Лінія берега, що повторювала край камяного плато, була порізаною і нерівною. Я швидко зрозумів, що іноді має сенс зрізати кути, якими плато вклинюється в води Каспію. Заощадивши сили на цих кутах, я пройшов не менше кілометра перш, ніж відчув біль у плечах і втому ступнів, які не звикли до руху по гарячому ворушкому піску.
Зупинятися на привал під палючим сонцем було справою нерозумною, і я, знайшовши черговий провал плато до моря, спустився на мокрий берег і сів у печері, видовбаній хвилями. Тут від раптового холоду по шкірі побігли мурашки. Перепад температур був неймовірний. Пахло вогкістю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.
Я зняв рюкзак. Зітхнув, подивившись на червоні смуги від його лямок на плечах.
Захотілось їсти, і я дістав бляшанку «Каспийской сєльди». Розкривши її ножем, цим же ножем поколупався в шматочках риби і, не знайшовши нічого зайвого, пальцями перекинув шматочки риби в рот і запив її ж власним соком «с добавлением масла», як було написано на бляшанці. Запив їжу теплою водою з каністри на язику залишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити каністру, опустив її у воду біля берега, між двох каменів, які відвалилися колись від краю плато.
Поступово тіло моє звикло до прохолоди, гусяча шкіра пройшла, і бадьорість мало-помалу почала повертатися.
Я сидів на холодному камені. Дивився на море, на косі лінії хвиль, які спокійно і монотонно шліфували берег.
«Життя прекрасне» думалося мені, хоча думалось якось сумно і з іронією. Сам я іронізував над собою чи думка ця була якимось внутрішнім міражем, заподіяним спекою, не знаю. Хоча якщо міраж виникає всередині, у формі думки, та ще й першого дня перебування в пустелі це вже зовсім сумно.
Але мені не було сумно. Мені було спокійно і не хотілося ні рухатися, ні йти з цього затишного прохолодного куточка. Мені нічого не хотілося. Хіба що просто сидіти й дивитися на море, яскраве, блискуче на сонці, від якого я так добре сховався.
Не знаю, скільки часу я просидів біля моря, відпочиваючи і насолоджуючись відсутністю спеки. Годинник мій хоч скільки я його тряс іти не хотів. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши із внутрішнього боку скла запітнілість, крізь яку ледве помітні були дві застиглі стрілки.
Щось мені підказало, що і на сонці вже не так жарко. Лінія горизонту начебто наблизилась і затремтіла сильніше. Певно, вечоріло.
Я витягнув із води каністру, надів рюкзак і знову вибрався на пісок. І дійсно сонце вже опускалося. Пісочний горизонт потроху червонів. І саме повітря було вже не настільки сухим і гарячо-колючим.
Я продовжив свій шлях, і тепер мені йшлося набагато легше, ніж недавньою спекою. Це відкриття змусило мене згадати книжку, в якій мандрівники теж ішли через пустелю і йшли вони тільки вечорами та ночами.
«Що ж, подумав я, вперед і з піснею».
22
Заснув я пізно вночі, в темряві, над якою горіли, висвітлюючи одна одну, зірки. Пісок, дещо охоловши, зберіг у собі сонячне тепло. Повітря, мов ковдра, яку неможливо зняти, теж зігрівало мене. Я накрив голову футболкою.
Прокинувся від того, що відчув біля обличчя якесь чужорідне ворушіння. Злякано зірвав футболку і побачив маленького скорпіона. Різко відсунувся, мружачись од ранкового сонця. Скорпіон ліниво покрутився на місці й не поспішаючи зарився в пісок.
Це ранкове знайомство з місцевим тваринним світом підбадьорило мене краще холодної води, але вмитися теж не завадило. Я пішов до моря. Знайшов провальчик, спустився на берег і хлюпнув у обличчя кілька пригорщей прохолодного брудно-зеленого Каспію.
Поки було не дуже жарко, я вирішив, памятаючи вчорашнє відкриття, використовувати цей час на дорогу, а коли вже пригріє сильніше засісти в якомусь гроті на березі в очікуванні вечора.
Не поснідавши, я закинув рюкзак на плечі він мені здався навіть важчим, аніж учора. Взяв у руку каністру і вже зібрався було йти, як раптом звернув увагу на якісь сліди на піску. Важко було зрозуміти природу цих слідів, адже пісок не зберігав чітких ліній і обрисів. Але сліди ці пройшлися навколо місця моєї ночівлі. Я подивився на сліди, які сам залишав на піску те ж саме. Пройшовся вздовж своїх слідів до моря і побачив, що паралельно їм метрів за дватри такий же ланцюжок слідів опускався на берег по сусідній ущелині.
Спантеличений, я прислухався до навколишньої тиші, але було тихо, кришталево тихо.
Спантеличений, я прислухався до навколишньої тиші, але було тихо, кришталево тихо.
