Українська модерна проза - Антология 37 стр.

 Еге ж!..

 А ось ще:

Він дивився на неї і не знав, чи гарна вона була, чи ні, тільки здавалась вона йому надзвичайною.

 Еге ж, перстень! повторила вона, задумливо дивлячись на свою руку, на котрій були два шлюбних персня на другому і на четвертому пальці. А знаєте, як цей перстень перейшов до мене?

 Розкажіть! Я вже давно прикметив, що він у вас, тільки, як же він дістався вам? Він же повинен бути занадто великий для вас? Розкажіть, розкажіть! Він засміявся, чи, пак, не засміявся, тільки їй учувся сміх і цього було доволі для неї.

 У його була дуже маленька рука, сухо одказала вона, глянувши на його прездорову руку, і замовкла.

Він не насмілився напосідатись.

Згодом він заснув, втомлений і радісний. Вона не спала до кінця.

Вранці вони приїхали до одної із станцій і розстались. Вона повинна була їхати далі, він мусів залишитись. Коли настала година розставання, вона швидко забігала по платформі, хапаючись за груди рукою, важко дихаючи:

 Ой, це серце, воно тепер часто мучить мене з тих пір, як вона не доказала і, раптом повернувшись, простягла йому руку:

 Прощавайте! Спасибі!

Він припав вустами до її руки і не хотів одриватись. Вона легенько приторкнулась до його чола губами, тремтячими, як метелик.

 Дозвольте мені поцілувати вас, сказав він і поцілував її у губи ніжно й лякливо.

Вона стояла, як статуя з мармору, холодна і нерухома, і міцно стуливши свої вуста, прийняла той поцілунок, бо вона була певна в ньому, вона вірила в нього, вірила в приязнь. Згодом вона ворухнулась і почала йти до вагону, не оглядаючись. Тоді він побіг за нею, обняв її і поцілував ще раз гарячими, вогкими губами. Вона здригнулась, відхитнулась і кинулась прожогом до вагону. Вскочивши на поміст, вона, судорожно та непритомно вчепившись за залізні поручні руками, стояла, дивлячись помутнілим поглядом у просторінь, не бачачи, що її приятель швидко йшов услід за потягом, що одходив од станції, йшов і махав безперестанку капелюхом у високо підведеній руці.

КРАСА

Сонце вже на заході Воно кинуло своє червоне полумя на прощання, і всі шибки по дорозі засвітились та запалали: вони мигтіли, переливались червоним золотом, грали, тріпотіли, як метелики живі, і бачилось не одно, а десятки, сотні, тисячі сонців, скрізь, де було шкло, що його одбивало: спершу у високих палацах вгорі, де здорові, стрілкуваті вікна були затягнені шовком та оксамитом; опісля по морю, як сонце котилося низом, аж до замазаних, дрібних, заґратованих шибок у льохах, де голота живе І що то за краса, безмежна, а даремна! Не шкода золота, не шкода сяєва, не шкода краси!.. Нащо? Для чого? А так Ні нащо!..

Пооблипало білим усе: і дахи залізні, й тонкі і узорні ґрати, та не минуло ні одного залімчика, ні виступця нічого!.. А дерева, а кущі!.. Кожная гілочка, кожна частиночка біла, вовниста од шерхеню І, здавалось, що ті дерева та кущі наближаються, облямовані памороззю розкішною, що туляться одно до одного Долі постелені ковдри білесенькі, непоплямлені ні єдиною плямкою І ставало миліше від них, ставало тепліше, бо холод вже був за тепло! Тиха краса, чиста краса!..

На улицях города скрізь слизька, погана, що хапається ніг, грязюка Немило ходить по ній: панни з огидою, злегенька переступають, високо підобгавши спідниці Простий люд іде навпростець місить грязюку та з жалем дивиться на чоботи, як нові, або як з діркою, що набираються бруду Аж ось майнуло сонце золотими крилами довгий промінь його упав на болото, і воно стало срібне, і стало воно золоте, і заблищало нестерпуче гарним блиском, а кожна, сама дрібна калюжка, одбила в собі усе: і людей, і доми, і дерева навкруги, і далеке, високе, просторе, блакитне, жаданеє небо І ніхто, ніхто не примітив тієї краси Нащо ж вона? Для чого? Так це щирість природи хоч би й не хотіла, та творить красу скрізь і повік

Малює, малює безупину тонким білим олівцем тут і ліси чарівні, де квітки без коріння ростуть та цвітуть Корабель із силою тонких, як голки, щоглів Зірки Коронки Знов зірки Усе од морозу, морозна краса Хто ж думав, що вийде із того краса? Ніхто і ніколи, а вийшла Сипляться, туляться один на один, і мигтять, і ряхтять скрізь діаманти!.. Краса та однакова і для багатих, і для убогих

