Я привітався так, як загально прийнято, відповів він. Саме так вітаєтесь і ви, пане професоре, чи не так?
Звичайно, у нас вітаються саме так, але цей вираз офіційно встановлено у вас удома, пояснив Особінський.
У вас неправильні відомості, пане професоре! заперечив Пшеничний. Вираз «Слава Україні!», до речі, як обовязковий введено тільки у військових формуваннях. Я так розумію, що ви проти цього.
Звичайно, проти!
Можна поцікавитись причиною вашого протесту?
Ми не можемо прийняти вираз організації, оголошеної злочинною у Польщі.
Тобто ОУН?
Саме так.
Хоч я можу заперечити й прочитати вам довгу і нудну лекцію про походження неприйнятного вам виразу, я цього не робитиму. Боюся, що вас не переконаю. Але, пане Особінський, мушу вказати вам на один факт, котрий ні ви, ні ваші прихильники не бажаєте помічати.
Що ж, просвітіть нас, запросив професор. До речі, пригощайтесь!
Ви дуже любязні! подякував Валерій і взяв зі столу пухке печиво. От ви, пане професоре, не бажаєте слухати, щоб мільйони українців, котрі живуть нині у Польщі, віталися гаслом «Слава Україні!». Але ви забули врахувати той факт, що Польща входить у Євросоюз.
На відміну від вас!
На відміну від нас, тому нам легше.
Чому?
А нам не обовязково виконувати всі закони Євросоюзу, хоч ми і намагаємося це робити.
Що ви маєте на увазі? поцікавився Особінський. До чого ви хилите? І до чого тут ваш улюблений вираз?
Пане професоре, ви ніколи не задумувалися, чому у сусідній з вами Німеччині, котра також, як ви, є членом Євросоюзу, так багато іммігрантів з Близького Сходу, а тут їх немає? запитав Пшеничний.
А нам вас вистачає!
Саме! зрадів Валерій.
І професор Особінський зрозумів, що програв суперечку.
Вам не подобаються вигуки «Слава Україні!» під своїми вікнами, хоч цей вислів за увесь сьогоднішній день уперше я почув саме від вас? Що ж, цілком поділяю вашу стурбованість! Але якщо ви не хочете чути «Слава Україні!», то вам доведеться змиритися з іншим висловом «Аллах акбар!». І повірте мені, на відміну від українців, тоді рота їм ви не закриєте.
На здивування присутніх, професор Лех Особінський не відповів нічого. Мало того, він навіть не прийняв участі у дебатах, які вважав своїм коником. Словом, перший день конференції пройшов спокійно і нецікаво.
Повернувшись увечері до будинку Віхури, сам господар, а ще більше українець був здивований метаморфозою, що сталася із запеклим опонентом Пшеничного. Уже вечеряючи на кухні, Войцех припустив, що вся справа у політиці.
На носі вибори, говорив він. Навряд чи продовжиться теперішня політика щодо нашої спільної історії.
Якщо політика визначає наше спільне минуле, нічим хорошим це не закінчиться, підсумував Валерій Пшеничний. З обох боків.
Наступний день повинен бути завершальним, але Валерій вирішив затриматися у Польщі. Віхура вже декілька разів запрошував його відвідати замок Марієнбурґ. Хоч тевтонці, яким колись належав замок і був їхньою столицею, не входили до теми, над якою працював Пшеничний, він усе ж погодився скласти компанію поляку. Марієнбурґ лежав далеко на півночі, й до нього вела довга дорога.
Зрештою, їхати доведеться не пустелею, тому максимум, на що згодилися чоловіки, відступивши перед натиском Касі, так це взяти з собою їжу на один день. Уже виїжджаючи з Жешува, Пшеничний почув смартфон. Він подивився на цифри. Номер був польський.
Хто б це міг бути? здивувався Валерій і натиснув «виклик».
Пане Пшеничний?
Я вас слухаю! відповів той і, прикривши рукою смартфон, повідомив: Особінський!
Почувши таке, Войцех Віхура широко розплющив очі.
Пане Пшеничний, я хочу поцікавитися вашим часом перебування у Польщі.
Зараз ми з моїм другом саме виїжджаємо з Ряшева до Марієнбурґа, плануємо прибути туди увечері. Ми пробудемо там завтрашній день і в суботу з Ґданська літаком я повертаюся додому.
Пане Пшеничний, я запрошую вас до Хелма, сказав Особінський. У понеділок разом з відомими істориками ми організовуємо своєрідний форум, обговоримо останні знахідки археологів у базиліці Народження Пресвятої Діви. Гадаю, вас зацікавить ця тема. Запрошую вас і пана Віхуру до себе.
Валерій Пшеничний здивовано подивився на Войцеха. Той, не відводячи погляду від дороги, лише кивнув головою.
Дякуємо за запрошення, пане Особінський! відповів Валерій. Ми приїдемо.
Дякуємо за запрошення, пане Особінський! відповів Валерій. Ми приїдемо.
