Він пішов з Риму в Німеччину, бо сам був німець, тільки кільканадцять років жив у Римі.
Змінити місце се дуже добре для того, хто шукав натхнення, коли воно не приходить, міркував артист, сидячи в потязі. Проте на нього напала така нудьга, що він не доїхав до рідного краю повернувся в Рим у свою студію. Мовчки стояв він перед статуєю, мов пив її очима, потім сказав з запалом і нудьгою:
Се мабуть у святого терпець урветься! Та що ти таке? Чого ти мене мучиш? Ой, Господи! Се вже я починаю з нею говорити, мов з людиною. Ще один крок і я піду по стежці мого нещасного колеги. Ні, треба схаменутися. Статуя повинна тішити очі красою свого пишного тіла, гармонією гарних рис, а не робитися мукою для людей. Я таки зберу всі фізичні і моральні сили і переборю тебе. Скину се ярмо, що мене душить, гнітить, не дає спокійно жити. Побачим, хто кого. Хіба ж не можна почати якусь іншу працю? Добре, гаразд!
Артист почав мугикати якусь пісню і взявся до роботи. Надія і радощі блиснули на мент блискавкою і згасли; руки без сили, мимоволі, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотів чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».
Він побіг зі студії. Вернувся світом. Повалився мов сніп на ліжко і заснув, мов убитий. І так минуло багато днів. Іноді артист питав себе:
Чи не позбавити собі життя?
Колись увійшов до нього приятель, що повернувся з Німеччини, та й жахнувсь.
Германе, що се з тобою скоїлося? Мабуть, знов вернулася малярія, яку ти схопив торік, блукаючи на рисовому полі?
Ні, одказав артист приятелеві і схилив голову.
Чого ж се ти так важко зітхаєш? Може, закохався в якусь принчипесу?
Та ні бо, ні! Дай мені покій!
Втратив гроші чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щирості, як з давнім приятелем, та хоч покажи мені твої нові твори.
Сі звичайні речі, наче голкою, шпильнули артиста в серце.
Ось дивися, показав він на нову копію.
Яке розкішне тіло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.
Ось вона, казав артист.
О-о! Нащо ж ти їй ховаєш під рядном? Красуня на диво! Але се не твій твір. Де ти його здобув?
Артист почав розказувати, в кого він купив статую і що скоїлося з її творцем.
Гм, але і копія неабияка. Ти візьмеш за неї багато грошей.
«Неабияка. Багато грошей. Без ножа він мене ріже, міркував артист, збентежено ходячи по кімнаті. Моя копія неабияка. Я сам се добре знаю. Хіба ж се те, чого бажає кожний артист?! Неабияка! Та се ж образа. Се глум!»
Та невже ж ти образився? Завіряю тебе, друже, що в мене й на думці сього не було. Навпаки
Не говори мені більш нічого! Ти мене тепер не зрозумієш. Ти напевне думаєш, що се погана заздрість точе мені душу. Ні, ні! Се щось інше. Зараз я не можу тобі уявити, що робиться в моїй душі. Іноді мені хочеться розбити голову об сей холодний мармур. Лихі думки здіймаються в голові, мозок горить, болить. Мені здається, що доля навмисно задала мені якусь мудру загадку і я не в сили, не здолаю її розгадати і ніхто в світі мені не запоможе, бо од моєї хвороби нема ліків.
Як то нема? спитав здивовано приятель. Треба гоїти нерви перш усього, бо вони, я бачу, в тебе дуже втомились. Ти, мабуть, багато працював?
Нерви, нерви! Все тепер складають на нерви, одказав артист прикро, і знов заметлявся по хати.
Коли ся статуя тобі так бентежить нерви, бо, мабуть, нагадує про божевілля твого колеги, то я тобі раджу її продати.
Тоді я залишу все і, може, піду шукати її по всьому світові, або з глузду зійду.
Приятель розвів руками і не знаходив таких речей, які заспокоїли б нещасного артиста.
Минуло кільканадцять днів, приятель одібрав листа од артиста. Він писав: «Мабуть, справді божевілля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»
Коли приятель увійшов у кімнату та побачив артиста, що лежав з закритими очима на канапі, то йому здавалося, що він баче мертвяка. Коли він поворушився, одкрив очі та спитав жахливо: Хто се? приятель одповів:
Се я, я. Не лякайся. Чого се ти лежиш в темряві?
Артист раптом підвівся з ліжка і сів.
Запалить світло чи що? Де сірники? Ось у мене в кишені є. Приятель запалив лямпу і почав пильно придивлятися до артиста.
Я не міг поворушитися. Спасибі, що прийшов. Жодна душа не хотіла мене одвідати. Добрі приятелі! Люди люблять тільки веселих; вони втікають од таких, як я. Осе зараз мені здавалося, що мене живого поклали в домовину
Годі, годі! Я й слухати не хочу. Ти сам казна-що вигадуєш, аби себе дратувати. Я так міркую, що тобі б варто було одружитися. Іншим погано жити в самоті. Молода жінка защебетала б, мов пташка, звеселила б твою хату, ти б забув і думати про се.
