Перш за все дії Єрусалимського святителя були спрямовані на те, щоб поставити єпископів на осиротілі українські православні кафедри. Патріарх Феофан першим висвятив на єпископа Пере-миського ігумена Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Ісаю Копинського. Це сталося 6-го жовтня 1620 р. у Бого-явленській церкві Києво-Братського монастиря за зачиненими вікнами і тихого співу. Через три дні, 9-го жовтня, у тій самій братській Богоявленській церкві, так само було рукоположено на митрополита Київського Іова Борецького. Невдовзі архієпископом Полоцьким став Мелетій Смотрицький.
Саме цього часу поляки програли військову кампанію проти турків. З цього приводу король скликав у Варшаві сейм. На нього прибули депутати від православних. Вони вже були поінформовані про те, що у Києві фактично була відроджена православна ієрархія. Один з православних делегатів Лаврентій Древинський, відкрито виступив з промовою проти утисків православних у Речі Посполитій. У відповідь на цю промову король разом із сеймом знову затвердив для спокою православних сеймову конституцію 1607 р. і обіцяв на майбутнє роздавати церковні бенефіції, зважаючи саме на неї. Король формально заборонив переслідування та утиски православних за 'їхню віру, надав повну свободу у відправі богослужінь, підтримав усі права і привілеї та вольності, даровані православним його предками, так як і права православних братств та засвідчував, що у майбутньому буде давати їм православних владик, архімандритів та ігуменів і роздаватиме церковні маєтки, що були призначені їм здавна. Але це було переважно на папері Тому православні депутати не ризикнули у такий складний момент звертатися до короля з проханням про легалізацію нововисвячених владик. Польський король Сигізмунд III 10.11.1620 р. із сейму відправив свого посла з листом до патріарха Феофана, прохаючи його, щоб він схилив запорожців коритися королівській волі та виступити на боротьбу з ворогами Речі Посполитої.
Тим часом, 7.01.1621 р. патріарх залишив Київ і в супроводі нововисвячених владик, духовенства та великої кількості народу, під охороною козаків, попрямував до молдавського кордону. Дорогою, у Трахтемирівському монастирі та в Білій Церкві, патріарх звершив ще три архієрейські хіротонії: архімандрита Єзекіїля Курцевича поставлено на єпископа Володимирського і Берестейського, ігумена Ісаакія Борисовича на єпископа Луцького і Острозького та ігумена Паїсія Іполитовича на єпископа Холмського. На Пінську кафедру патріарх поставив грека Авраамія, єпископа Страгонського. Тут патріарх Феофан просив гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного виконати наказ короля козакам виступити на війну проти турків.
Наприкінці січня Єрусалимський патріарх прибув у прикордонне містечко Буша. Тут відбувся останній собор нашої Церкви за участю патріарха, який розглянув «устав, чин і звичаї. Зокрема, собор звернув увагу на декілька звичаїв і традицій, які суперечили благочестю і постановив «ізнести 'їх із Церкве Христови». Крім цього на соборі патріарх написав і вручив митрополитові Іову Борецькому грамоту з означенням діяльності патріарха УПЦ, викладенням соборних постанов і патріаршого заповіту нововисвяченим ієрархам.
12.03.1621 р. патріарх уже був на території Валахії. Майже одночасно (10 березня) до короля Сигізмунда ІІІ було відправлено посольство на чолі з Марком Жмайлом майбутнім керівником антипольского повстання 1625 р., яке зокрема мало боротися за визнання відродженої церковної ієрархії на чолі з Іовом Борецьким і заборонити унію.
Після відїзду патріарха тривала соборна діяльність відродженої ієрархії УБПЦ, зокрема її предстоятеля митрополита Іова Борецького. Вже незабаром відбувся київський Собор. Це сталося у дні Святої Тройці, що припала 1621 року на 20 травня. На собор прибуло майже все православне духовенство. Детальних історичних свід-чень про цей собор не збереглося. Але можна упевнено сказати, що головним питанням на соборі було досягнення нововисвяченою ієрархією правочинного становища в державі, також розглядалося питання про повернення православній ієрархії старожитніх прав і вольностей, які вона втратила з упровадженням унії. Засідання цього собору тривало довго, останнє з них відбувалося вже не в Києві, а в Сухій Діброві. Саме тут у середині червня відбулася козацька рада за участю православних ієрархів. Тривала вона три дні. Присутніми на ній були, окрім козаків, митрополит Іов Борецький, єпископ Єзекіїль Курцевич, триста священиків і пятдесят ченців. На чолі 40-тисячного козаків був гетьман Яцько Нерода Бородавка та колишній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Першого дня на засіданні київський митрополит Іов Борецький скаржився на короля й уряд за те, що в Речі Посполитій давню православну віру пригнічують і утискають. Святитель перед зібранням прочитав листа, якого отримав з Вільна, і показав список віленських православних братчиків, що постраждали за віру, з яких одні були страчені, інші посаджені у вязниці, а треті кинуті до ями. На цьому зібранні розглядали участь козаків у військових діях Речі Посполитої. Для цього на третій день ради було створене посольство до короля на чолі з Сагайдачним, єпископом Єзекіїлем Курцевичем і двома іншими делегатами. Головною метою посольства було просити короля, щоб він затвердив митрополита та інших нововисвячених православних ієрархів. На випадок відмови, козаки погрожували захопити всю шляхту, «бо так радив це зробити митрополит Іов», додає очевидець. Це посольство дійсно було прийняте королем, але жодного успіху не мало. Легалізації ієрархії можна було очікувати лише після смерті Сигізмунда III.
Один з сучасників згадує про «собор Борецького зі шляхтою в Житомирі». Зібрання шляхти відбулося у липні 1621 р. Саме цього часу тут засідав передсеймовий сеймик шляхти Київського воєводства. Можемо припустити, що саме тоді митрополит Іов, дбаючи про становище ієрархії та духовенства, скликав собор. На ньому було розглянуто ті самі питання. Але у звязку з військовими діями з боку турків, було вирішено не ставити поруч проблеми церковні і державні, а в тяжкий час простягнути руку допомоги польській владі, адже військові дії розгорталися саме на українських землях.
Якщо два попередніх собори здебільшого розглядали питання правового становища УПБЦ в Речі Посполитій, то наступний Київський собор «Совітування о благочестії» був присвячений питанням внутрішнього церковного впорядкування та управління, а також переважно розглядав питання пастирського характеру. Відносно часу скликання цього собору відомо, що він відбувся після Хотинської битви 1621 р. Головне завдання, що ставив перед собою собор, «заховати і ростити в народі руському віру і догмати Церкви Східної». У 24-х постановах цього собору викладено думки про сутність, міру і принципи пастирського впливу на життя вірян. На цьому завершується перший період соборної діяльності Київської православної митрополії за участю її святителя Іова Борецького.
Боротьба за легалізацію нововисвяченої ієрархії мала орієнтуватися не тільки на правове соборне поле. Останнє зібрання Української Церкви сподвигло ієрархів, клір і братчиків активізувати літературну полемічну діяльність. У цей час енергійний архієпископ Полоцький Мелетій Смотрицький пише черговий полемічний твір «Виправдання невинності». Цього самого року було написано «Палінодію» Захарії Копистенського. На сеймі 1623 р. православні досягли певного послаблення свого безправного становища, але на ділі жодного полегшення не настало. Трагічний акт убивства уніатського єпископа Йосафата Кунцевича повністю знівелював досягнуті домовленості. Сам єпископ Йосафат був фанатично налаштованою особистістю. Він став єпископом у Полоцьку, посівши ту саму кафедру, що і православний архієпископ Мелетій Смотрицький. Багато полоцьких парафій висловили свою підтримку саме православному ієрархові. Тоді Йосафат з натовпом своїх невгамовних прихильників почав обходити з погромами парафії та садиби православних. Навіть уніатський митрополит Йосиф Рутський та королівський канцлер Лев Сапіга попереджали Кунцевича, що його фанатизм спотворює унію і робить її політично небезпечною для спокою в державі, але Йосафат не дослухався до подібних застережень. Під час відвідин Вітебська восени 1623 р., вигнавши православних з усіх церков, він розгромив навіть заміські намети, у яких православні почали звершувати богослужіння. Тоді натовп скривджених православних кинувся на Иоса-фата з палицями та камінням і, вбивши нечестивого кривдника віри Христової, вкинув тіло в р. Двіну. Наслідки цього обопільного насилля були сумними. Католики й унія отримали мученика, постать якого до сьогодні розєднує православних та уніатів. Близько десяти міщан Вітебська були страчені, понад сотня втекла, рятуючись від смертної кари, місто позбавили Магдебурзького права Було заборонено будувати і ремонтувати православні храми.
Мелетій Смотрицький не сприйняв такий розвиток подій. Він переїхав до Києва, а вже звідси поїхав подорожувати Сходом