Орися подумала трохи, потім скинула свої розумні очиці на Антона і вимовила:
І татусь тебе Він каже, що ти немилосердний революціонер
Татусь наш теж не бажає нічого, опріч того, щоб йому дали кращу посаду, більше грошей та хрестик від царя на груди; але, бажаючи сього, він напевно знає, що матиме все се
Він каже, Антоню, що для тебе вбить людину нічого не варт
Коли ся людина зрадник партії, або людоїд, або дуже шкодливий для ба-гатьох-багатьох людей
Орися задумалась. Антін пильно дивився на неї.
Еге, ти могутній! раптом вимовила вона, обертаючись до нього і всміхаючись. Коли ти сердитий, я тебе навіть боюсь, але коли ти веселий і радий, як тепер, я тебе дуже-дуже люблю і зовсім-зовсім не боюсь.
Ах, ти моя плисочка, щебетушечка, весело засміявся Антін і почав жартувати з Орисею, яка весело та розкотисто сміялась, коли він її лоскотав, підкидав, носив на руках, на плечах, на голові.
А сонце все ще кидало своє сяєво в хатину, виблискувало ним в шибках вікна, малювало мережки на долівці і на стінах; зайчик також бавився на стінці, як Орися з Антоном.
Зодягшись по обіді в студентську одежу, Корденко вийшов на вулицю: йому треба було стрінутись з одним товаришем по партії, з яким він змовився сьогодні йти на засідання комітету, що на нім він мав зробити справоздання відносно дорученого йому виконання присуду над Тартаренком. Він ішов по вулиці і вклонявся деяким знайомим, що під той час йому стрівались. Нарешті, вийшовши на головну вулицю великого міста, він зайшов в одну з цукерень, досить простору і тепер повну людом, де мав стрінутись з товаришем. Обібравши собі місце біля столика, що стояв осторонь, Корденко звелів кельнеру дати склянку кофію. Між тим, дожидаючи кофію, він взяв до рук газету і почав її переглядати. Раптом почув таку розмову:
Здорові, здорові, а чули?.. питав пристаркуватий бас.
Що?.. про вбивство Тартаренка? відмовив щербатий старечий голос.
Еге!..
Корденко оглянувся. За сусіднім столом сиділо двоє. Один спиною до нього, дебелий сивоволосий чоловік, що мав отой бас, а проти нього худенький маленький дідок, одставний полковник, з зморшкуватим, висохлим лицем і сірими маленькими полинялими очицями та довгими рідкими сивими вусами.
Він знов уткнувся в газету, але пильно прислухався до балачки.
І подробиці знаєте? спитав бас.
Та які ж?..
До старого попа приїхав син-революціонер. От хуліган, підісланий поліцією, і вбив його
Е, ні, який там хуліган! мовив брязким голосом одставний полковник, махнувши нервово рукою. Ви завжди зі своїм лібералізмом, Федоте Амосовичу, аби паскудить наш уряд Вбито його з призволу партії, виходить своїм же братом-рево-люціонером, а не
А, що ви провадите, мовив дебелим голосом Федот Амосович, з якої б речі?..
А ви й не знаєте? Хе, хе, хе засміявся беззубим смішком, що ляскотів, як заржавлена тріщотка, полковник, він зрадник партії
Так?!
Ну, да, отчахнувся од партії, а вона за се його і теє хе, хе, хе бачте, які ваші перехвалені революціонери хе, хе, хе, вони й вас коли-небудь убють, от побий мене Боже, хе, хе, хе, сміявся своїм смішком старого ласуна одставний полковник.
Перше всього, вони зовсім не мої, захвилювався Федот Амосович, оглядаючись, а друге се мені просто дивно, як ви легко вірите всяким пліткам
Хе, хе, хе! Найпевніші відомості ви, Федоте Амосовичу, називаєте плітками тільки через те, що вони виявляють всю звірськість ваших коханих революціонерів
Яких там коханих революціонерів? Чи ви в своїм розумі, Данило Демидовичу? Що ви прискіпались до мене з тими осоружними революціонерами!.. розхвилювався, як той самовар, що збирається закипіти, Федот Амосович, дуже кумедно рокочучи своїм басом, і вже був зібрався схопитись з місця, все оглядаючись пильно на всі боки, як Данило Демидович, що ввесь час сміявся своїм смішком ласуна, вимовив:
Та то я шуткую, ну годі ж, сідайте
Та ні, справді се знаєте Жартувати з такою річчю.. Хіба ви не знаєте?.. все ще не міг заспокоїтись товстенький Федот Амосович і оглянувся на Корденка.
Їх погляди зустрілись. Корденко побачив гладке, округле обличчя з товстим носом і довгими вусами і з двома ледве помітними безкольорними очима. Федот Амо-сович тим часом заспокоївся і сів біля свого сусіди. Вони знов любенько розбалакались. Прислухаючись до дальшої розмови, Корденко почув, як кров кинулась йому до серця і до голови, на якій волосся готове було стати дибом: якийсь жах підіймався йому з глибини душі і на хвилину затьмив погляд. О, він не боявся, що сидить якраз поруч з тими, що балакають привселюдно про його вчинок, ні, до сього йому було байдуже, лише цікаво було послухати се з чужих уст, але інше в стократ страшніше схвилювало враз, як напад хуртовини, його душу. Се була страшна думка, що висловлялась одним словом «помилка», але воно було дуже-дуже страшне і, немов розкалена криця, вїлось йому в душу Річ в тім, що з дальшої розмови сих двох добродіїв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередодні приїхав додому; а той, кого повинно було вбити, нікуди не їздив і завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо і незвичайно страшно!.. Корденко ледве стримався, щоб не застогнати. Він уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, і він пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову. І під отією загравою, що схопилась од якоїсь пожежі, що панувала в душі, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежі і горіла, кожна спроба зрозуміти се безглузде і жорстоке, що владно насувалося на душу.
