Був це 30-літній мужчина. На його голові волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолія. Уста вузькі, кругло витяті, жіночі, грались демонічною усмішкою, тільки щоки відбивались на білому, холодному обличчі Він затиснув щоки і рвав малою, майже жіночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грає циган.
Хто це? Хто це?! питалися гості.
Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вівтарі, говорила синьоока блондина в елеґантній сукні, прихиляючись до безвусих товаришів свого стола.
А-а, то він? Видно, що незвичайний чоловік, коли зміг сотворити такий твір, сказав один з акторів.
Небавом його імя було на устах усіх. Він не чув на собі зору людей, тільки слухав, як грає циган, і дивився вгору непорушними, як шкло, чорними очима. Циган грав дику степову арію.
У диких тонах музики причувався артистові якийсь шалений шум вітру, клекіт, свист, рев, боротьба могутніх стихій. Піднялися думи в його душі, як хмара, росли, як вітер, розкуйовдались, як завірюха, блискали громами, шуміли гураґаном, трясли небесами, звіздами стріляли в безмеж І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвітній виставі. Блиснув перед очима та став як живий мінитись під такт шаленої музики:
Широкий степ без краю, тільки на одному краю гори синіють. Вітер гуляє та свище. От, несе два орли попід небесами Два орли впали один чорний, другий білий, упали та й бються, аж летить піря котрий буде переможець?!
Чорний орел білого з ніг валяє, топче ногами, груди розбиває, рине кров чорна.
Ой той чорний орел переможець!
А орел чорний та червону кров має і дуже кривавий, хоч він переможець!
Циган вірвав артист стрепенувся.
Грай ще! Маєш пятизолотник, грай! крикнув він, кинувши золотом на мозаїковий стіл.
Циган заграв знов, та вже сумовитої пісні, не тої понурої, як шум нетрів, а тихої, як вода у степовій ріці.
Іванові пригадалась пісня десь між людом перечута:
Ой на степу дві зозулі пали та й сіли, то дві дівчини, чорна та й біла, залебеділи, самі собі смерть завдавали, та за того, за того козака молодого
Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету і його жінка, обі криваві Боже, що це?!
Досить! крикнув він, кинув пятизолотник кельнерові, вхопив капелюх і вибіг з каварні.
Не побореш, ні, не побореш її, вона безсмертна, а ти що?! Тіло бездушне! викликував, йдучи вулицею.
Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка відсунула засуву.
Пані сплять!
Побіг до своєї робітні, блиснуло світло образу не було на стіні насередині лежала перевернена шталюґа. Задзвонив на наймичку. Прибігла бліда старенька.
Де образ? гримнув суворо.
Я не знаю, прогомоніла Оксана.
Брешеш, ти знаєш, зараз говори, де образ? Що зробила пані з образом, скрикнув він несамовито.
Та пані спалили!
Що? Спалили?
Порубали на кусні і спалили!..
Геть!
Упав без сили і закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камінну опоку. Побіг як скажений до спальні. З робітні крізь відчинені двері упало світло на бліде обличчя Ганни. Кинувся до неї:
Вставай, котику скажений, досить нагріла тіло, вставай!
Жінка з острахом прокинулась.
Чого хочеш від мене?
Чого я хочу? Не твого тіла! Де образ?!
Який образ?! Я не знаю, дай мені спокій, пянюго!
Кинувся на неї, як звір шалений.
Я пянюга? Але ти, бісова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собі остання але до святої речі тобі зась!
Стягнув її з постелі на землю. На біле тіло сипалось довгим стовпом блідаве світло з ательє і цілувало лоно точене з мармуру.
