Ах, якби тепер, оце зараз були барикади, щоб у вільнім бою скласти свою запаморочену сумнівами і горем голову
І стало йому жаль, що марно гинуть сили молоді, що крок за кроком покидають його: почував, що він втомився страшно, глибоко. Між тим, на превелике собі диво, він побачив, що підходить до дому, в якім жив.
Коли він увійшов у свою кімнату, то, не засвічуючи світла, кинувся на ліжко, уткнув голову в подушку і затих. Спершу його істоту почав обіймати спокій і втихомирення, але воно було якесь тупе, глухе; він зараз же почув, що не може заснути, і його почав обхоплювати жах, жах, що морозом пройшов йому по душі: йому здалось, що він тепер уже ніколи не засне. З силою втискав своє обличчя в подушку, а голова йому горіла. З-під подушки вилізло обличчя вбитого Тартаренка: одно око заплющилось, а друге дивилось на нього з таким безглуздим, звірячим, шаленим жахом, повним здивування, що він здригнувся; обличчя, все ясно вималювавшись, перекосилось і затіпалось в конвульсіях; в руках він почув тремтіння тіла, що бореться з смертю; далі побачив всього Тартаренка, яким він був в ту хвилину, коли Корденко зробив йому третій удар ножем
Мов окропом ошпарений, схопився Корденко з ліжка, далі сів на нього і почув, як стигла йому кров в жилах. Протирав очі і зло якесь обхоплювало його, страшне роздратування і поруч з тим якийсь незрозумілий страх. Було темно. Йому схотілось світла. Швидко, дуже швидко кинувся він до вікна і притиснув своє гаряче чоло до холодної шибки. Голова немовби освіжилась, але од сього тільки швидше забігали в ній думки, як ті сови в пустці
В брамі блимав одинокий ліхтар неповним, мізерним світом, що скупчив тіні біля себе, а над будинком немовби нахилялось небо, на якім байдужо блимали зорі своїм звичайним, цікавим і легкодухим мигтінням, що немовби дражнило Десь грюкнули несподівано двері, Корденко здригнувся
Але я не вірю, не вірю в каяття, в якусь кару я вірю, цілком вірю, що так і слід було зробити; я вірю в те, що я не винен, що сталась помилка!.. скрикнув він і здригнувся: Здригнувся, бо з глибини душі почув немовби стислий, але такий колючий і збентежуючий регіт. Широко розплющив очі і прислухався до того, як стукало серце, швидко-швидко і немовби сполохано, а в уяві знов став вимальовуватись образ убитого Тартаренка.
«За що ж мене, за що?» здавалось йому, так питало розплющене око, повне здивування, на блідім, перекошенім обличчі Тартаренка.
Корденко мотнув головою, почав швидко-швидко ходити по кімнаті: йому не хотілось сього уявлення, але сила волі не мала жодної спромоги протистати тій появі.
І завжди впевнений в своїй силі, він тепер почув себе слабим, і страх, рабський страх, і злість, рабська злість, напливали йому на душу і гусли там.
Я ще, ще, ще вбиватиму я зроблюсь катом партії я ще, ще ходив він по кімнаті і повторював сі слова, щоб нічого не думалось, і справді нічого не думалось, але те уявлення тим паче лізло в уяву. А з тим разом зростав і жах в нім, і якесь озвіріння, що тіпало його душу.
А вікно з темного стало йому синім Годинник страшно дратував його, тикаючи якось дико і настирливо Нервова дріж бігла по тілові Корденка В глибині душі билась в конвульсіях якась думка Всередині все терпло.
Корденко вибивався з сили, він почув, що всі сили душі, навіть її болі, тупіють І вибившись цілком з сили, як сніп, як підкошена трава, повалився на ліжко і заснув сном мерця.
В низенькій, з невеличкими вікнами кімнаті на столі стоїть самовар і привітно грає на різні голоси, що всі між тим мають один тон якогось лагідного і втихомирюючого характеру. За самоваром сидить його мати, тоді ще зовсім молода. Далі батько, чоловік літ 35 з гарною бородою, рівним чолом і ясними чорними очима. В кімнаті тепло, затишно, самовар парує. На стіні привітним старечим голосом тик-кає годинник, немов бабуся оповідає свої одноманітні казки. Мати, привітно всміхаючись, наливає чай. Батько пє і потім курить цигарку. Мало згодя починає балакати, оповідати про свою молодість і молодечу діяльність. Оповідає з тим натхненням, яким переймаються люди, згадавши свою ясну молодість. А син, молодий Корденко, так пильно слухає, так йому до вподоби сей його вродливий батько. От він оповідає про те, як ще був студентом і ходив на сходки, на яких критикували уряд і змовлялись боротись з ним; як він ходив в свитці поміж селян і намагався вчити їх; як селяни його схопили і хотіли одвезти до станового, а він втік од них, коли вони заїхали до шинку, лишивши його звязаним на возі, і багато іншого. І серце молодого Корденка росло, і здавалось йому, що й батько росте. Звертається він до батька і питає його:
А тепер, татусю, мислю собі, що тепер робиш? Ти тепер ще сильніше борешся з урядом, ще лучче вчиш людей?