Коли б я їй розказав, що робиться зо мною, то вона б або втекла од мене, або не зрозуміла мене, що було б для мене гірше лихої хвороби Ти знаєш, я вже почав боятися її.
Кого? спитав здивовано гість. Артист мовчки показань на статую. Що ти верзеш?!
Сьогодні вночі я не спав і навіть не затуляв очей, вона стояла у місячному сяйві. Я силував себе не дивитися в сей бік. Я навмисно дивився на стелю, на тіні та на срібні мережки, що змалював місячний промінь. Щось наче штовхало мене, тягло в сей бік, мов хтось шепотів над вухом: «Подивись!» Я глянув на статую і захолов. Вона силилась заговорити; ворушила устами; білі груди здіймалися і очі так дивилися на мене, так дивилися, наче благали: «Запоможи!»
Мама мія! Який страшний сон!
Що сон і що не сон я тепер не можу розібрати. Але мені страшно. Я боюся таких снів. На милость Бога! Зостанься сю ніч зо мною.
Приятелі, пробалакавши до ранку, заснули мов убиті, і не бачили ніяких снів
Я зараз познайомився з одним форестьєром4. Здається, багатий російський меценат. Я йому казав за твою статую; він страшенно зацікавився нею. Завтра він напевне до тебе зайде. Покинь свої примхи та продай її. На біса вона тобі здалася, коли ти бентежиш собі нерви, псуєш здоровя, губиш талант через якусь химерну думку, що нагадує тобі ося мара. Ні, так не варто робити! Тобі зараз треба переїхати в друге помешкання. І ти тоді тільки одужаєш та забудеш її, мов непевний сон.
Приятель прикро покосився на статую, що блищала під соняшним променем чудовим мармуровим тілом. Довго він умовляв артиста; він тільки зітхав і журливо хитав головою.
Коли прийшов багатий російський пан, то артист вже не мав сили змагатися і корився, мов мала дитина. Приятель незабаром перевіз його в друге помешкання! Він і на те згодився. Йому хотілося спати й спати, бо мозок його бажав покою. Одного ранку слабий артист прокинувся і почув, що до нього вернулися втрачені сила й здоровя і він знов зробився веселим, безжурним Германом з рожевими щоками та іскрявими очима. В його студії статуї росли, мов опеньки в дощ, але він ніколи не зазнав тієї непевної муки сумління, незадоволення і туги, що колись гнітила його та примушувала питати не тільки в других, а навіть в себе: «чого бракує сьому творові?»
Тим часом статую з журливими очима та гірким усміхом запакували, мов єгипетську мумію і повезли на схід сонця в чужу далеку холодну країну. Проте там панувала весна, вона йшла поважними, сміливими кроками. За нею тяглося юрба за юрбою веселе різноголосе, співуче птаство. Мов чорні човники, ластівки плили в голубому повітрі; за ними линули журавлі, довгоногі чорногузи, дикі гуси. Бажані гості, весняні мандрівці. Перед сією гучною веселою юрбою схилялися кучеряві верби, хитаючи золотими сережками. В повітрі і в воді, на землі і під землею заворушилося живе створіння і поєдналося в одному безупинному, гострому бажанні: «життя, сонця, щастя!» Сі три головні ноти лунали скрізь і розлягалися навколо
В тому місті, де жив багатий пан, що купив статую, пішла чутка, що він житиме сей рік в своєму палаці. Ся розкішна будівля панувала над усім містом. А там, де був тепер великий сад, був колись густий ліс, де ревіли хижі звірі. Од сього лісу зосталося тільки небагато дерев: кільканадцять сосон, ялин, та два міцних дуба, що вирізнялися своїми міцними жиловастими гілками та темно-зеленими кучерявими шапками; купа білих, тоненьких березок нагадувала русалок, що розпустили до самого долу довге зелене волосся. Далі простяглася липова алея, яку вже насадили людські руки. Там в холодку дзвеніли комарі та чогось товклися на одному місці. Невідомо, що вони так робили? Чи співали вдячні гімни матері природі за те, що вона 'їх так добре зробила, чи розмовляли про свої комарині справи, не слухаючи соловейка, що тьохкав на весь садок і заливався дрібною треллю.
Перед величним будинком стояла купа тропічних дерев, посередині запашного килиму з різнобарвних квітів бринів фонтан; поруч з ним стояла статуя, що привезена з-за кордону. Її мармурове розкішне тіло гарно малювалося на зеленому ґрунті; журливі мармурові очі дивилися на старий кипарис, що гілками торкався до чавунного, дірчатого тину. На великих воротях було надруковано великими золотими літерами: «Вход посторонним воспрещается».