Ну, кивнув Миха, а ти?
Я ж кажу декілька днів на фронті. І все. Моє життя скінчилось не дивлячись на товариша, буркнув моряк. Після шпиталю в штабі працював
Людське життя це драма. Бо ми завжди помираємо, продекламував Миха.
Занадто по-філософськи як для блатного, хмикнув Льоня.
То мама казала. Перед смертю. Ніби втішала Або готувала мене до свого відходу.
Льоня ніяково зиркнув на Миху і хотів було щось додати, але не встиг.
На, тримай, і для тебе у мене залишилось дві хлібини, промовив до товариша Миха.
Льоня знітився:
Та не тре Я десь знайду
Ти-то знайдеш. Я не сумніваюся. Але для початку тобі треба документи всі зібрати і тицяти-ницяти по різних комітетах, інстанціях. А ота жидівка, ой, пробач, тьотя Зіна, голодна, либонь. Це не тобі. Це їй. Миха тицьнув дебелим пальцем на хлібину, що вже лежала перед капітан-лейтенантом.
А де ти стільки хліба дістав?..
Схоже, Миха вже прийшов до тями і повернув собі колишню задеркуватість та запал.
Ет ну, ти й дурний, кореш! Хлібокомбінат із босотою навідали.
Потім, не чекаючи подальших заперечень, Миха хвацько насунув кашкета собі на лоба і відчайдушно вигукнув, відбиваючи черевиками чечітку під ритм «Яблучка»:
Ех! Якби за пять років до цього знав, як то воно буде обїдався б досхочу в «Червоному маку»[26]. Та хто ж знав
Потім Миха гукнув Льоні на прощання: Нас мало, але ми в тільняшках! підморгнув і розвернувся довкруги себе, здіймаючи пилюку довгими штаньми. А тоді швидкими кроками пішов нагору, до дороги. І шукай вітру в полі
* * *Однак дотемна Леоніду не судилося потрапити додому, до тьоті Зіни. Його пригоди в Києві продовжились, коли капітан-лейтенант піднявся від берега Дніпра до зарослого Набережного шосе з іржавими трамвайними рейками і зрозумів, що трамвая, що ходив від Ланцюгового мосту, більше не існує.
Хлопець стояв на тому самому місці, де до війни іноді з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки біля води поїхати на Липки, і усвідомлював свою безпорадність. Аж раптом коло нього зупинилася стара вантажівка.
Куди тобі, моряче?
Леонід зрозумів, що його впізнали по кітелю, яким він обережно прикривав хлібини під пахвою.
Та ось Думав на трамвай сісти
Рудий водій із кирпатим носом у вицвілому цивільному одязі прищулився на сонці і щиро заусміхався:
Ну-ну Тоді ще треба почекати, як рак свисне.
«Ех, подумав Леонід. Або пан, або пропав!»
До університету мені треба
То сідай. Тебе за милу душу підвезу. У мене син пропав безвісти в наступі Ватутіна.
Льоня знітився. Про себе відмітив: «Знов цей наступ» Хотів було сказати, що йому дуже жаль, але не встиг. Кирпатий дядько помітив його зніяковіння:
Та чого ти Це життя. Он моя жінка вже другого під серцем носить. Сорок рочків бабі. Ніхто й не сподівався. А батюшка у церкві так і сказав мені: «Відпусти на небеса його душу. Зла не тримай і на долю не нарікай. І Бог помилує». І що? Ось уже третій місяць, як вагітна. Добре, хоч не раніше. А то б не прогодував Та й зараз не солодко. Зрештою, родичі з села трохи допомагають. Недавно сестра приїздила сала привезла Отаке
І водій заусміхався щасливо. Леонід зрозумів: він знає, що син уже не повернеться.
Відспівали?
Та що ти!.. Він же безвісти ніби як зник. І дядько враз похмурнішав, насупився. Було видно, що думає не про хороше.
Капітан-лейтенант спочатку не хотів, але наважився:
І я там був. Ми сімдесят діб захищали місто. На жаль, так і не втримали позицій
Водій кивнув. До парку їхали вже мовчки. Кожен думав про своє.
Розділ четвертий. Три буханки хліба
Леонід так любив той університетський сквер, який часто навідував батько, але шкодував, що не потрапив на відкриття памятника Шевченку в березні тридцять девятого, приурочене до 125-річчя від дня народження поета. Одночасно з відкриттям памятника його імя було присвоєне Київському державному університету.
В кінці 30-х років у Києві розпочався просто-таки будівельний бум. Місто неначе готувалося до втрати половини історичних будинків.
Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте відкриття Центрального універсального магазину, який був побудований на розі вул. Леніна[27] і Хрещатика, про що в листі захоплено писала Льоні. А на Червоноармійську[28] вони з батьком і Семеном ходили дивитися на гігантське будівництво Центрального республіканського стадіону, який мали здати в неділю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадіон, Леонід отримав останнім. Він якимось дивом дійшов до нього. Потім листів від Алі вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною почалася війна. І тому стадіон був урочисто відкритий лише після війни і, очевидно, з принципу саме 22 червня. А квитки, продані на футбольний матч пятирічної давнини, діяли для тих, хто їх зміг зберегти.