Чекаю вас у неділю. За проживання прошу не турбуватися, заспокоїв професор.
Вражений Пшеничний заховав смартфон у кишеню.
Буде цікаво! зробив висновок Войцех Віхура і переключив передачу.
ІІІ
Павло Загородній навіть і не підозрював, що у нього вистачить терпіння не заглядати у закриту скриньку так довго. У понеділок він зміг повністю розрахуватися з кредитом, що протягом двох років душив його сімю; для цього вистачило лише половини отриманих за роботу грошей. Він устиг навіть посваритися з жінкою, котра переконувала його не робити того, що він збирався робити. Павло мав твердий намір віддати своєму напарнику Василеві Гутовому його частку. Анастасія так і не змогла зрозуміти, навіщо ділитися грошима з людиною, що залишила його самого перероблювати спільну роботу.
Кожен так і залишився при своїй думці. Павло відрахував частку заробленого Василем при цьому врахував останній день роботи і, дочекавшись рейсового автобуса, відправився в інший район, до села, де жив його тимчасовий напарник.
Василь Гутовий щиро здивувався, коли Павло підійшов до хвіртки і через паркан голосно запитав:
Господарі вдома?
Василь саме був на ґанку і, судячи з усього, порався по господарству.
Ти?
Здрастуй, Василю! А я бачу, ти не дуже радий бачити свого напарника! мовив Павло, тиснучи руку.
Те, що бачити не радий, то ти тут вже загнув, але те, що не сподівався то вірно!
Він запросив гостя до себе в господу. Позаяк чекати автобуса залишилося недовго відходив через годину, Павло запропонував поговорити десь надворі. Василь Гутовий показав на альтанку. Напевне, влітку, серед зелені і стиглих плодів вона виглядала не так похмуро, але зараз був жовтень, теплі дні вже минули, залишивши опале листя на траві, вже давно не жовте.
Розказуй, що тебе привело до мене? нетерпляче запитав Василь, присівши навпроти Павла.
Той замість відповіді дістав із внутрішньої кишені куртки невеликий згорток і поклав на стіл перед Гутовим.
Що це? не зрозумів Василь.
Твоя частка, відповів Павло.
Василь недовірливо розгорнув папір і виклав перед собою доларові банкноти.
Ти?..
Фурія розплатилася зі мною, пояснив Павло. Виявилася навіть чесною, хоч це мене також здивувало.
Почекай! То ти все ж закінчив роботу? здивувався Василь. Але як?
Як кажуть у нашому цеху: з допомогою молотка, зубила і якоїсь матері можна зробити все, навіть те, чого зробити не можна в принципі. Я вирівняв стіну. Фурія перевірила особисто. Знаєш як? Приклала велику лінійку до стіни і перевірила, чи немає щілини.
Я так розумію, щілини не було.
Ти правильно мислиш. Ти вже пробач, але з твоєї частки я вирахував останній день, повідомив Загородній.
Гутовий лише махнув рукою.
Пусте, сказав він. Я вже попрощався з цими грошима. Мало того. Я навіть уже знайшов собі нову роботу. Жити ж треба на щось!
Мене візьмеш? несподівано поцікавився Павло.
Василь хитро подивився на нього.
Я саме шукаю собі напарника.
Шукаєш?
Гутовий усміхнувся знову.
Якщо чесно, то шукав до цієї хвилини. Зізнаюся, що іншого напарника мені не треба.
Вони ще трохи поговорили, домовилися, що Павло Загородній зателефонує Василеві через тиждень. Гутовий не любив телефона, майже не користувався ним, використовував лише для розмов і навіть не вмів записувати номери співрозмовників до адресної книги.
Жінка потім запише! махнув рукою Василь, коли вони попрощалися на зупинці перед відбуттям автобуса.
Додому Павло Загородній повернувся вже увечері, голодний, без грошей і переконаний у тому, що вранішня розмова з жінкою нікуди не ділася. На його здивування, Анастасія вже заспокоїлася і, передумавши за день, визнала думку чоловіка правильною.
На завтра Анастасія відправилася в «район» витрачати ті гроші, що ще залишилися після повернення боргів, а Павлові нарешті випала нагода перевірити, що ж усе таки він знайшов. Жінку посвячувати не став. Закрився у своєму гаражі (автомобіль ще не придбав) і вийняв із сумки, котру навіть не розкривав від неділі, загадкову скриньку.
Він знав, що йому ніхто не заважатиме: Настя приїде не раніше обіду, якщо її ніхто не підкине назад своїм транспортом, сина відправив у школу, дочка у садочку. Павло дістав долото і молоток, яким орудував біля стіни у Львові, і, закріпивши скриньку у тисках, спробував розбити замок. Хоч із зовнішнього вигляду скриньки було видно, що їй добрих сто років, але йому довго не вдавалося її відкрити. Лише після того, як Загородній сильніше вдарив молотком, почувся ледь чутний тріск, і кришка скриньки злегка розчинилася.