Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» здогадався він і хутенько закрив книгу.
Не треба, не треба, сказав. Хай-но іншим разом.
А то по-грецьки тобі втне, га? запитав князь. Може, додав гордо.
Не зараз, не зараз, нервово смикнувся Віка. Іншим разом.
А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по-писаному. А то ще
Потім! Потім! не дуже ввічливо урвав його мову Віка.
«Слово о полку Ігоревім» напамять прочитає, «Повість временних літ», не здавався князь. А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Миню! підохотив сина.
Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:
«Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас»
Воістину! Воістину так! не став слухати далі князь. Нєсть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, і поклав руку на Вічине плече. Ану, що там далі? знов звернувся до Минька.
Що далі, те нехай там і буде, не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. Вистачить! Бачу знає дещо отрок, але вчити його
А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, квапливо заговорив князь. Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні Ось, вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих сталок обруч, гривну тобі жалую. І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.
Ах! Князь гривною пожалував! прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нікому не відомого пришельця.
Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна» видно річ дуже коштовна й почесна.
Ану, тихіше! гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. Призначаю Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, кинув рудобородому.
Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.
А це хто? сміливо запитав Віка.
Літописець наш, відповів князь. Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.
Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.
Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.
І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.
А тепер, оголосив князь, прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя. Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.
Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому попереду ще ждуть непереливки.
Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чиє буде зверху!
І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.
Розділ III
Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої значно більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку, вільно в ній розмістилися.
Розділ III
Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої значно більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку, вільно в ній розмістилися.
Із стін позирали на присутніх рогаті оленячі голови, шкірилися морди кабанів та іншої великої звірини мисливські трофеї; висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки, що, певно, дісталися від пращурів і передавалися з покоління у покоління.
А ще привертав увагу довжелезний стіл тягнувся через усю залу аж до дверей. Саме цей стіл, а точніше те, що було на ньому, і вбирало ласі погляди бояр та інших достойних мужів, які надивилися за свій вік і на зброю, і на дичину, а надто розвішану на стінах.
А було на столі і ще підносилося, розставлялося, дбайливо вкладалося і наливалося чимало: веприна, ведмежі шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайці, оленятина, вялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашені яблука, киселі та юшки, курячі стегенця й баранячі реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.
Не одну годину смажилося, варилося, кипіло, мліло, шкварчало й шипіло все те на кухні, не один день вялилося, коптилося, солилось і маринувалося, та вже надходили останні хвилини усіх тих наїдків і напоїв.
Тим-то й витріщалися зголодніло на всю ту потраву князеві гості, та й Віка відчув серед цього добірного товариства і він не пастиме задніх.
І вже готові були мужі ліпші кинутися на завчасно підготовлені позиції, та стався тут один випадок.
Поміж іншої челяді, що накривала на стіл, крутився і хлопчина, якого Віка вже бачив сьогодні, це ж бо він одводив до стайні коня, на якому доправлено було нового княжого радника до терема за підозрою у шпигунстві.
І Віка з легким усміхом дививсь, як вправно пробирається його одноліток через юрмисько із деревяним підносом, повним коржів, коли це побачив, як Онисим ледь помітним рухом підставив хлопцеві ніжку. Коржі так і посипалися на долівку.
То ти будеш князівське добро марнувати? гарикнув боярин і замахнувся своїм здоровенним ручиськом, але Віка не змовчав.
Ану, стійте! гукнув він голосно і повернувся до князя. Скажіть йому!
Облиш Линька, Онисиме, проказав нетвердо князь. Нехай собі.
Невдоволено щось бормочучи, боярин одступив до гурту.
Протягом цієї коротенької розмови кругом, помітив Віка, чогось примовкло несхвально, але саме тут, очевидячки, поставлено на стіл було все, що могло ще на ньому вміститись, тож князь потягнув Віку за собою до чільного місця під стіною і звідти мовив:
Дорогі други, шановна громадо, людіє! На честь дорогого гостя, на честь нового свого радника даю я сьогодні бенкет і скликав усіх вас сюди. Сподіваюся завдяки отроку сьому, у мудрості й знаннях якого ми пересвідчилися самі, зміцнити й прославити наше князівство, запровадити у ньому різні нововведення розумні, корисні для нас із вами і для людей наших. Прошу всіх до столу!
У цей час у передпокоях задзвеніли цимбали, запищали сопілі в залу під веселесенький мотивчик зайшли кілька музик і всілися навскоси під стіною.
Полагіднішали обличчя, голосніше загомоніли за столом, а Онисим, перехопивши Вічин погляд, навіть підморгнув йому.
І нараз Віці стало чомусь дуже хороше Він уже не позирав зацьковано на оцих дядьків у багатому одязі, котрі поглядали на весь світ зверхньо й велично. Дивився на них, мов на добрих знайомих, мов на рівних.
А й справді чому він має ховати очі? Адже тепер він і сам поважна особа радник самого князя, княжичів вихователь, власник терема на Заріччі і довколишніх земель. Це вам не абищо! І з-поміж усіх вас радником обрано саме мене, хоч я тут лише якусь годину. Значить, є в мені таке, чого немає у вас, розум, знання, освіта. І хай Людмила Петрівна разом із батьками кажуть, що треба вчитися, виконувати завдання, ходити до школи. Хай тепер співають це комусь іншому. Він, Віка, залишається тут назавжди. Того, що знає, йому цілком вистачить. Із головою.
Віці навіть самому стало цікаво: які зміни відбудуться в князівстві за його безпосередньої допомоги. Як із кожним днем більше дивуватимуться жителі міста з його знань. А певно ж їм таке й не снилося. Польоти в космос! Дослідження підводних глибин! А заводи, а тролейбуси! Кулькові ручки, пароплави! Усе впереміш спливало оце у хлопцевій памяті й виповнювало його відчуттям власної значущості.
«Ось дивіться, я, гукав він подумки Людмилі Петрівні, мамі й татові, а заразом завучу і директорові школи, сиджу тут поруч із князем і думати не думаю про вашу математику чи природознавство. А англійська ха! А фізкультура ой, не можу! А історія я сам тепер історія, і, може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого ні, був уже Ярослав Мудрий О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного і тоді згадаєте, як цей Віка Як цього Віку»