Не втримавши дрожу в тілі, вона обережно запитала:
А а як ви опинилися тут, на скелі?
Жінка несподівано посміхнулася.
Як я тут опинилася? О, ця скеля є моїм найулюбленішим місцем на землі. Знала би ти тільки, скільки годин просиджувала я на цій верхівці, особливо після наїздів твоєї далекої прабаби
Ірина зовсім розгубилася.
Ви ви мешкали тут?
На вустах жінки промайнув сумний усміх.
Колись давно Й знала би ти, якою щасливою колись була я у цьому місці, кохаючи вперше у житті, переконана, що коханою є теж. Але я помилялася, як глибоко я помилялася, як помиляєшся зараз і ти, переконана у почуттях свого нареченого.
Ірина здригнулася.
Про що ви кажете?
Про життя, про нього, прокляте, про що ж іще?
Я вас не розумію
Я теж багато чого не розуміла у житті своїм, допоки у маєтку моєму не зявилася сестриця моя. Ті вогненно-руді коси й ясні блакитні очі витнули у мене серце, полишили вічного спокою мою душу
Ви хворі? обережно запиталася Ірина.
Ні, ніколи лікарів мені не прикликали. Сонце за спиною жінки всідалося все нижче до обрію, до густих дерев, що росли на острові навпроти, й від того небо й весь простір довкола неї видавалися кривавими. Хворість у іншому мене пекла, іншою хворістю мучима я була від того дня клятого, коли приїхала до мене на гостину сестра.
Ірина прокашлялася.
Вас образила сестра?
Синювате лице жінки раптом зробилося потворно-злим.
Образила? Та руда відьма вкрала в мене чоловіка.
Ірина з жахом помітила, як лице незнайомки робиться ще більш потворним, мов та промайнула на нім злість поклала початок котромусь перетворенню, й молода та вродлива, незважаючи на дещо синювату блідість лиця, вона враз видалася Ірині потворою, страшною й неприємною. Раптово налетілий вітер розвіяв її волосся, й Ірина з подивом помітила у ньому зелені цяточки водоростей.
Незнайомка хижо всміхнулася.
Вона ховається, але я все одно її віднайду!
Ірина здригнулася.
Кого?
Феодосю!
Ірина досить щиро пожалкувала ту незнайому їй жінку з дивакуватим імям Феодося, на котру, певне, й полювала ця божевільна. Невідомо ще було, які наміри вона мала стосовно неї, Ірини, й жінка не мала уяви, як зможе втекти від божевільної на цій скелі й чи зможе подужати кажуть, що божевільні часом мають надприродну силу, подужати їх буває складно.
«Навіщо я сюди видерлася?» вподумки докорила собі Ірина, з острахом споглядаючи на незрозумілу співрозмовницю, мовчання котрої зараз видавалося дещо загрозливим. Сонце, набувши кривавого відтінку, почало повільно ховатися в зеленому листі дерев острова, й той захід сонця мовби дав якийсь поштовх дивній божевільній. Стояла буцімто спокійно, мовчазна зробилася, як раптом вся ожилася, заворушилася, темні очі, вилискуючи червоним світлом, упялися в лице Ірини муторно-наполегливим поглядом. А потім вона почала рухатися, наближатися до Ірини повільними кроками, наче надаючи можливість утекти, уникнути цього наближення. Та Ірина, повністю захоплена дивним, гіпнотизуючим поглядом, не могла не те що втекти, яке там, вона навіть поворушитися не була спроможною, повністю підвладна тому погляду, мов засудомлена його силою. Й чим ближче підходила жінка, тим слабкішим робилося бажання втекти, й Ірина просто нерухомо стояла на скелі, й здавалося, що навіть уже й не дихала. А жінка наближалася, хоча й повільно, та все ж невпинно, не відриваючи погляду темних очей від лиця Ірини, від очей її блакитних, геть полишених волі.
Слабка ти, набагато слабша від Феодосі, прошелестів над притихлою скелею задумливий голос, й Ірина раптом відчула досить гостро та пронизливо те, чого не відчула раніш або відчувала, та досить слабко. Від незрозумілої божевільної тхнуло пліснявою та наче гниллю. Лице жінки знову набуло потворності, майнув вираз пекельної ненависті, і його залило, мов кровю, червоним світлом вже майже сілого за густе листовиння сонця.
Жінка зупинилася від Ірини настільки близько, що та ледь не задихнулася від смороду її тіла Обличчя, на котрому стрімко проступалися бридкі темні плями, почало наближатися, й Ірина не мала в собі сили відхилитися, цілком підвладна тому погляду, що впивався в її очі зі страшною силою, усе глибше Вона вже не мала ані сили, ані думки втікати, те бажання назавше покинуло її свідомість, і тільки якось відсторонено помітила, як на іншому березі, десь за спиною жінки, востаннє промиготівши червоним полиском, поважно закотилося в дерева сонце й ще побачила руки, тонкі та наче кістляві в пальцях руки, що потягнулися до неї Дивно, але страху вона зовсім не відчула й нічого вже не відчувала, окрім тільки слабкого здивування, коли пальці ті торкнулися беззахисного її горла й виявилися не просто прохолодними чи холодними, ні, ті пальці були вражаюче крижаними. Не відчула вона страху й тоді, коли пальці ті почали стискатися довкола горла її немилосердні, крижані та смертоносні. Вони стискалися, поступово набирали сили, та Ірина їм не супротивилася, геть підвладна темним, муторно-наполегливим очам.