Про це Леонід вже дізнався від Зіни Яківни, але бажання поглянути на стадіон в нього не було.
Інша справа університетський сквер. Місце його дитячих прогулянок із батьком
* * *Капітан-лейтенант пірнув у спогади, поки роздивлявся памятник Шевченку і червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цілком пристойною будівлею. Студенти і абітурієнти, ймовірно, щойно зараховані до університету, вже ходили навкруги, і декотрі заходили всередину. А отже, університет функціонував.
Потроху вечоріло. Леонід сів на лаву коло памятника і роззирнувся навкруги. Прохолодні серпневі алеї парку не були порожніми. Багато містян висипало погожого вечора на прогулянку. Навпроти нього сиділа закохана парочка. Дівчина була в кумедному зеленому беретику з довгим хвостиком «іждівєнцем», як такі тоді називали, що, немов антенка, стирчав убік, та в носочках з босоніжками. Льоня цю моду знав. Так і до війни дівчата вдягались. Зараз більше вже бачив їх без носочків, а їхні сукні з глибшим вирізом. Замість кіс хвилясте волосся і чубчик, накручений валиком спереду, або дві коси, перехрещені на потилиці, то вже була німецька мода Ніби на зміну панянкам-школяркам прийшла мода на дорослих дебелих жінок. Таких собі «радисток». Вони носили піджаки з чоловічого плеча і підперізували їх широкими пасками. Міцні і без демонстрації дівочості, скоріше, з неприкритою сексуальністю. З військовою виправкою, нагадуючи чоловіків, дарма що в спідницях до колін. Іронія долі: на вулицях звільненого від фашистських окупантів Києва повсюдно квітла німецька мода. Навіть журнали німецькі позалишались, і дівчата шили собі сукні з такими гіпертрофовано широкими плечима, що навіть військові позаздрили б. До речі, ті також віддавали перевагу широкому розвороту плечей у кітелів, бушлатів. Льонько навіть помітив, що в гімнастерках у мужчин були підплічники.
Капітан-лейтенанту пригадалося, як його дивом врятували від зараження крові. І врятувала його ось така квітуча медсестра з великим бюстом, нахиленим над ним, як у отої панянки, що зараз сиділа навпроти нього.
Хлопець хотів відволіктися від своїх спогадів, але вони наздоганяли його кожного разу, коли він залишався наодинці з собою. І навіть просто під час зустрічей зі знайомими і близькими йому людьми вони неодмінно починали говорити про війну і окуповане місто.
Капітан-лейтенант подумав, що в цій ситуації повоєння це неминуче.
Потім йому спало на думку: «А може, то лише для мене усе так ріже око в місті? Може, я занепадницький песиміст?» Він усміхнувся сам до себе і на повні груди вдихнув тепле, лагідне київське повітря. Коло його ніг приземлився жовтий лист. Осінь вступала в свої права.
Льоня накинув на плечі кітель. Під вечір стало свіжіше, хоча кінець літа сорок шостого був ані теплішим, ані прохолоднішим за будь-яке інше літо в Місті. Леонід іноді думав про Київ, як Булгаков, з великої літери. Ви можете запитати: «Хіба можна думати про місто, уявляючи, якими літерами воно написане?» Для нього це не було дивиною. Ще навчаючись у школі, він усвідомив, що бачить слова. Іноземні мови давались йому напрочуд легко, він вчив ті слова, мовби граючись. Дарма що не любив лінгвістику і філологом ставати не хотів. Можливо, то був лише юнацький максималізм? Спротив батькової волі? Адже фотографічна память його ніколи не зраджувала. Він міг би бути визначним спеціалістом з таким хистом. Однак Господи, капітан-лейтенант і сам не вірив, що став військовим. Всі іспити здавав завдяки фотографічній памяті. І навіть вивчив французьку з бабусею завдяки їй. І якби не війна, скоріше за все, таки б вступив на філологічний до батька. «Пробач, тату» знову промайнуло в голові. Льоня на якусь мить заплющив очі. Аж раптом коло нього хтось тихо прошепотів: Привіт
Він ураз здригнувся. Подумав: «Неочікувано. Мене підстерегли» і подивився довкола. То була дівчина, ні, таки жінка, тільки мініатюрна і коротко підстрижена. Моряк констатував, що дуже худа. Він нічого не встиг проказати до неї, милуючись якусь мить дрібними жовтими квітами на її сатиновій вишиванці, дуже жіночній.
Я помітила, в тебе дві хлібини Жінка зніяковіла і затиснула губи. Було видно, що вона примушує себе це казати. Потім подивилася Льоні прямо у вічі і посміхнулась: Я можу тобі дати трохи городини. І навіть картоплі. Тільки дай мені, будь ласка, половину хліба натомість.