Малює, малює безупину тонким білим олівцем тут і ліси чарівні, де квітки без коріння ростуть та цвітуть Корабель із силою тонких, як голки, щоглів Зірки Коронки Знов зірки Усе од морозу, морозна краса Хто ж думав, що вийде із того краса? Ніхто і ніколи, а вийшла Сипляться, туляться один на один, і мигтять, і ряхтять скрізь діаманти!.. Краса та однакова і для багатих, і для убогих

Пожежа Полумя лиже там, що тільки не єсть деревяне. Змахи його, довгі та гострі, наче підмивають ізнизу, з боків, спереду, ззаду, і знов перекидаються через верх, як стрічки гарячі, граються тисячами способів од середнього, широкого полумя одколюються, одщіплюються тоненькі струмочки, буйніють, як волосся на голові, підкидаються вгору, спускаються долі, все обсновують, як павутинням, затягають рами од вікон, наче живими, тремтячими червоними фіранками Вгорі на високому, потемнілому небі рожеві, прегарні вінці, що здалека видно Сувора та гнівна краса! Скільки страждання, скільки нещастя! Дарма! Краса до краси!..

Далекі зірки, що золотом сяють предвічним, що нижуться, як дорогеє намисто, щоночі, нащо? Хмаринки сріблясті пірїнки, що тчуться на небі, неначе узорні грезети Вода, що здіймається вгору, як курява легка, або розстилається низом, як синя, хвилююча ковдра, що краю немає Нащо? Усе це краса для краси Краса і краса з первовіку, краса невсипуща без другої мети

Знайшовсь чоловік Надів він терновий вінець. Висока мета тут любов. Оддав він себе не поталу Безкраї страждання. Кривавії плями яріють. Прокльони на нього, страшная безтямність. Даремні під час і тяжкі силкування. Бува, не досягне і цілі. Проте усе у красу претворились, що собою і лихо закрива, красу, що надить, що підносить до неба Такая краса зветься богом До нього, за ним!..

Михайло МОГИЛЯНСЬКИЙ

4.12.1873, Чернігів 22.03.1942, с. Велика Мурта Красноярського краю

Закінчив Чернігівську класичну гімназію та юридичний факультет Петербурзького університету. В 19041917рр. працював гласним у земстві. У 1920-х роках був керівником Комісії для складання Біографічного словника діячів України при Українській академії наук.

У середині 30-хроків виїхав з Києва й залишив науково-літературну діяльність. Причиною було цькування письменника через публікацію оповідання «Вбивство» (1926) і те, що опісля він уже не міг нічого опублікувати. В оповіданні Могилянський описав уявне вбивство Михайла Грушевського, різко негативно поставившись до його повернення на батьківщину.

Син Могилянського Дмитро Тась та донька Ладя Могилянська, талановиті письменники, були розстріляні, а сам він помер в евакуації.

Могилянський виступав як новеліст, публіцист, літературний критик, літературознавець і перекладач. У 1910-х роках опублікував низку оповідань. В рукописах залишилися спогади й романи, один з яких «Честь» нещодавно видано в окремій збірці.

Оповідання публікуються за збіркою «Оповідання» (1916).

НАРЕЧЕНА

Кондуктор чомусь не запалював свічок, і в тісному купе ставало темно: темрява, здавалось, виповзала з усіх кутків, навіть вливалась у вікно, через яке, лежачи на канапі, видно було стемніле небо, а з нього вже кліпали ласкаві зорі Чи то від одноманітного залізного тарахтіння, чи, може, й від настільки ж одноманітних, хоча й приємних теплих мрій, поважчали повіки дівочих очей і сон вже готувався прийняти дівчину в свої обійми. Але раптом неспокій опанував дівчину, вона нервово підвела голову, а коли зараз же знов опустила її на подушку, сон вже одлетів від очей.

З темного кутка супроти неї горіли блискучі очі, наче прикуті до її очей. Пильний погляд тих гарячих очей дівчина примітила ще удень, коли, балакаючи з випадковою сусідкою, оповідала їй про себе, що тільки оце скінчила останні іспити на жіночих курсах і тепер їде на південь до нареченого і що шлюб має одбутись зараз по її приїзді Памятала дівчина, що при тому якийсь чудний усміх злегка торкав пухкі, ніжні губи і ховавсь в мякій русявій бороді. А очі ні на одну мить не втрачали своєї замисленої мрійної серйозності, і від гарячої пильності 'їх погляду дівчині ставало ніяково. Щоби збутись тієї ніяковості, в якій не було, одначе, нічого ображаючого, нічого навіть неприємного, дівчина навмисне не дивилась у бік незнайомця, хоч і вабило щось стріватися з пильним поглядом тих гарячих мрійних очей та намагалась забутись в балачці з сусідкою.