Ганна трималась цілою силою прибічки ліжка і стогнала. Він відірвав її і жбурнув на червону ковдру. З огненними очима припав до неї і придавив коліном білі груди
IV
Сонце звертає з півдня над диким гірським провалом. По однім боці зеленою стіною підіймається з провалу на гребенястій горі темний бір. По другім боці провалу станула висока скельна стіна, завершена чатинним лісом. А на дні пропасті котиться з гуком і шумом зелено-біла ріка. На середині стіни до одної каменюки причепилася береза. Під нею сидить Іван, блідий як смерть
Його волосся покудовчене та запорошене світиться від поту, на чолі зарисувалася глибока зморшка тільки очі дивно світяться
Він дивиться в пропасть. Вода розбивається по бовдурах і вивертах білою піною, паде вгнутими водопадами, відкачується спіненими валами вгору і взад та розпливається зелено-білим шумом на глибіні, міниться до сонця. А сонце прище огнистими іскрами, пестить золотим світлом розбурхане плесо, красить воду сміхом золото-цвітним. Сміється до сонця вода, гуде якимсь глухим ревом. Той рев відбивається від скелистої стіни і несеться на темний бір, розливаючись жалісним шумом по лісовій глуші. А з темних нетрів щось наче стогне, жалібно квилить, іде по лісі і плаче
А ріка так шумить і шумить
Заслуханий Іван дивиться в барвисту глибінь під водопадом. Йому здається, що звідти виходить той плач, вода розбивається об каменисті звали, в ній товчеться об каміння щось живе, людське, побите, покривавлене і плаче з пінявої хвилі І стелиться той плач до нього по спадистій скелі, чіпається за бурян, що вихопився з-під каміння, повзе вгору по мохові, драпається на камінний виприск під його ногами, лягає на його душу та й тягне його за серце
А вода так шумить і шумить
Тягне його до тої води, до тої крутежі осрібленої шумом. А з неї викочується хвиля, піниться живою струєю, міниться веселкою, біла та ясна, звивається під ударами об камінь, як жива людина. Ось і виринає з піни біле тіло, жіночі груди, личко личко його жінки!
Закрив очі руками і впав на камінь.
В очах його потемніло, знявся рій дум над головою, закуйовдився чорним снігом і надовго стало темно, темно та глухо. Шум розлягається коло його, розливається клекотом, його тіло облите довкола срібною піною. А з неї виринає якась біла рука, бере його за серце і тягне до води.
А вода так шумить і шумить
Що це? То його дружина така ясна та біла тягне його до себе серед срібної піни та шуму! Притягає його раменами до свого тіла білого, як сніг, обкручується коло нього, як вуж, і лоскоче сміючись, залоскотала його з пожадливим реготом, впялилась в уста гарячими устами, як пявка, і несе його, несе кудись під воду!..
А вода так шумить і шумить
Хвиля носить ними повз наїжені кременисті гребені, ударила його грудьми об камінь, тріснула головою об скалу, а жінка все сміється, така рада, втішена, несе його щораз глибше і глибше під воду.
А вода так шумить і шумить
Він покривавлений виривається з її обіймів, та жінка держить його цілою силою. Ослаб, знесилений опустив руки і пливе безсильно в її раменах у море темне як ніч, незглибне як світ, холодне як могила
Прокинувся, був увесь у воді, зірвався, протер очі було темно. У горах шаліла буря, дощ лив, як з відра, з темного неба. Глухий бір гудів понуро, а в пропасті ревіла ріка серед тріскоту дерев і грюкоту каміння
V
На другий день вже високо підбилося сонце на чисте небо, як Іван вертавсь на-вправці городами з залізниці додому.
Страшний був перемоклий, похилений, а на обличчі ввесь чорний. Як злодій підкрадався до міста, ховаючись від стрічі з людьми, стежками через вільшину доходив пиняво до свого саду. Опинився біля звалу під базником посередині саду, що зеленів городиною, аж світився до сонця. Поглянув на каміння визбиране пильно жінкою з грядок і призадумався аж дивиться: сидить між камінцями здорова гадюка, аж іскриться до сонця своїм зиґзаковатим хребтом Усміхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засміявся!
Мерщій кинувся в сад, перебіг до малої веранди, відчинив своїм ключем вітальню і ввійшов тихцем до ательє. Зняв клітку з соловейком і вибіг. Відчинив її і випустив пташку з усмішкою дивної відради.
Лети, лети на волю, співаче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!
Пташка вирвалась, пурхнула і сіла на галузку вишні, розглянулась, затріпотала і стрибнула вгору понад сад. А Іван підкрадався, як кіт, край базника до купи каміння. На камені ще сиділа гадюка. Кинувся, як блискавка, і прибив її кліткою. Засичала, напнялась, звинулась і цілою вагою свого тіла метнулась у порожню клітку. Без ніякого остраху з поспіхом зачинив Іван клітку і поставив на землі.
Звірюка кидалась у клітці, шипіла, кусала, пінилась
Виймив з кишені хустку, перестібнув через верх, завязав ключку і вхопивши за неї, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крізь кущі порічок та аґрусу. Гадюка кидалась у клітці, а далі, знесилена, впала на долівку клітки та й світила кривавими очима. А Іван говорив, як демон, про себе: