1537 р. князь Володимир Глинський продає городищен-ські землі знатному черкаському міщанину та власнику с. Мліїв Івану Зубрику. З часом городищенські землі успадкував його син Василь, а згодом ці землі відійшли до єдиної дочки В. Зубрика Христини Василівни. Не маючи коштів на розбудову земель та маєтку, Христина Василівна продає свою спадщину коронному гетьману Речі Посполитої Станіславу Конецпольському (в якого на службі перебував Михайло Хмельницький та його син Богдан Хмельницький). 28 січня 1633 р. гетьман викупив у неї землі Жаботина, Млієва, Старосілля, Орловеця, Слобідки, Сміли, Балаклії та спаленого містечка Городище, за які сплатив 24 тисячі злотих.
Уперше на мапу містечко потрапило в XVII ст. завдяки французькому інженеру Гійому Левассеру де Боплану, який, перебуваючи на службі в польського короля (керував будівництвом фортеці Кодак 1635 р.), створював мапи східних територій Європи. У своєму щоденнику Гійом де Боплан так описував містечко: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість зерна, багато каплунів, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею і Різдвом. Окрім того, повинні возити дрова для потреб свого пана та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не мали робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також забирають десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року третього вола. Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть, так що немає нічого дивного, коли ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебуваючи у таких тяжких умовах залежності. Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям. Таке рабство і призводить до того, що багато хто тікає. А найвідважніші з них подаються на Запорожжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені».
Наростаюче національно-релігійне та соціально-економічне гноблення спричинили вибух козацького повстання 16371638 рр. Так, повстання населення Городища 1637 р. було підтримане гетьманом нереєстрового козацтва П. Пав-люком (Бутом). Згодом воно було придушене польськими регулярними військами.
У 1645 р., щоб убезпечити містечко від народних повстань та козацьких виступів, коронний гетьман С. Конецпольський наказав насипати навколо нього захисні вали й побудувати фортецю з двома деревяними вежами. По смерті коронного гетьмана Станіслава Конецпольського (1646 р.) маєток перейшов у спадок його синові Олександру Конецпольсько-му. Однак він недовго розпоряджався багатою спадщиною, оскільки Городище опинилося в центрі подій Національно-визвольної війни 16481657 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
Після перемоги в Корсунській битві (травень 1648 р.) козаки на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким зайняли містечко Городище та так звану «Конецпольщину», з якої, як повідомляють польські хроністи, «було взято добра на 200 тисяч талерів». Це свідчить про достатню заможність населення містечка, його економічний потенціал.
Після укладення Богданом Хмельницьким Зборівського миру з польським королем наприкінці 1649 р. Городище стає сотенним містечком Корсунського полку й переходить у володіння Богдана Хмельницького «на булаву». Б. Хмельницький призначає городищенським сотником козака Максима Кулея.
Про подальші події періоду Національно-визвольної війни середини XVII ст. і місце в них м. Городище джерела повідомляють: «Восени 1655 р., як був Хмельницький під Львовом, вийшов хан із всіма ордами своїми на міста козацькі, почавши від Сміли, на Городище, Вільхівець, на Звенигородку проти Хмельницького. І під усіма містами українськими було багато татар, які прагнули їх здобути, бо хан розгнівався на Хмельницького за те, що він здався москалям. Тих козаків, що з міст українських ішли до Хмельницького або від Хмельницького з-під Львова, татари ловили. й самого Хмельницького спіймавши під Озірною, мало не розбили, військо своє Хмельницький був розпустив, і мало що було при ньому. Потім, помирившись із ханом, сам Хмельницький був у нього у наметі, розмовляли наодинці й розійшлись спокійно. І повернувся Хмельницький з тієї дороги в Чигирин і захворів».
Під час гетьманування Івана Виговського та укладення між Гетьманщиною й Річчю Посполитою Гадяцького трактату (16 вересня 1658 р.) містечка Городище та Мліїв, згідно з королівським універсалом, перейшли у володіння колишнього генерального судді Війська Запорозького Самійла За-рудного. Але останній того ж року змушений був від них відмовитися на користь О. Конецпольського, чию скаргу задовольнив Польський сейм. Оскільки Олександр Конец-польський не мав прямих спадкоємців, то заповів маєток своєму родичу воєводі подільському та обозному коронного війська Станіславу-Янові Конецпольському. У 1661 р. сеймовою конституцією за Конецпольськими було визнано «добра над річкою Вільшанкою у воєводстві Києвському».
