То як же це трапилось? допитувалась вона. Чи врятував він вам життя серед скель, чи що таке вчинив? Ну, розкажіть же, будь ласка! А ви, містере Корліс, ви ніколи мені про це не казали! Та говоріть-бо! Я вмираю з цікавості!
О, та нічого особливого, поспішив відповісти Корліс. Нічого романтичного. Я, чи то ми
У нього аж дух захопило, коли Фрона перебила його мову. Годі було догадатись, що має сказати ця дивна дівчина.
Він дав мені притулок, от і все, промовила вона. Можу похвалити його смажену картоплю, кава ж його до смаку тільки тому, хто дуже голодний.
Невдячна! тільки на слово й спромігся Корліс, одержавши у відповідь Фронину усмішку.
Потім його познайомили зі струнким лейтенантом кінної поліції, що, спершися на коминок, обмірковував продовольчу кризу із жвавим, невеликим на зріст, чоловіком у накрохмаленій сорочці з дуже високим стоячим комірцем.
Завдяки своєму походженню Корліс знав, як поводитись у товаристві, тому він так вільно переходив від гурту до гурту, що Дела Бішопа аж завидки брали. Дел Бішоп як сів на стільці, скоро прийшов, то так і сидів у незручній позі, терпляче дожидаючи, щоб хто-небудь з гостей почав прощатись. Він хотів побачити, як саме це робиться. Більшість цієї складної процедури він собі, власне, уявляв. Знав навіть, скільки разів треба ступити, щоб дійти до дверей, і був цілком переконаний, що треба попрощатися з Фроною. Але от чи треба ручкатися геть з усіма гостями? Він забіг сюди на хвилинку, щоб побачитися з Фроною, сказати їй «Як ся маєте», та й годі, і ось наскочив на таке велике товариство!
Корліс, обговоривши з такою собі міс Мортімер занепад французького символізму, набрів на Дела Бішопа. Той одразу впізнав його, хоч бачив тільки раз, одну хвилину, коло намету в Щасливому таборі. Дел, не гаючи часу, сказав, що дуже вдячний Корлісові за гостинність, за те, що той дав притулок Фроні, коли він сам забарився в дорозі. Хто стане в пригоді Фроні, той так само прислужиться і йому, Делові. Він цього ніколи не забуде, поки в нього знайдеться хоч одне укривало, щоб укрити ним містера Корліса. Він гадає, що йому не зовсім було кепсько спати тої ночі. Хоч міс Фрона й казала, що не дуже вони мали чим постелитись, та ніч тоді була не надто холодна вітер, правда, великий, але мороз не такий-то. Він гадає, що містер Корліс тоді не дуже змерз. Ця розмова здалася Корлісові трохи недоречною, і він при першій нагоді відійшов від Дела, залишивши його безнадійно поглядати на двері.
Зате Дейв Гарней, що зайшов сюди зовсім не випадково, і не думав сидіти десь там у кутку. Він, король Ельдорадо, вважав, що повинен займати в товаристві те становище, на яке давали йому право його мільйони. Хоч тонкощів світської бесіди він вчився переважно по тавернах та розмовляючи з товаришами-копачами на порозі своєї хатини, одначе тепер поводився, мов справжній салонний лицар, якому топтати килими не первина. Дивовижно одягнений, човгаючи ногами, переходив він від одного гостя до другого, з кожним заговорював, правда, часто не до ладу, але самовпевнено, не лізучи за словом у кишеню.
Міс Мортімер, що розмовляла по-французькому як парижанка, збила була його з пантелику своїми символістами, та він швидко викрутився, заговоривши з нею на жаргоні франко-канадських провідників, і здивував її непомалу, запитавши, чи не продасть вона часом двадцять пять фунтів цукру білого чи темного, все одно. Він заводив таку щиру розмову не тільки з міс Мортімер. З ким би не починав балачку, він спритно звертав її на продовольче питання, а потім і на свою пропозицію. «Цукор, хай йому грець», веселим голосом додавав він наприкінці і йшов шукати іншого співбесідника.
Особливо сильне враження справив Дейв на товариство, попросивши Фрону заспівати з ним зворушливу пісеньку: «Я рідний край покинув задля тебе». Це, може, було трохи й занадто, одначе Фрона погодилась. Тільки він хай наспіває мелодію, щоб вона могла підібрати акомпанемент. Голос у Дейва був не дуже приємний, зате досить сильний. Тут ожив і Дел Бішоп, і почав підтягати хрипким басом. Він так захопився, що навіть встав зі свого стільця. І коли вже повернувся додому, то, штовхнувши ногою, розбудив свого сонного товариша, що мешкав з ним у наметі, щоб похвалитись йому, як то він гарно гостював у Велсів. Місіс Шовіл аж хихотіла, виявляючи свій захват, особливо ще коли лейтенант кінної поліції та кілька його співвітчизників голосно проспівали «Пануй, Британіє» [2] та «Боже, бережи королеву» [3], а американці відповіли їм піснями «Моя батьківщина» [4] та «Джон Браун» [5]. Тоді довготелесий Алек Бобєн, король Серкл-Сіті, став вимагати «Марсельєзу» [6]. Розійшлися всі, голосно виспівуючи на вулиці «Сторожу на Рейні» [7].
Не приходьте на такі вечори, пошепки сказала Фрона, прощаючись із Корлісом. Ми не встигли й словом перемовитись. А я знаю, що ми з вами потоваришуємо. Скажіть, випросив у вас Дейв Гарней цукру?
Вони обоє засміялися, і Корліс пішов додому при світлі північного сяйва, намагаючись дати певний лад тим враженням, що справив на нього сьогоднішній вечір.
Розділ VIII
А чого б мені не пишатися своєю расою?
Щоки у Фрони горіли, очі палали. Вони обоє згадували своє дитинство, і Фрона розказувала Корлісові про свою матір, яку ледве памятала. Гарна й білява, типова англосаксонка такою уявляла її собі Фрона з власних спогадів та з оповідань батька й старого Енді із поштової контори в Даї. Розмова зайшла про раси взагалі, і Фрона, захопившись, висловила думки, що Корлісові, як людині з консервативними поглядами, видалися непевними і не досить обґрунтованими. Він гадав, що стоїть понад расовим егоїзмом й упередженнями, і тільки сміявся з її дитячого світогляду.
Це властиво людям вважати себе за найвищу расу, казав він. Цей егоїзм наївний і цілком природний, зрозумілий і навіть корисний, але хибний по суті. Євреї вважали себе та й досі вважають за богом обраний народ
Тим-то вони й залишили такий глибокий слід в історії, перехопила Фрона.
Але життя не підтвердило їхніх поглядів! І подивіться ще з другого боку. Для нації, що вважає себе вищою, інші нації здаються нижчі. Це зрозуміло. Свого часу кожен римлянин вважав себе вищим за царя. Коли римляни зустрілися з нашими дикими предками в германських лісах, вони тільки звели у подиві брови: «Це нижча раса, варвари!»