Натовп біля складу раптом чомусь захвилювався. Всі заклопотано перешіптувались, пильно вдивляючись у трьох чоловіків, що з дороги наближались до складу. А ті три нічим не відрізнялися від інших шукачів золота. Вдягнені були погано, майже в лахміття. Десь-інде, серед порядного товариства, сільський поліцай зараз би зацікавився ними і заарештував їх, як волоцюг.
Француз Луї, перебігало з уст в уста.
Має в Ельдорадо три заявки, промовив до Фрони її сусіда. Варті не менш як десять мільйонів.
Коли глянути на француза Луї, що йшов попереду своїх товаришів, аж ніяк цього не подумалося б. Загубивши десь, певне в дорозі, шапку, він недбало повязав голову витертою шовковою хусткою. І хоч мав він отих десять мільйонів, сам ніс свого клунка на широких плечах.
А другий хто?
Біл Свіфтвотер, теж король Ельдорадо.
Та невже? спитала Фрона, не діймаючи віри.
Авжеж! вигукнув той самий. Його портрет надруковано в усіх газетах, що вийшли протягом останніх шести тижнів. Гляньте! Він розгорнув газету. Портрет дуже схожий. Я так часто дивився на нього, що впізнаю його пику серед тисячі.
А третій? поспитала вона, мовчки схиляючись перед таким авторитетом.
Її інформатор піднявся навшпиньки, щоб краще роздивитись.
Не знаю, признався він ніяково і вдарив по плечу свого сусіду. Це хто? Отой худорлявий, голений? В синій сорочці, з латкою на коліні?
В цю хвилину Фрона радісно скрикнула й кинулася вперед.
Мете! Мете Маккарті!
Чоловік з латкою щиро потиснув їй руку, хоч і не впізнав її, і недовірливо поглянув на неї.
Ви мене не пізнаєте! вигукнула Фрона. Ні, ні, не кажіть мені, що впізнали! Коли б не було тут стільки глядачів, я обняла б вас, старий ведмедю!.. От і пішов Великий Ведмідь додому, до своїх маленьких ведмежат, почала вона повагом. А ведмежата були дуже голодні. І Великий Ведмідь сказав: «Відгадайте, що я вам, дітки, приніс?» Одне ведмежа сказало, що ягоди, а друге сказало, що рибу лосося, а третє сказало, що дикобраза. Тоді Великий Ведмідь засміявся: «Хо-хо!» і сказав: «Ні, я приніс чудову, велику, гладку людину!»
Що далі він слухав, то більше починав собі щось пригадувати це було видно по ньому, і коли Фрона замовкла, обличчя його зморщилось і він засміявся якимсь особливим, тихим сміхом.
Та я і справді вас знаю, сказав він, тільки ніяк не можу згадати, хто ви така.
Вона показала на склад, з острахом дивлячись на нього.
Ага, згадав! Він одступив на крок, уважно приглядаючись до Фрони. Тут на його радісному обличчі раптом проступило розчарування. Ні, цього не може бути! Я помилився. Ніколи не могли ви жити в цій халупі, він показав на склад.
Фрона енергійно закивала головою.
То це все ж таки ви! Маленька сирітка із золотою кучмою, яку я так часто розчісував! Маленька чарівниця, що босоніж бігала по цьому камінні!
Так, так! радісно підтвердила вона.
Маленьке чортеня, що викрало запряжку собак і серед лютої зими помандрувало на Перевал, щоб довідатись, де кінчається світ!.. А все це наробили чарівні казки старого Мета Маккарті!
О Мете! Любий старий Мете! Чи памятаєте, як я пішла купатись із сиваськими дівчатками з індіянського табору?
І я тоді за коси витяг вас із води!
І загубили новісінького чобота.
Та чому ж не памятати! Це був страх який ганебний вчинок! А за чоботи я заплатив десять доларів у крамниці, вашому ж таки батькові.
А потім ви через Перевал помандрували в глиб країни і ми більше про вас нічого не чули. Всі гадали, що ви померли.
Памятаю це як сьогодні! Ви плакали в мене на руках і не хотіли на прощання поцілувати свого старого Мета. А проте ж поцілували-таки! додав він з виглядом переможця. Поцілували, коли зрозуміли, що я справді вас покидаю. Яка ви тоді були крихітка!
Я тоді мала тільки вісім літ.
А минуло вже дванадцять з того часу. Дванадцять довгих років провів я в глибині країни, ні разу не показувався між люди Вам тепер має бути двадцять років?
І я вже на зріст майже вас догнала, додала, кивнувши, Фрона.
Гарна з вас вийшла жінка висока, струнка Він оглянув її критичним оком. От тільки не завадило б бути трохи огряднішою.
Не у двадцять же років, Мете! заперечила вона. Не у двадцять! Ось помацайте мою руку й побачите! Вона зігнула руку й показала йому, як напружилися мязи.
Мязи сильні, погодився він, доторкуючись до її руки. Можна подумати, що ви добували шматок хліба тяжкою працею.
Мязи сильні, погодився він, доторкуючись до її руки. Можна подумати, що ви добували шматок хліба тяжкою працею.