Знизавши плечима, але все ще думаючи про ці сліди, я вирушив у дорогу.
Сонце піднімалось і вже починало обпікати мене, проникаючи навіть крізь накинуту на голову футболку. Вдалося мені пройти кілька кілометрів, не більше. Розуміючи, що ризикувати, граючись із сонцем пустелі, не варто, я спустився до моря і присів на прибережний камінь. Знову різкий спуск у тінь викликав рух холоду по шкірі, але цей холод пробігся по тілу приємною освіжаючою хвилею.
Я поснідав, випив води з каністри. Скупався в морі чомусь учора мені це не спало на думку, а сьогодні, похлюпавшись у прохолодній воді, я дістав масу задоволення. І висох за якісь кілька хвилин, піднявшись на плато. А висохши, знову спустився до каменя. Сидів на ньому, стежачи за горизонтом і чекаючи вечора.
Далекий тремтячий горизонт схиляв до роздумів, і стан мій був у цей момент таким, що я спокійно сприймав усе, що зі мною відбувалось, і вже не злився ні на себе, що забрався в безживні місця з дивною авантюрною метою, ні на небіжчика Гершовича, якого я потривожив, а він мені ж підказав напрямок цієї подорожі. Втім, не через нього я вирушив сюди. Скоріше погроза невідомих мені бандитів, плани яких я порушив, підштовхнула мене в дорогу. Підштовхнула різко, навіть не залишивши часу на підготовку.
І зробилося мені раптом на хвилинку сумно. Подумав я, що у бандитів память хороша. Повернусь я до Києва якщо повернуся, вони знову зявляться. А у мене і за квартиру не сплачено, і за телефонні розмови
Я втупився завороженим поглядом у тремтячу лінію горизонту. Побачив якийсь далекий кораблик, що кілька хвилин плив прямо по цій лінії, а потім зник, вирушивши далі, за обрій. Коли полуденна спека спала і вже, здавалося, більше тепла піднімається від піску вгору, ніж іде вниз від сонця, я знову піднявся на плато і пішов далі.
Цього разу я йшов довго. Години чотири. І йшов би ще, якби раптом не побачив вицвілий на сонці клапоть брезенту, що стирчить із піску. Проста цікавість змусила мене потягнути цей брезент на себе. Пісок не відпускав його, і це мене розпалило. Я скинув рюкзак і, розчистивши пісок над брезентом руками, знову потягнув. Брезент трохи піддався, але буквально на десять-пятнадцять сантиметрів. Я знову розгрібав пісок руками, намагаючись вивільнити жорсткий матеріал. Коли ще сантиметрів двадцять брезенту витягнулися з-під піску, я побачив, що переді мною намет. Не менше години я витратив на те, щоб повністю звільнити його з піскового полону.
Втомився неймовірно, і знову стало парко вже більше від фізичних зусиль, ніж від завислого на небі сонця. Піт котився з мене частими краплями, падав на пісок і тут же зникав, тільки на якусь мить затемнів пісок живою вологою. Я присів біля цього намету, віддихався. Незважаючи на втому, я був дуже радий знахідці адже немов дім знайшов! Тепер можна і від дощу сховатись, і від сонця Щоправда, піди зараз дощ не захотілося б мені від нього ховатися.
Залишивши трофей на піску, я пішов до моря, скупався. А повернувшись, вирішив витрусити пісок із нутрощів намету й подумати про можливе його використання найближчої ночі, тим більше, що тіло вимагало відпочинку.
Трохи заплутавшись у мотузках, я все-таки розпустив їх і розпластав намет на піску. Потім вхід відшукав і, взявши з протилежного кінця, трусонув намет. Усередині щось зашаруділо. Потрусивши ще і бачачи, що пісок зсередини майже не сиплеться, я заліз рукою всередину, трохи побоюючись наштовхнутися на якого-небудь скорпіончика. Але мені пощастило. Представників місцевої фауни в наметі не було, зате я витягнув звідти пожовклу газету. Яке ж було моє здивування, коли, взявши її в руки, я прочитав назву: «Вечірній Київ». Тут я остовпів і протримався кілька хвилин у такому стані.
Номер «Вечірнього Києва» за 15 квітня 1974 року просто ошелешив мене. Трохи оговтавшись, я знову засунув руку в брезент намету, витягнув звідти коробку сірників і фотоапарат «Смена». Більше всередині нічого не було.
Господарем намету, скоріше за все, був мандрівник-одинак. Якщо судити з газети, то він виїхав із Києва 15 квітня далекого 1974 року. Ось і все, що про нього відомо. А сам він, мабуть, розчинився в піску. І я машинально оглянув напруженим поглядом пісок, боячись побачити сліди висушеної сонцем мумії.
Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, оглянув. Усередині начебто була плівка, майже до кінця відзнята у віконечку відзнятих кадрів стояло «34». Значить, залишалося там іще два кадрики