Не чув нічого, одна думка вразила його: «А наймичка?»
Поклав клітку й обшарив навшпиньках їдальню, слухає Оксана спить у кухні. Вернувся і зачинив двері.
Підійшов до Ганни і похилився над нею, слухає, як спить; приник до її лона, а серце гомонить, бється в грудях! А його серце затріпотіло і застигло, ані чичирк!..
Тільки її серце бється і кровю шумить
Як блискавка, кинувся до клітки, тремтячими руками відчинив дверці і безпри-томний приложив її до відхиленої ковдри.
Гадюка кинулась потягнена темнотою до ямки і шмургонула під ковдру.
Іван побіг до відчинених дверей, з веранди скочив у сад і кинув клітку між кущі
Вернувся без памяті, глянув у дзеркало, втікав через покій, не озираючись, до свого ательє і впав на канапу
Тремтів на цілім тілі, як лист осиковий. Думки, як клубина гадин, били його в серце, одні одних побивали: «Піти відкинути звірюку, чи ні?!..»
Приступив до дверей, приложив вухо і слухав холонуло серце, тихо, хоч маком сій.
А-ах! рознісся страшний крик з іншої кімнати.
Іван не знав, що робити, прожогом кинувся до вікна.
Вернувся, припав до канапи, закрив очі, немов би спав.
В ательє вбігла налякана Оксана:
Ой пане, вставайте, пані страшно захоріли! Скрикнули з просоння, здавалось їм, наче щось вкусило
Іван насилу подався в кімнату. Ганна лежала в судорогах страху. Очі її горіли вогнем, дивилась на нього довго і глибоко, наче цілу душу пронизувала, не міг видержати її зору. Опустив повіки, звісив голову на груди.
Що вам, пані? Успокійтесь! зацитькувала Оксана.
Я мала страшний сон, такий страшний, говорила Ганна тихим болючим голосом, не тямлю вже, якась вода, гей море, била мене в груди, а потім лягло на мене щось таке тяжке і мучило, якийсь дужий красень. Тільки я не могла йому дивитись у вічі, така ясність била йому з лиця І він кинув щось на мене, щось таке зимне та слизьке ховзнуло мені попід груди і вкололо мене в саме серце, так вкололо, що я насилу відірвала його.
Як болить! лебеділа Ганна, стискаючи рукою закриті груди. Лице її викривилось болісно і видалось йому дивно гарним. В очах засвітилися сльози і тремтіли на довгих чорних віях, по чолі пересунулась зморшка і надихала лице виразом глибокої задуми, білі личка спалахнули блідим румянцем і спали з овалю. Іван увесь прикований дивився на неї і слідив кожний її подих.
Здається йому: та гадюка втекла під його серце, обвинула його, стиснула і смокче його кров. Не видержав припав до ніг своєї дружини, ляг серед постелі і закричав розпучливо, тремтячи на цілому тілі:
Ганнусю моя, Ганнусю, серце! Я злочинець, я тебе зі світа згладив, Ганнусю!
Жінка аж на біль забула, видивилась на нього остовпілими очима та й прошептала:
Та чого ти, Ваня, чого?..
Вибач мені!
Я тебе не виную, Ваня, вона всьому винна гадюка!
Гадюка, гадюка! залебедів трохи не божевільно Іван, обгортаючи її ноги. Ганна гладила його по чорній кучерявій голові білою, як сніг рукою, і мовила глибоко розніженим голосом:
Я провинилась, я не щирувала, через неї тебе дрочила доктором, та я невинна, Ваня!
Ти невинна, ти янгол проти мене, а я душогуб, я злочинець, я убийник! Доктора! Скажу все!
Не хочу, Ваня, молила Ганна, ціла мінячись, щораз сильнішим голосом, не хочу його видіти на очі, не говори мені того слова «доктор», не кажи, він мене зі світа збавив, щастя наше забрав, не хочу, не хочу!
Другого, іншого, якого-небудь!
Не хочу, Ваня, хочеш мене вбити, клич не хочу ніякого, згину тут, а не хочу, ціла позеленіла і стала бити ногами.
Мій Боже, мій Боже! Але ти не знаєш!..
Знаю, Ваня, знаю, не хочу його, хочеш мене вбити клич, та я не хочу, не муч мене, не край, не ріж мого серця! стала кричати божевільним криком і вибухнула нагальним плачем.
Іван став ходити по кімнаті, як божевільний, ломив руки, гнувся до землі, лементував, рвав собі волосся на голові, а далі став головою бити об мур
Ганна страшно стогнала. Оксана схилилась над нею зацитькуючи її, та слова її падали, як шум листя під рев бурі.
VIII
На третій день після смерті Ганни була понура вітряна ніч. Дощ бив об шиби вікон і свистів глухо. В кухні блимало світло на лаві сиділа Оксана і говорила до Катрі, що прихилилась до неї:
Де вже там доктор поміг би на таку болість, що йде від серця, серця не вгамуєш. Плакав, як дитина, на руках носив її, і духа Богу віддала. А перед смертю ще просила, молила його: «Ти мене, каже, забудеш, другу собі візьмеш, ще коби дитина по мені була, а то зі мною піде до гробу!» То його до такого жалю доводила, що гнувся до самої землі та й божився і цілував, по ногах цілував, слізьми розливався: «Не забуду, каже, тебе, довіку не забуду!»