О, я вмію кидати списа, знаю бокс, фехтування, хвалилась вона, прибираючи відповідну поставу. Вмію плавати, пірнати, скакати через мотузок двадцять разів упідряд, ходити на руках.
То це вас так там учили! А я думав, що ви їздили вивчати різні науки, сказав він незадоволено.
Тепер, Мете, нові методи навчання. Тепер вас уже не відсилають додому з головою, начиненою всякими науками
та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цієї вченої голови! Ну гаразд, дарую вам ваші мязи.
А як ваші справи, Мете? запитала Фрона. Як вам велося цих дванадцять років?
Погляньте на мене. Він широко розставив ноги, високо підняв голову, виставив уперед груди. Перед вами стоїть містер Мет Маккарті, один з королів славетної династії Ельдорадо, і все це він здобув своїми власними руками. Мої володіння безкраї. Тепер у мене за одну хвилину добувається більше золотого піску, ніж я бачив за все своє попереднє життя. Тепер я їду в Штати розшукати собі спадкоємців. Я переконаний, вони повинні бути. В Клондайку знайдеш досхочу золота, але доброго віскі там немає, і я собі постановив, хоч кров з носа, випити справжнього віскі ще до смерті. А тоді вернуся в Клондайк керувати своїм майном. Слово честі, я один з королів Ельдорадо, і коли вам що-небудь таке буде потрібно, я радо позичу.
Ви й тепер той самий старий Мет! Жодної зміни! засміялася Фрона.
А ви та сама чистокровна Велс, хоч мязи у вас, як у призового борця, а мозок, як у філософа. Ну, ходімо, наздоженем Луї та Свіфтвотера. Кажуть, що Енді досі завідує складом. Побачимо, чи впізнає він мене, чи не вицвів мій образ на сторінках його спогадів.
І мій теж, Фрона схопила його за руку. У неї була кепська звичка хапати за руку тих, кого вона любила. Вже десять літ минуло, відколи я виїхала звідси.
Ірландець пробивав собі дорогу серед натовпу, наче копер, і Фрона легко проходила слідом за ним. Новаки дивилися на них з пошаною, мов на якихось богів Півночі. Навколо знову загомоніли.
Що це за дівчина? запитав хтось. І Фрона, переступаючи поріг складу, почула початок відповіді: Це дочка Джекоба Велса. Ви не чули ніколи про Джекоба Велса? Де ж ви досі були?
Розділ II
Вона вийшла зі світлистого березового гаю, і з першим промінням сонця, що золотило їй розплетені коси, подалась легкою ходою через росяну луку. Земля, пересичена вільгістю, стелилась під ноги мяким килимом, а мокра трава, бючись об її коліна, розсипала довкола росу, що горіла на сонці, мов краплі-самоцвіти. Дівоче лице грало ранковим румянцем, очі сяяли молодістю і любовю. Зрісши серед природи, що була їй за матір, Фрона палко любила старі дерева, зелені буйні трави і радісно прислухалась, як з тихим шелестом прокидалась від сну природа, вдихала пахощі вогкої землі.
Там, де горішній край луки стикався з вузькою темною смугою гаю, серед кульбаб із голими стеблами та яскравих зозулиних черевичків вона знайшла пучок великих фіалок, того різновиду, що росте на Алясці. Впавши на землю, вона заховала обличчя в запашні свіжі квітки, руками прихиляючи до скронь пурпурові голівки. Вона не соромилась своєї експансивності. Багато років блукала вона серед знегод, бруду і гарячковості великого світу, а тепер повернулась назад, усе така сама проста, чиста й здорова. І вона раділа, лежачи на землі, поринаючи думками в минуле, в ті часи, коли весь світ для неї вміщався в обрії, коли вона хотіла опинитись за Перевалом, щоб побачити «край світу».
В дитинстві вона жила невимушено й вільно і знала небагато життєвих приписів, зате дуже суворих. Їх можна було сформулювати виразом, який вона вичитала в пізніші роки: «Віра в їжу та притулок». «Це була батькова віра», думала Фрона, згадуючи, з якою пошаною вимовляли люди його імя. Вона перейнялася цією вірою, вірою, що вона перенесла з собою через «край світу», туди, де людина, відійшовши від давньої правди, створила собі нові, егоїстичні догми, казуїстикою підперті. Цю віру вона зберегла й принесла з собою назад і залишилась така ж чиста, молода, радісна. Все це дуже просте, думала вона. Чому б їм не вірити в те, у що вона вірить в їжу та притулок? Чому б не вірити в довгі мандрівки, в мисливський табір? Чому б не бути однієї віри з дужими, міцними духом людьми, що сміливо ставлять чоло несподіваній небезпеці, що одважно зустрічають смерть на суходолі чи на морі? Чому б не так? Віра Джекоба Велса, Мета Маккарті, індіянських хлопчиків, з якими вона колись гралась, індіянських дівчаток, з якими вона ладнала війни, віра вовкодавів, що везли санки і що бігали разом з нею по снігу, це здорова, життєва, потрібна віра. Так вона думала і була щаслива.