Ні, дитино, я тепер слідчий, а не вчитель, я сам уряд, відповів батько.
Так що почав син.
А те, що не можна робити всього того, що я хотів робити, коли був молодим, бо я тоді був дуже наївним Виростеш, взнаєш
І здавалось йому, молодому Корденкові, що батько його робиться таким звичайним, таким мізерним, як і всі, і навіть ще гіршим, здавалось йому тепер І от почуває Корденко, що він росте, росте і робиться великим, дужим, а батько старіється враз і робиться таким, як тепер, і от він схоплюється і мовить так гаряче, так міцно і між тим так грубо:
Ти буржуй, бюрократ, мізерний зрадник!..
Мати схоплюється й собі безпомічно махає руками
Мовчать, мовчать!.. кричить старечим голосом, пристукуючи кулаком, батько.
В сю мить в хатину вривається сила жандармів, кидаються на молодого Кор-денка, схоплюють його і тягнуть геть, і чує він роздираючий душу плач матері
Просипається Прокидаючись, він ще чув немовби той плач і здригнувся. Сів на ліжко і почав протирати очі.
Провів рукою по чолі: холодний піт застиг на ньому. Він глянув на вікно: уже розсвіло. Він немовби не знав, що з ним було і чого йому так важко на душі.
Раптом з блідо-синім відсвітом ранку ввійшла в кімнату тінь привид, знов ожививши уявлення про вбитого Тартаренка І тоді він все зрозумів І довго сидів, витягши руки по колінах, спустивши безпомічно голову, дивився вперто і безглуздо в долівку, на якій ледве помітно лягала пляма за плямою сірого ще відсвіту дня, що надходив.
«Надходить день, день нових мучень, сумлінь, коли прибудуть свіжі сили. Мене мучить не те, що сумління гризе, а те, що я, Корденко, міг зробити помилку Помилка се; а чи то не помилка і всі інші подібні випадки? Чи не помилка ввесь я?.. Нарешті, чи не помилка і все, що існує довкола нас?.. »
Ся думка, «чи не помилка ввесь я», особливо довго проходила йому в голові, і коли він думав, що вона вже пропливла, вона знов і знов верталась, уже одягшись в такі слова: «коли ти був ненормальним тепер чи тоді, як вбивав Тартаренка? Досі ти був впевнений в те, що безумовно в останнім разі ти був нормальним, але тепер?..»
«Як?.. хіба я міг тільки божевільним вбити Тартаренка?»
«Але якби ти був не в припадкові відповідної манії, то ти б тепер не мучився».
«Але я мучусь лише тим, що сталась помилка».
«Помилка примусила тебе мучитись».
«Бо без сього не було б волі моїм інстинктам, пережиткам минулого, що примушують почувати гризоту сумління».
«Ти в сьому впевнений?.. »
«Я впевнений Еге, я впевнений, що я тепер ненормальний »
Така розмова велась між думками в голові Корденка, і йому навіть цікаво було стежити за сею борнею думок і разом з тим боляче, страшно
Почувши отой декрет, що він тепер ненормальний, знов почував, що не твердо впевнений і в сьому. І питання сього не розвязав А інші уявлення понесли його вперед.
Корденко почув тепер себе таким неміцним, що не міг би він в сьому був певний сказати, хто правий і хто винний, не міг би кинути просто в вічі тому, хто став би його винуватити, що він буржуй; не міг би голосно і сміливо казати всім ту правду, в яку так вірив; не міг би гордо і непохитно тримати свій прапор, не міг би боротись за нього до загину Йому скрізь миготіла «помилка»
І тепер він, Корденко, вийде поміж гурт слабим, нікчемним, з якого він сам ще так недавно сміявся і на якого з погордою дивився. Тепер кожний може кинути йому грязюкою в лице, тепер всякий викине на очі те, чого спершу не міг, боявсь і що тримав тоді про себе; тепер кожний, поперед подоланий, помститься на нім дрібною жорстокістю, з рабською злістю, і він, Корденко, пишний і сміливий, тепер нікчемний, помилка в своїх власних очах, не буде міг обстати за себе, бо Немає ґрунту під власними ногами, похитнувся..
На що опертись? На те, що хитається?.. Але ні, його гордий дух не може погодитись з тим, що він тепер стане слабим, нікчемним, мізерним Ні, сього не буде!..
І він встав і поглядів на чоло дня, що надходив
Воно було вже біле
Зараз засяє день: він не хоче, щоб день, який бачив його могутнім переможцем в боротьбі за правду і з собою і з другими, тепер побачив його подоланим, мізерним, з поламаними крилами
Корденко думно підійшов до бюро, одчинив шухляду, добув револьвер і приложив до грудей
І схотілось йому ще раз, останній раз, подивитись довкола на світ, на наближення дня, на себе