Робіне, подай-но мені палицю та й свою прихопи, стиха мовив лісник.
У мене рука чавунна, а патериця деренова, посміхнувся чернець-здоровань. Раптом поткнуться якісь лихі гості усе це до ваших послуг.
Терпіння, чада мої, закликав усіх брат Елдред, прошу вас: першими не вбивайте
Його слова потонули в зойках нажаханої Марґарет. Їй здалося, ніби на сходах стоїть той самий поранений, якого вона допіру бачила прикутим до ліжка. Усі разом подивилися на сходи, проте там уже нікого не було.
Ну-бо, люба Меґґі, тобі примарилося Ґілберт намагався заспокоїти дружину.
Ні, я бачила: він був там наполягала Марґарет, здригаючись усім тілом. Схожий на привид
Тим часом Гед виразно зиркнув на сина; Робін вислизнув із-за столу і, непомітно скрадаючись, зійшов на другий поверх. Він побачив прочинені двері кімнати і тієї ж миті зрозумів, що пораненого в ліжку немає. Наполовину висунувшись із відчиненого вікна, чоловік стиха перемовлявся з кимось надворі. Робін нечутно підповз навкарачки майже до ніг розбійника і прислухався до балачки.
Леді й лицар тут, говорив поранений, я їх щойно бачив. Я б іще сьогодні з ними поквитався, та їх ніби береже сам диявол: невідомо звідки вилетіла стріла, скалічила мені руку, і вони вислизнули
Прокляття!
Випадок привів їх у дім лісника того самого, що підібрав мене, коли я стікав кровю.
Тепер вони від нас не втечуть.
Скільки вас там, хлопці?
Семеро. Нам головне ввійти, але засуви в них міцні, та ще й ціла зграя собак на додачу
Нащо нам двері? Хай собі залишаються зачинені, інакше красуня і її братик можуть знову вшитися під колотнечу. Залазьте у вікно, там, унизу, я бачив драбину
Ага, он воно що в тебе на думці, лиходію?! вигукнув Робін.
Випроставшись, він схопив чоловіка за ноги й одним ривком перекинув худореброго розбійника через підвіконня. Лють і очевидна небезпека, що загрожувала їхньому дому, багатократно збільшила сили юнака. За мить Робін притьмом поглянув униз: поранений розбійник нерухомо лежав у деревяній діжці з дощовою водою, ознак життя не подавав, а незнайомець, із яким він розмовляв, щезнув.
Спустившись у вітальню, Робін розповів про свою пригоду. Спершу всі сміялися, проте лісник припустив, що лиходії, коли оговтаються, не облишать спроб увірватися в дім. Тож варто підготуватися до нападу, а якщо доведеться, то й до облоги.
Брат Елдред стиха проказував молитву, а здоровань, нарешті добряче напхавши черево, хвацько розправив могутні плечі і громовим голосом прогорлав бойовий клич. Ґілберт зупинив його: зовні почувся глухий стогін і уривчастий висвист. Вочевидь, поранений прийшов до тями й кликав спільників на допомогу. Потім усе стихло, і серед цієї тиші раптом пролунав грюкіт руківям меча у двері, а голос, перекриваючи шалений собачий гавкіт, прокричав:
Імям барона Фіц-Олвіна, нашого шляхетного і могутнього повелителя, наказую тобі, ліснику, відімкнути двері й негайно видати нам лицаря і молоду пані, що ховаються в твоєму будинку!
Ґілберт Гед запитливо поглянув на лицаря.
На моїй совісті немає злочину, переконливо мовив сер Аллан.
Я вірю вам, кивнув лісник. Ви досі наші гості, і мій обовязок надати вам допомогу і захист.
Відмикай же, клятий бунтівнику!
Не дочекаєтеся! гукнув Ґілберт.
Ну, це ми зараз побачимо
Знову пролунав оглушливий удар, за ним іще один, але двері витримали.
Зрозумівши, що штурму не уникнути, лісник спокійно наказав дружині:
Меґґі, разом із пані йдіть нагору, позачиняйте всі вікна і чекайте, поки ми не дамо ради розбійникам А ти, Робіне, він обернувся до сина, поклич Лінкольна, а сам стань на сходовому майданчику на випадок, якщо вони все-таки ввірвуться
Лінкольн, літній, проте міцний слуга, вже поспішав до господаря з важкою колякою в руках, тихим посвистом підзиваючи собак.
Двері відімкне брат чернець, приголубивши своєю ломакою першого ж негідника, а ти, Лінкольне, хутчіше повідсувай до стін стіл і лави, погаси світильники та ставай пліч-о-пліч з оцим силачем у рясі Я триматиму напоготові лук і стріли. Брате Елдреде, досить молитов, сховайтеся за піччю
Батьку! Робін стрілою збіг сходами. Я бачив у вікно: ці негідники наклали перед дверима купу хмизу вочевидь, збираються підпалити. Їх семеро, не рахуючи пораненого.
