І чому? Таки вбили?
Вбили, авторитетно заявляє золота пані, і мені стає страшенно цікаво.
Підступаю ближче. Витягую шию.
Кого вбили? питаю, та мій голос тоне в голосах змовників.
Один поперед одного до золотої пані: кого вбили? Кого?
Оцього! Золота пані тицяє пальцем в одне з прізвищ на аркуші паперу, скотчем приклеєному до дешевих металевих дверей нотаріальної контори. А я минулого разу не звернула уваги на те, що на дверях висить папірець із прізвищами нотаріусів і розкладом їхньої роботи.
Слава Богу! з полегшенням видихає важка тітка.
Як тільки у вас язик повернувся?! з огидою знизує плечима понурий чоловік без віку. Людину вбили, а вам «слава Богу»!
Не людину! Нотаріуса! І, слава Богу, не того, до якого я вже третій місяць ходжу, як на роботу! Це що було б, якби мого? Мені що все заново? Документи збирати, по довідки бігати! І гроші заново?
А з цим З убитим що сталося? питає золоту пані рухливий молодик теж без віку. Хто його?
Така таємнича і заплутана історія. Золотій пані вже й самій кортить поділитися добутою інформацією. Нотаріуса вбили у висотці на Печерську. Вчора вночі. А вранці до нього приїхала наречена. Уявляєте?
Бідна Бідна дівчина! виправляється важка тітка, інтенсивно співчуває. Це ж що?! Вона заходить Сподівається, що її зустріне наречений, а він
А його вже нема, філософствує молодик.
Його і справді не знайшли, повідомляє золота пані, і навіть понурий чоловік без віку активізується.
Як «не знайшли»?! запитує золоту пані. Тіло щезло?
Я ж кажу: така заплутана історія! Наречена заходить, коридор весь у крові! Весь!
І стіни? Очі важкої тітки азартно блищать.
І стіни! Усе в крові! А на підлозі крейдою окреслений контур тіла.
То поліцейські зробили! Поліція завжди фіксує позу жертви, демонструє обізнаність молодик.
Поза була, а тіла не було.
А куди воно, пардон, поділося? ще більше активізується понурий чоловік.
Певно, поліція забрала.
А хто повідомив поліції, що нотаріуса вбили? У понурому чоловікові прокидається слідчий. Консьєрж?
Ні. Кажуть, консьєрж спав. Крізь сон ніби бачив поліцейський автомобіль біля будинку.
Прикольно! чесно признається молодик. Дуже цікаво!
Нам цікаво, а вся нотаріальна контора на вухах: не можуть колегу знайти! відповідає золота пані. Обдзвонюють лікарні, морги, поліцейські відділки, намагаються зясувати, куди саме відвезли тіло нотаріуса. І наречена та заважає вкрай.
Наречену треба допитати, каже понурий чоловік. Вона є носієм інформації про приватне життя нотаріуса.
Її неможливо розпитати, авторитетно заявляє золота пані. Вона в шоковому стані і товче тільки одне!
Що? встряє важка тітка.
«Я знала, що цим скінчиться!»
То вона! Готовий побитися об заклад: то справа рук нареченої, резюмує понурий чоловік. Вона нотаріуса вбила.
І як би вона мертве тіло сховала? дивується золота пані. Ви б бачили ту наречену: сорок кілограмів кісток. Вона й пачку чипсів у руці не втримає.
А в неї коханець є! З поліції! упевнено відбиває пас понурий чоловік. Він в темі, кажу вам. Допоміг тіло сховати.
Треба порадити нотаріусам продивитися записи з камер стеження, вирішує діяти молодик, навіть робить крок до дверей нотаріальної контори.
Вони, по-вашому, діти? зупиняє його золота жінка. Нотаріуси свої пошуки з цього і розпочали!
І що показали записи? питає молодик.
Учора камери на будинку, де нотаріуса вбили, не працювали, відповідає золота пані. Кажу ж: така підозріла історія.
І що в нас за країна? психує важка жінка. Камери не працюють, тіла зникають. Це все поліція! Кажу вам: нова поліція вся продажна!
І всі нотаріуси продажні, резюмує молодик. Вони так безсоромно косять бабло, що потім косять їх.
А наречену однаково шкода! кажу я раптом голосно. Якщо вона і справді вбила нотаріуса, значить, було за що!
Змовники обертаються до мене в бездоганному синхроні: щось знаєш? Кажи!
Ні. Нічого такого! Просто думки вголос!
Мені час! І так згаяла півгодини задарма! Золота пані враз втрачає до мене інтерес, суне геть. Слідом за нею зграйка змовників розповзається і тане на очах. А як же заколот? Скасовується?..
Підходжу ближче до дешевих металевих дверей нотаріальної контори, читаю на папірці прізвище, на яке вказувала пані в золоті: Швець Герман Григорович.
Підходжу ближче до дешевих металевих дверей нотаріальної контори, читаю на папірці прізвище, на яке вказувала пані в золоті: Швець Герман Григорович.
Герман, шепочу. Тільки тепер розумію: і без того сумнівна пригода закінчилася ще більш загадково і несподівано, ніж я сподівалася.
6
Навіщо я намалювала на підлозі Германової оселі нерівний контур білим? Задля чого утнула той емоційний ідіотизм? Яку вселенську несправедливість намагалася виправити і що змінила тим незворотно?