За хвилину впала мертвою до ніг жінки.
Десь у будинку заплакала, прокинувшись, дитина.
Мамо!
Ірина вже не чула поклику сина, нічого не чула й не бачила, не бачила й того, як слабка з вигляду жінка підхопила її тіло бездиханне на руки й кинула його до річки, заспокоєної призахідним сонцем.
Ірина була мертвою.
Від будинку до скелі бігла жінка
Ірино Янівно Ірино Янівно
Темноволоса жінка у незвичному червоному одязі озирнулася, поглянула недобрим оком на худеньку постать у чорній сукні, що швидко бігла до скелі, й тонку нитку її безкревних, блідих вуст зазміїла зловісна усмішка. Сонце вже встигнуло геть сховатися за дерева на острові, й тільки палаюче червоним небо нагадувало про палке сідання сонця. Жінка постояла ще мить, і її темні очі мов загорілися червоним, яскравим променистим світлом. Порух вітру й вона просто зникла, розтанула в повітрі, зоставивши скелю геть порожньою, на верхівці її тепер тільки слабко шелестів вітер.
Служниця Вадима Палія здійняла крик, повідомивши прибіглим охоронцям про жінку, котра вкинула до Дніпра наречену господаря.
Розпочалися пошуки
Й хтось мав сповістити його про те, що сталося.
Маєток сотника Скубія, 1656 рікДзвінкий, сріблястий сміх Феодосі примарою блукав будинком, і такою ж примарою видавалася самій собі й Мирослава, котра блукала власним будинком уже не як господиня, ні, а як та справжня примара. Мучима, палима пекельним, нещадним та невгасним вогнем, котрий не полишав її в спокої ні вдень, ні вночі. Десь у вітальній залі знову пролунав сміх Феодосі, й Мирослава, безцільно вештаючись порожнім коридором свого великого маєтку, застигла нерухомо, чутливо дослухаючись. І поморщилася болісно, зачувши за мить, як пролунав у відповідь тому красивому сміхові сестри низький, басовитий сміх коханого Пантелеймона.
Безсило притулилася до стіни онімілою спиною.
Феодося приїхала на гостину лиш на декілька днів, а затрималася вже на третій тиждень, про відїзд свій не маючи жодної промови. Навпаки, Мирославі видавалося, що вона вже й гадки не має їхати, маючи намір залишитися у маєтку, у домі її чи вже не назавше. Й як гостро закарбувався в памяті день той, коли приїхала сестра. Й вечеря того клятого дня. Пантелеймон, котрий вдома ніколи особливо не переймався власним одягом, вештаючись, мов той наймит, у старих штанях та подраній сорочці, того вечора одягнувся з несподіваною пишністю, натягнувши на себе навіть оксамитового кунтуша, хіба лиш саблі не додав, і сапянці взув святкові. Мирослава з упалим серцем помітила, що й до лазні він навідався, розвіюючи зараз довкола себе дух свіжості та безперечної чоловічої привабливості. Сестриця її теж приодягнулася пишно, мов до статечного світського прийому, та все на ляхівський манер, не в якогось там задрипаного козацького кунтуша зі звичайною спідницею. Ні, мов королівна, зодягнулася в багату сукню, кольору темно-зеленого, з важкого оксамиту, розшиту камінням, й груди, перса свої пишні, білизни молочної, вирізом сукні на ліфі оголила ледь не до половини, а на шию ж гарну, мов у лебідки молодої, навісила прикрас лискучих, і волосся руде своє, вогняне, розпустила вільно за спиною. Й увійшла вечеряти, мов до гетьманського чи королівського залу, й у Мирослави серце геть захололо, коли побачила вона, якими очима впявся її Пантелеймон у те видиво чарівне, похлинулася прохолодним квасом, із ще вчора дружини милої та любої мов і не існувало більш для нього перетворилася вона ледь не на наймитку непомітну й невидиму, тепер вся увага його була належна Феодосі, котра почала одразу ж кокетувати з Пантелеймоном. Кидаючи на Мирославу короткі, хитруваті погляди своїми блакитними очиськами, всілася до Пантелеймона близенько й не стільки їла вже ту вечерю, як розповідала про життя своє в Умані, про часті поїздки з Тодоровичем до Варшави, де таку пишність бачила Пантелеймон захоплено слухав її, й не так слухав, як пожадібно ковтав голодними темними очима кожен порух її граційний, кожну посмішку та погляд мрійливий і заманливий, мов синя безодня. Мирослава відчувала кожну страву на смак, мов отруту, але продовжувала їсти, незрозуміло й чому, а коли пішла спати, то Пантелеймон чи не вперше після весілля пішов спати в окремі покої.
Втомився я, відказав чужо та відсторонено, байдуже цілуючи Мирославу й не дивлячись їй у вічі. Й Мирослава не втрималася.
З Феодосею кокетувати втомився? запиталася жовчно.