Галина Горицька
Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги
© Г. В. Горицька, 2019
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
* * *Дмитру Васильовичу Малакову присвячується
Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно інакшою:
Дмитро Васильович Малаков український краєзнавець, член Національної спілки краєзнавців України. Лауреат премії імені Дмитра Яворницького Національної спілки краєзнавців України (2012 р.).
Оксана Володимирівна Овсіюк кандидат історичних наук, завідувач відділу культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства. Голова ради молодих учених Науково-дослідного інституту українознавства. Заступник голови Центру прикладної антропології. Автор монографії «Життя після окупації: побут киян 19431945 рр.»
Олександр Миколайович Чудновець голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Автор книги «Монітор «Смоленськ» («Kraków»), три долі».
Нінель Григорівна Ящук біохімік, український краєзнавець, дослідниця київської Дарниці. Автор книги «Любимая Дарница. Оглядываясь на ХХ век».
Це історія про те, чим і як жила звичайна людина в повоєнному Києві. Історія, замішана на крові, злочинному романтизмі, високих пориваннях душі, тоталітарності радянського режиму і щасливих випадковостей, без яких неможливі були б ми ті, котрі постали з попелу надій наших предків. Історія неможливостей і закономірностей водночас. Закономірностей бо зрозумілих подій і їхнього перебігу для тих, що були до нас, і неможливостей для покоління тих, хто прийшов після нас, і ще, сподіваюсь, для тих, хто буде згодом. Бо тяжко уявити гіршої іронії долі, якщо все знов розпочнеться і повториться.
Кожна лінія цієї історії абсолютно автономна щодо іншої. І тому розпочинати можна з будь-якої частини. Позаяк стежки переплетені. А як читати залежить від вас.
Ще кілька слів про суто важливе посилання. Якщо ви, мій шановний читачу (а я шаную кожного), застали радянські часи і встигли побувати в комсомолі перш ніж він зник, мабуть, ви можете ці сторінки проігнорувати бо більшість із них розкривають те, що ви знаєте й так. А інші Як я вже сказала: все залежить від вас.
Інсайт
Что-то с памятью моей стало.
Все, что было не со мной, помню.
Р. Рождественський. «За того парня».
Кажуть Люди кажуть багато чого. І я їм здебільшого не вірю. Лише іноді, коли не маю іншого вибору, бо надія єдине, що лишається. Ось як зараз.
«Ендшюльдіген зі бітте», почула я заяложену фразу коло вуха і зрозуміла її. Переді мною вибачались за те, що добряче штовхнули. Потяг метро по дорозі сюди був повнісінький і вилізти звідти видалося так само складно, як і залізти в електричку на вокзалі Берліна. Що йшло далі якась тарабарщина, це залишилося поза моєю розумовою досяжністю. Німецької я не знаю.
А ось мій батько знав. Льотчик-винищувач під час Другої світової, він вивіз мою маму з цього ж таки Берліна, який визволяв. Пожалів і врятував від масових зґвалтувань, що на неї напевне чекали. Ця складна операція із задіянням усіх корисних звязків, одного генерал-лейтенанта і навіть його спецтранспорту літака, позиченого на добу, ледь не коштувала батькові життя. В Києві його розжалували і забрали всі нагороди. А в особовому відділі після численних допитів мали постановити одне заслання. Батько дивом уникнув арешту.
Моя мама була красунею. А радянські солдати не гребували навіть монашками. Що вже казати про звичайних миловидних німкень. Хоча я бачила їхню весільну світлину і тому можу стверджувати: мама себе понівечила, як могла, аби не бути принадною для радянських військових. Обстригла наголо волосся і попросила сестру (котру таки зґвалтували, а потім убили) зламати їй носа. Однак і така вона випромінювала світло юної краси. Навіть зі старої вицвілої фотографії.
* * *Батько мені залишив купу фотографій в офіцерському шкіряному планшеті з потертим наплічним ременем. Усі світлини дістались мені в спадок. Безліч інших, що вперто не бажали старішати, зігнуті по краях світлини, що пахтіли рудою шкірою сумки. З молодим батьком і радісною мамою. Я так і не наважилася спитати, допоки він був іще живий: чи то і для мами це було кохання з першого погляду?