Бо там мала бути мертва людина! шепочу з затятою фанатичністю і сама дивуюся: чому так безглуздо-твердо вірю в те?
Ти просто надто примітивно розшифрувала свій сон, в коворкінгу на Лівому березі Улька висуває мені свої версії. Мертва людина образ чогось загубленого навіки.
Тобто?
Тобто йшла ти по життю і ось перед тобою декілька дверей. Ти обираєш одні, хоч і вагаєшся перед тим: смикаєшся то до одних, то до других, то до третіх. Але розірватися неможливо, і ти довіряєш серцю, а воно шепоче: тобі сюди, ось до цих важких дубових дверей, за ними тобі буде комфортно, цікаво, перспективно. Ти підходиш і розумієш ще до того, як відкриваєш їх, що за тими дверима
Мертва людина?
Ні! За ними шанси, які ти колись змарнувала чи просто неправильно трактувала. То неважливо. Головне, ті шанси мертві. До них немає сенсу повертатися.
Навіщо ж я вибрала саме ці двері, якщо підозрювала, що за ними мертві перспективи?
От як тобі пояснити? Ти в школі вірші писала? запитує Улька.
І вірші, і статті, і оповідання, хвалюся. І закінчила філфак з відзнакою. У мене природний літературний дар. Я могла б стати письменником. Чи ще стану, бо, коли редагую ідіотські тексти, які надсилають замовники, у мене дах рве від тих перлів. Я таки дуже талановита! Мене несе. Бо в чому-чому, а у власній неординарності та глибоких покладах різноманітних талантів упевнена беззаперечно.
Улька стріпує косами: досить, досить.
Невдалий приклад, міняє тактику. Давай не про тебе. Про мене. Ось, наприклад, писала я в школі вірші. А я дійсно писала. І ось тепер вирішила: стану я Ліною Костенко, ніяк не менше! І відчиняю ті двері. А за ними мої безпомічні, куці, примітивні, мертві творіння. І я розумію: ні вже! Ніколи я не стану поетесою. Не варто навіть пробувати. Шкода, що я сюди повернулася.
Улька замовкає, дивиться на мене з цікавістю: дійшло?
Дійшло. Та не допомогло.
Чому? дивується Улька. Проаналізуй своє нинішнє життя. Плани, наміри, мрії. Можливо, саме та перспектива, яку ти собі намалювала на найближче майбутнє, не така вже й життєздатна. У тебе ж є плани?
Плани?.. У мене немає планів! Щоразу, коли намагаюся уявити своє завтрашнє життя, розгойданий людьми білий світ лише знизує плечима з прикрістю, береться пояснювати мені, як би в телевізорі ведуча розтлумачувала глядачам імовірні метеорологічні перспективи: сиди і не рипайся. Який сенс лаштуватися на похід, коли навкруги буревії? Однаково заллють усі маршрути, зруйнують усі стежини-шляхи, викинуть на такий чорний берег, про який ти і гадки не мала! Я не здаюся. Міняю масштаб: нащо мені увесь світ? Мені б рідна хата. А в хаті війна. Не дає дихати, думати, мріяти, будувати нові стежини-шляхи, щодня вигризає з мене життя по крихті жахами телевізійних новин: один убитий, троє, восьмеро. Потім знову один. Лише один. Маю радіти? І це протиприродне гібридне мирне життя посеред війни! І всі учасники небойових дій того мирного життя посеред війни: одні збирають допомогу хлопцям в АТО, другі крадуть, як підірвані, треті поснули, четверті отруюють брехливими лозунгами, і бачити все те вже неможливо. І слухати неможливо. І зрозуміти неможливо. Чому для них усе те можливо?.. І де я посеред того всього? Чи є? Тому планів нема.
Маю у всьому тому признатися Ульці?..
Дивлюся на Ульку насторожено, відчуваю: глибоко всередині, між легенями біля хребта, швидко народжується, розростається і важко зависає на спині темний горб невизначеності. І я вже інша я. Думки хаотичною стріляниною: що вона собі думає, ця Улька?! Що маю бути з нею відвертою, як на сповіді? І чому? Хто вона мені? Ніхто! Чужа людина, з якою одного разу ми вмостилися поряд у коворкінгу на Лівому березі і я розговорилася з нею просто так, ні про що, бо давно не спілкувалася з людьми спонтанно і не у справах. І тепер, коли перетинаємося тут, підтримую рівень ілюзорної довірчості тільки тому, що коворкінг та ж плацкарта, де можна базікати з ким завгодно про що завгодно, бо потяг зупиниться на кінцевій, твої супутники щезнуть, забираючи з собою без наслідків для тебе всі твої таємниці і дурнуваті відвертості, а ти посунеш в інший бік, самотня, захищена, з легким серцем без багажу внутрішніх гризот. Улька думає інакше? Може, і подругою мене вважає? Певно! Як схвильовано і щиро розповідала про свого невизнаного генія Тимура. Як сяяли її очі, та я бачила інше Ульчині очі сліпі, бо інакше б давно усвідомила: її Тимур звичайне ледаще падло! Але ж я не кинулася відкривати Ульці очі! Нащо? Ми не подруги. Так, перетинаємося інколи в коворкінгу. Чому ж вона лізе в душу? Я не давала приводів. І про сон, про дурну пригоду з нотаріусом Германом розповіла, як у плацкарті.