У період Руїни м. Городище знову опиняється в центрі політичних подій. У 1663 р. у містечку перебувала дружина гетьмана Правобережної України Павла Тетері Катерина (донька Б. Хмельницького). 1664 р. у неї гостював її брат Юрій Хмельницький молодший син гетьмана Богдана. Гетьман Правобережної України П. Тетеря, вважаючи Ю. Хмельницького своїм конкурентом у боротьбі за гетьманську булаву й підозрюючи його у змові з гетьманом і воєводою Іваном Виговським проти нього, наказав заарештувати гетьманича. Про існування змови правобережний гетьман П. Тетеря дізнався від своєї дружини Катерини, якій про те необачно розповів сам Юрій. Польський історик Е. Руліковський стверджує, що «Хмельниченка затримали королівські гвардійці по дорозі з Городища, коли той повертався до Смілянського монастиря», а український історик В. Антонович вважає, що Юрія Хмельницького було заарештовано в будинку його сестри в Городищі.
У червні 1664 р. під Городищем кошовий отаман І. Сірко розбив татарський загін. Тому невеличку річку, що впадає до р. Вільшанки, з того часу місцеві називають Татаркою.
Цього ж року Україною з каральною акцією пройшло військо Стефана Чарнецького, але, зустрівши організований опір козаків, поляки осіли в укріплених містечках, а сам Чарнецький подався шукати підтримки в кримських татар. У серпні, зібравши 20 тисяч запорожців, кошовий отаман І. Сірко почав відбивати містечка та села у військ С. Чарнецького. Прийшовши до Городища, І. Сірко почав штурмувати укріплення, де зі своїми вісьмома загонами замкнувся польський полковник Себастіан Маховський. Запаливши передмістя, козаки й частина міщан почали руйнувати частокіл. Остаточно розбити війська полковника С. Маховського козакам завадив полковник Бізинський, який напав на них з флангу та змусив відступити. Як оповідають козацькі літописи, під час відступу козаків І. Сірко був тяжко поранений і, тікаючи, упав з коня. Через три дні після невдалого штурму Городища надійшла звістка про те, що С. Чарнецький повертається разом з татарами, і Маховський та Бізинський пішли йому назустріч.
Під час Російсько-шведської війни (1741 1743 рр.) до Городища та Млієва заїхав коронний хорунжий Олександр Яблоновський і, скориставшись воєнною ситуацією, приєднав містечка до своїх володінь.
У 1762 р., вигравши судовий процес з О. Яблоновським, рід Валевських отримує маєтності Конецпольських і за 200 тисяч злотих надає право успадкувати частину Конецпольщи-ни князю та коронному обозному Єжи Любомирському. Але О. Яблоновський не повертав незаконно придбаних володінь, а його син Ян Каетан Яблоновський, ставши чигиринським старостою та віднайшовши кілька юридичних помилок у судовому рішенні, оформив на себе частину спадку Конец-польських. За новими, майже законними, документами родина Яблоновських набувала права власності на землі від короля Станіслава Ліщинського, якому належала спадщина Конецпольських після Анни Конецпольської, доньки Олександра, дружини Богуслава Ліщинського. Тоді між Любомирськими і Яблоновськими розпочалася нова довготривала судова тяганина, що завершилася на користь князя Любо-мирського, а коронний трибунал 1762 р. скасував усі незаконні привласнення й угоди, і Любомирські повернули собі Конецпольщину, зокрема і Городище.
Отримавши спадок Конецпольського, Є. Любомирський зробив містечко Сміла центральним містом і головною волостю свого маєтку. Родина Любомирських, починаючи від князя й коронного обозного Єжи Любомирського та його сина королівського підстолія Станіслава й до Францішка Ксаверія Любомирського, опікувалася розвитком своїх маєтків. Найбільш активного розвитку та розбудови маєтки зазнали за часів Ф. К. Любомирського, який для того щоб збільшити кількість населення, за народним переказом, велів окликами проголошувати на ярмарках, що «як хто прийде до нього з чужою жінкою і чужими волами, він навіть і такого не викаже та буде за того стояти». Український історик П. Куліш писав: «Загалом усі засновники нових поселень мусили більше всього намагатися залучити до себе людей, і тому кожне поселення виникало не інакше, як на правах слободи, тобто звільнившись від майже усіх повинностей і податків на відому кількість років. Зазвичай осадчі кидали клич на ярмарках, на переправах, на церковних і монастирських святах і переманювали до себе народ різними обіцянками. Зрозуміло, заможний селянин не спокушався закликом на слободу. Але у кожному селі були сироти, ображені старшими родичами, були бродяги, що спустили з рук останній достаток, були закохані, що боялися розлуки, або постраждалі від переслідувань, багато було людей, що бажали змінити обставини життя».