Андрій Курков
Добрий ангел смерті
1
Ранньої весни тисяча девятсот девяносто сьомого року, продавши двокімнатну квартиру на околиці, я купував собі однокімнатну в самому центрі Києва біля Софійського собору. Старички, які продавали її, відїжджали до Ізраїлю й намагалися разом із квартирою продати мені десятки непотрібних дрібниць, на зразок саморобної дротяної вішалки в коридорі. Григорій Маркович, глава сімї, ретельно примовляв: «Я знаю всьому ціну! Я зайвого не візьму». Дещо я купив, але від більшості речей і дрібничок відмовився. Купив я і поличку з книжками вона саме так і продавалася, щоб не знімати її зі стіни і не нести книги в «Букініст» навіщо така морока. Не знаю, яка частина сплачених пяти доларів припала на книжки, а яка на поличку, але у всякому разі книжки я особливо не розглядав, відзначивши поглядом лише академічне видання Льва Толстого «Війна і мир». Ця книжка була великого формату і, мабуть, пятдесятих років видання. Такі книжки я любив якщо не за зміст, то за добротний солідний вигляд.
Дванадцятого березня настав момент передачі ключів. Я приїхав під вечір. Біля парадного стояв мікроавтобус, присланий агентством «Сохнут». Старички вантажились. Їм чемно допомагали два представники агентства.
Ну, Колю Сотников, сказав я собі, залишившись сам у придбаній квартирі, тепер ти господар цієї руїни!
Я ще раз обвів поглядом тріщини, думаючи про необхідний ремонт. Потім підійшов до книжкової полички, дістав книжку, що запамяталася великим форматом, і розкрив її. Під палітуркою мене чекав сюрприз. Способом, відомим мені зі шпигунських фільмів, у книзі був вирізаний тайник, в якому, однак, не було ні золота, ні зброї. Всередині, в акуратно вирізаній ніші, лежала інша книжка, більш пізнього року видання «Кобзар».
Здивований, я витягнув її і, думаючи, що і тут під палітуркою ховається щось несподіване, розкрив. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на шкатулку. Обстеживши кілька сторінок, я збирався вже було скласти цю книжкову матрьошку і поставити її на місце, з тим, щоб коли-небудь здивувати своїх майбутніх гостей, але тут погляд мій упав на написані гострим олівцем по краях книжки коментарі. Тримаючи розкритий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи і прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки і ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».
«Вже чи не який-небудь дисиденствуючий учитель літератури робив ці замітки?» подумав я, згадавши про свій власний учительський досвід.
Після педінституту я сам відпрацював призначені три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені так і не вдалося прищепити здоровим, червонощоким дітям доярок і трактористів ні інтересу до історії, ні бажання розгадати численні історичні загадки й таємниці, вивуджені мною з маси опрацьованих із олівцем у руці книжок.
На Григорія Марковича як на автора цих коментарів було грішно подумати. Він сам був відставним військовим і вельми цим пишався. Я якось застав його за упаковкою своїх медалей він розклав їх на столі й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було безліч, куди більше, ніж медалей.
Показуючи мені одну з медалей, він сказав:
Я брав Прагу!
«Помітила це Прага?» подумав я в той момент, ледь стримавши посмішку, дивлячись на цього сухого, маленького і досі верткого девяностолітнього дідка.
Брудна кухня теж потребувала ремонту. Її треба було відмити від старих господарів речам, та й самим стінам чомусь передається вік їх власників, і тому, щоб не відчути себе раптом постарілим, треба міняти поверхні та кольори, додавати свіжості. Можливо, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не тільки квартирі, але й її мешканцям?
Я поставив чайник на закопчену газову плиту і знову почав гортати книжку, думаючи про ці дивні записи. На одній зі сторінок натрапив я на чудову і співзвучну моїм роздумам думку: «Патріотизм голодного це спроба забрати шмат хліба у інородця, патріотизм ситого великодушність, що викликає повагу».
Мені дуже хотілося зрозуміти що за людина писала ці коментарі до «Кобзаря», хотілося знайти свідчення часу, коли все це було написано. Моя нинішня робота нічним сторожем за гуманним принципом «ніч-через-дві» не вимагала використання мізків. І мізки нудьгували. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку або кросворд!