Та то так, як то кажуть, прийде каяття, та вороття немає!
А прийшов з похорону, Бог вість, що з ним сталось, онімів, гей камінь. Вже й на похороні коби хоч сльозу пустив, як стовп, стояв, такий вам, як земля, чорний! Не їв, не пив, замовк, замкнувся та й не виходить
А ви ж там заходили до нього?
Де ж би, боюся, страшно чогось!
А він же світить там?
Та ні!
Ой падоньку, а як би так небіжка
Вітер задзеленкотів шибами.
Во імя Отця і Сина і Духа Святого! хрестилася Оксана і припала до Катрі.
Рясний дощ сипнув по шибах малого вікна, в сусідстві десь завили пси.
Лампа блимала, а обидві жінки, притулені до себе, тремтіли і хрестилися.
Минула страшна третя ніч, минув день Іван не виходив із вітальні. Оксана ходила з Катрею під двері, кликали, стукали до дверей, ніхто не обзивався Ходили попід вікна вікна були заслонені.
Під ніч находив на них іще більший страх, не зажмуривши ока просиділи у вічній тривозі. На третій день під вечір знов пішли обидві під двері і кликали, кричали, а далі стали з усієї сили стукати.
Чого там? озвався глухий, грубий голос. Ідіть від мене!
Страшний був голос. Поглянули німо на себе і відійшли тихо.
Прийшла ніч, вибила північ. Півні піяли, а з вітальні ударив гомін. Заскварчав ключ, скрипнули двері, в ательє блиснуло світло у ньому стояв Іван, як демон пустелі.
Страшний був, блідий, наче роки пережив за три дні посивів, як голуб.
Підняв шталюґу і став нетерпляче терти фарби. Став малювати, кілька обрисів кинув кистю займався, як огонь, його румянці спалахнули ще більше, а очі ще більше сяяли проти сивого, як лунь, волосся.
З-під кисті виходила жіноча постать, щойно зарисувалось обличчя, де далі обриси тіла. Щось трусило його рукою, обличчя пашіло не радістю, а якимсь незвичайним духом, в якому була і найвища втіха і найбільше терпіння. Малював, і з привички кинув оком на стіну, де був колись образ.
Здригнувся, наляг на нього страх: перед ним стояла чорна висока тінь.
Хто ти?! крикнув.
Я прийшла до тебе, малюй мене!
З тіні злетіла чорна обслона, і з портрету виринула біла висока постать, обкинена прозорою тканню, тільки з прислоненим обличчям.
Відслони лице, хто ти?
Як змалюєш тіло, відслоню. Малюй!
І він став малювати якби примушений дикою силою, постать росла йому під руками, ясніла, блистіла, дихала життям. Страх його перемінився в страшну радість, доходив до шалу, руки тремтіли, не тямив себе
Не стямився, а вже тінь відслонила закрите обличчя став його малювати.
З його білого замлілого лиця виглянула туга за утраченим щастям, зморшки на яснім чолі розгладилися. З чорних великих очей блиснула незаспокоєна жадоба пізнання
Кінчив свій великий твір. Коли гляне очі! великі чорні очі?! що це? як?! Чорний волос?!.
Кинув оком на тінь перед ним стояла мертва жінка!
Усміхнулася до нього невимовною приманою і щезла тільки глухий вітер знявся від неї стовпом дивного шуму
А у стіни наче хто кинув дикий страшний регіт. Той регіт ударив його в лице він подався взад, завадив головою за постамент, фіґурка Бакха захиталась, впала йому на голову і смертним ударом у живчик прибила його до землі
* * *Неоцінений його образ, як безсмертний твір мистецтва продали на виставі за сотню тисяч і поставили на його гробі величавий памятник.
Євгенія ЯРОШИНСЬКА
18.10.1868, с. Чуньків на Буковині 21.10.1904 с. Рідківці, там само
Закінчила шестикласну школу у Чернівцях (1882), ткацьку школу в м. Фрай-денталі (Австрія, 1899). Вчителювала в буковинських селах, записала півтисячі народних пісень. Була активною діячкою жіночого руху. Друкуватися почала 1886р., публікувала статті й оповідання в різних журналах.
Творча спадщина Є. Ярошинської складається з трьох повістей («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а тернє»), кількох десятків оповідань, нарисів, творів для дітей, фольклорно-етнографічних розвідок та перекладів.
СМЕРТЬ ЗА ЖИТТЯ
З кождим днем побільшалася хороба молодої жінки. Кликано ріжних лікарів, кождий записував щось інше, а хора блідла чимраз гірше.
Лікарі хотіли дійти разом того, чого кождий із них осібно не міг дійти. Скликали конзіліюм, при якім кождий твердив щось іншого. Вкінці розійшлися, остався ще лиш один молодий лікар. В нього були інші наміри; його часті візити не відносилися лиш до самої хорої.