У тому польовому планшеті була фотографія, яку я ніяк не можу забути. Ви коли-небудь закохувалися в людину зі світлини? Не в диктора телебачення або футболіста чи співака, принаймні тих, хто жив з вами в один час (навіть якщо і на іншому континенті), а в хлопця з фотографії льотчика, що разом з моїм неймовірно молодим батьком всміхається щасливо в обєктив? А за ними лани широкі, і десь там, удалечині, ліс на задньому фоні моєї батьківщини Тієї, яку вони захищали від фашистських загарбників.
* * *Це як coup de foudre[1], хай йому грець. У дитинстві я все думала, чи може статися так, що побратим батька зі світлини, в якого я була безнадійно закохана усе своє дитинство, якось стрінеться мені? Адже батько не забував своїх військових товаришів, і вони часто збиралися разом. Чи упізнала б я його?.. Адже я могла піти з батьком на одну з цих зустрічей і подивитись, який він. Могла хоча б просто запитати у батька, чи він одружений? Чи оцей льотчик зі світлини, ну, оцей, нахилений над трофейною каскою, котру використовували як казанок, живий?
Однак у юності я була украй нерішучою дівчинкою. Я боялася запитати у тата бодай щось про нього. Боялася стріти. Між нами було провалля в тридцять з гаком років, яке ніяк не подолати. А втім, його усміхнені очі довго не йшли з моєї нерозумної голови. Чи це була любов? Хтозна
Просто гарний парубок зі старої світлини. Як випадковий стрічний. Ніби стоїш на зупинці і бачиш, як крізь вікно трамвая юнак проводжає тебе поглядом. А ти стоїш нерухомо, боїшся дихнути і все дивишся вслід тому вагону, в якому до вікна, спітнілого від дощу і вологи, прилип носом той, з ким ти вже і дітей народила
Ось питання: чи такі стрічі і справді випадкові?
Адже я й досі памятаю цю світлину. Єдину, на якій є він. Удалечині жовте поле (імовірно, жовте, я хочу так думати, адже світлина чорно-біла) під синім небом. Жодної хмаринки над летовищем. Погода льотна. Вогнище з казанком і чимось поживним у ньому і двоє на передньому плані мій батько і він. Обидва усміхаються, немов війна вже скінчилася. Немов навкруги спокій і благодать. Мир.
Одноногий моряк
«Не свідомість людей визначає їхнє буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість».
К. МарксКожен письменник, працюючи над своїм твором, відчуває іноді сумнів: чи вірний він життєвій правді? Так буває доти, поки ти відчуваєш своє право робити з героєм все, що тобі до вподоби. Але настає раптом момент, коли ти починаєш залежати від його волі, його характеру. Для мене цей момент дуже важливий. Я відчуваю, що герой став живим, а це і є та умова, без якої не можна завоювати довіри читача.
В. Некрасов «Шлях героя», стаття в «Літературній газеті» (26 квітня 1955 р. 50).Розділ перший. Київ 1946 р.
Він повернувся додому без ноги. Знаєте, скільки тоді було таких немічних, хворих, злих на цей світ уже мирний, але й не такий, яким вони хотіли його бачити після перемоги?
Коли він колупався в замковій щилині дверей квартири, що дісталася йому від батька, в царському будинку на вулиці Карла Лібкнехта[2], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанів. Закінчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофічне літо 1946-го.
А чого ви тут ото стоїте? Що вам треба? заверещала доволі голосно сусідка з квартири напроти. «Аби хтось почув і допоміг, якщо злодій», відразу скумекав. Потім побачив у її очах оте, що бачив не раз, поки його з іншими пораненими везли роздовбаними шляхами України на санітарній машині під час евакуації за призначенням, як жінки витирають очі фартухами, не чистими й охайними, а зужитими і латаними, дивлячись на них.
Господи, Льоню? Це ти?!
А що, тьотю Зіно, я так змінився?
Стара єврейка відвела погляд і нічого не відповіла. Щоб не лукавити. Потім роззирнулась навсібіч, ніби за ними хтось стежив:
Ходімо, Льончику, до мене. Я тобі все розкажу
Та заждіть-но, Зіно Яківно, юнак заусміхався, як колись, раніше хлопяком, коли бив шибки цій жінці, граючи у футбола, потім вибачався ніяково. Дайте хоч води напитися в рідному домі
Води, Льончику? Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долоні, витираючи їх, чисті, об фартух, і закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. Та ходімо зі мною тут уже інші замки, не длубайся в них.