпочив і тут ми порадилися, що нам далі робити, бо ми не знали, що це тут за люде живуть.