«Помилка» згучало в устах.
«Помилка» відбивалось в голові.
«Помилка» немов лепетала вся перелякана і збентежена, вкрай стурбована душа.
І руки йому опускались, очі все дивились пильно на кінець стола, де безглуздо лежала якась крихітка булки. І та крихітка вїлась в розум і немов була там зайвою, але немов вся розгадка, все зрозуміння страшного і безглуздого залежало од того, щоб дивитись на сю крихітку і зрозуміти її, на що вона, чого вона
Бадьора рука ударила Корденка по плечу, і він здригнувся, як схоплений на місці злочину Він підняв очі і пізнав товариша; якого ждав, Івана Вовтузенка, дуже веселого і енергійного, зовсім ще молодого юнака, який завжди насмішкувато відносився до всяких сумних становищ і ніколи тяжкому гніту душевному не давав наполягти на свою вертку душу. Тоненький і високий, дуже рухливий, з коротким каштановим мяким волоссям, ніжними і рівними рисами світлого обличчя, він здавався Корденкові тепер особливо гарним, приємним, бажаним. Він зрадів йому, як розгадці.
Що се ти задивився на кінець стола, як теля на сороку? всміхаючись і швидко та дзвінко балакаючи своїм соковитим, молодим і чистим тенорком, спитав, торкаючи його, Вовтузенко.
Я?.. метушачись незвичайно для себе, вимовив Корденко.
Та що се ти, немов тебе мокрим рядном накрили?
Ні, ні, стривай, схопив Корденко за руку Вовтузенка.
А що? схилився до нього сей останній і серйозно та пильно подивився у вічі. Зробив?
Корденко поблід і здригнувся. Поблід теж і Вовтузенко.
Ходім, спіткавши оте на чолі товариша, вимовив Корденко ледве чутно.
Ходім! енергійно підтримав Вовтузенко.
Вони вийшли під руку і пішли вулицею мовчки. Корденко всім напруженням сили волі немов заспокоївся, Вовтузенко ж вельми задумався. Вони навіть не помітили, як за ними стежили двоє пронирливих очей малої стриженої голови в циліндрі, з голеним обличчям.
Пронира, бачачи, що вони не звертають уваги на його стеження, посмілився наблизитись, щоб йому зручніше було.
Раптом Корденко оглянувся: оглянутись йому схотілось цілком інстинктивно. Сей інстинкт так вріс йому у вдачу, що він ніколи не помилявся. Тепер Корденко теж не помилився. Він ледве помітно шепнув Вовтузенку:
За нами стежать
Вовтузенко поглядом спитав. Корденко повіками одказав.
Як? спитав Вовтузенко у Корденка, який був такий спеціаліст, що знав всі ходи й виходи в усіх прохідних дворах.
Іди, не вважаючи ні на що і вдаючи, що не трапилось ніякої відміни
Так вони пішли далі.
Нишпорка, дійсно, нічого не помітив. Коли стали наближатись до першої поперечної вулиці, Корденко шепнув:
Направо, швидше!..
Повернули вправоруч. Тут кроків за пять була нова перехресна вулиця.
Через дорогу направо шепнув Корденко.
Так вони пробігли з півгодини і повертали вже в пяту вулицю. Нишпорка якось був загубивсь, але от знову зявився вдалині вулиці, та очевидячки, ще не знайшов оком наших втікачів.
У двір, направо вимовив Корденко
Се був довгий прохідний двір з досить глибокою нішею в другій брамі, зовсім темній і маленькій.
Ховайся, мовив Корденко, підводячи до ніші Вовтузенка.
За хвилину просто поуз них пронісся нишпорка. Корденко всміхнувся.
Ну, тепер швидше назад
Вони вибігли на ту вулицю, з якої повернули в двір, сіли на фурку і сказали 'їхати в городський парк. За півгодини вони вже йшли по одній з бокових, сливе пустій алеї
Здорово ти навик 'їх піддурювати лиш тепер вимовив Вовтузенко, починаючи знов переходити на свій життєрадісний тон.
Але Корденко нічого не відповідав. Та думка, що перевернула всю його душу в цукерні, тепер, як тільки вони знов опинились на самоті, поза небезпечностями, немовби з новою силою опанувала його розумом. Вона знов зявилася вмент, як би прошуміла в голові, як розпалена криця, знов вгризлась у серце, і воно впало Холодний піт виступав на лобі.
Чого ти мовчиш? спинився Вовтузенко.
Але Корденко машинально теж спинився, бо не чув слів Вовтузенка, йому все шуміло в голові: «помилка», «помилка» Йому здавалось од часу до часу, що ґрунт хитається під ногами і що він ось-ось полетить стрімголов у безодню, німу і вогку, і він здригувався.
Корденкові виринуло в уяві: Тартаренко, закинувши назад голову і випнувши якось особливо «адамове яблучко», розкинув обидві руки, пальці котрих немовби скорючились, хрипів, а він саме всадовлював ніж під пахви, звідкіля линула кров, що забризкала йому манжети і рукав пальта, і все тіло вбиваного дрижало і тремтіло всіма мишцями. І те уявлення було таким ясним, що Корденко немовби чув в своїх руках тремтіння конаючого, і хрипіння в його горлі, і навіть запах свіжої крові Він здригнувся, і жах обхопив його, і щось важке стисло всю душу