Батьку! Робін стрілою збіг сходами. Я бачив у вікно: ці негідники наклали перед дверима купу хмизу вочевидь, збираються підпалити. Їх семеро, не рахуючи пораненого.
Синку, повертайся нагору, незворушно звелів Ґілберт. А тепер, в імя святого Бенедикта, відчиняйте, святий отче!
Відступивши вбік, чернець-здоровань одсунув засуви і тут-таки, перестрибнувши купу хмизу біля дверей, у хатину ввірвався перший розбійник. Та не встиг він ступити й кроку, як у горло йому вчепився вовкодав Ланс, а ломаччя в руках слуги і ченця обсипало його потилицю градом ударів. Ватажок бандитів повалився на підлогу. Така ж доля спіткала і двох наступних волоцюг.
Проте четверо вцілілих зуміли-таки прорватися в дім. У вітальні завязалася запекла штурхобочна бійка. Лісник, помітивши, що непрохані гості чомусь досі не пориваються скористатися своїми мечами та короткими списами, і сам вирішив не доводити справу до кровопролиття. Він дозволив ломакам ченця та Лінкольна добряче походити по ребрах і хребтах прибічників барона Фіц-Олвіна.
Робінові дуже кортіло й собі встряти в бійку. Не послухавшись батька, він побіг униз, розмахуючи своїм луком. У той же час один із розбійників, дужий, як Геркулес, заступив юнакові шлях і змахнув списом, цілячись просто йому в груди. Лінкольн, пильно слідкуючи за всім, що діялося навколо, одним помахом своєї коляки вклав убивцю на підлогу.
Де троє, там і четверо! зі сміхом вигукнув старий слуга.
Залишалися ще троє розбійників, та й ті вже ледве трималися на ногах так щедро чернець-здоровань гостив їх ударами своєї деренової патериці.
Поки Лінкольн надійно звязував руки й ноги лиходіям, зясувалося, що один із них уже встиг віддати Богові душу. Тим часом лісник намагався втихомирити вовкодава, що досі висів на карку ватажка зграї. Розбійник хрипів і судомно борсався, спливаючи кровю і силкуючись дістати мечем черево пса, але той тільки міцніше стискав ікла.
У запалі сутички ніхто, крім Робіна, не помітив, як у дім, хитаючись і розмахуючи мечем, увійшов поранений, якого спільники вивудили з діжки з водою і поклали ледь живого на траву, де той поволі прийшов до тями.
Батьку! скрикнув юнак. Стережися!
Цей гучний крик пес, вочевидь, сприйняв як заклик до дії лютим ривком Ланс остаточно роздер розбійникові горлянку і з гарчанням побіг до лісника.
Невдовзі все було скінчено: слуга зачинив двері на засуви. Поранений, діставши ще одного добрячого удару палицею, зі стогоном повалився додолу і знову знепритомнів. Решту лиходіїв було міцно звязано. Переконавшись, що їхній ватажок мертвий, ті, хто ще володів язиком, заблагали пощади.
Я свою справу зробив, весело мовив чернець, як слід облатавши розбійникам боки. Він відсапнув і поставив свою палицю в куток. Тепер ваша доля, єретики, в руках господаря цього дому.
А в ті часи були такі звичаї, що Ґілберт Гед мав право власницького суду, тобто міг обрати будь-яке покарання аж до смертної кари тим, хто зазіхнув на його житло. Однак лісник не був прихильником кровопролиття, тож вирішив інакше. Він звелів Лінкольнові і здорованеві-бенедиктинцю скрутити негідників одним міцним мотузком, одвести їх у найглибші нетрі й там покинути напризволяще, щоб у них знайшовся час для роздумів про своє неправедне життя.
Але тієї миті, коли слуга вже збирався долучити пораненого Робіном розбійника до загального гурту, той відштовхнув його вцілілою рукою і прохрипів:
Ґілберте, я маю тобі дещо сказати, перш ніж помру!
Ти брудна невдячна свиня, з презирством процідив лісник, проте підійшов ближче, тебе варто було би повісити першого, а я сам привів тебе до свого дому!
Вислухай мене, пробурмотів поранений, це важливо Робін, твій син Він був народжений Очі чоловіка закочувалися, сили зраджували його.
Кажи! Лісник схвильовано схилився над помираючим.
Нехай усі вийдуть
Ми й так самі. Старий чернець нас не чує, а Лінкольн коло свого заклопотаний Що ти можеш знати про Робіна, негіднику?!
Ґілберте Голос пораненого став зовсім тихим. Я заподіяв тобі багато зла але не дай мені померти я задихаюся відживи мене, хоч ненадовго, щоб я міг тобі все розповісти
Лісник випростався, роззираючись серед безладу, що панував у вітальні. Він міркував, як би перенести розбійника на лаву, але той, вирішивши, що його залишають помирати на самоті, знову захрипів: