Та страшна, могутня сила, що дрімала в цьому чоловікові, мабуть, раптом прокинулась, і незчувсь я, як він ступив два кроки наперед, схопив мене за праву руку і підніс її, щоб подивитися. Я хотів її вирвати, але його пальці без помітного якого зусилля стисли мою руку, аж здалося, що в мене ось-ось затріщать кості. Дуже важко за таких обставин зберегти гідність. Не міг же я борюкатися, наче той школяр. Не міг і кинутися на цього велетня, що одним потиском міг поламати мені руку. Нічого не лишалося, як стояти і терпіти образу.
Тим часом, як я помітив, кишені покійника було вивернуто і все, що там знайшлося, висипали на палубу, а труп з вишкіреними зубами загорнули в парусину, краї якої Йогансен зашив грубими білими нитками, натискаючи на голку морським наперстком клаптиком шкіри, прилаштованим до долоні.
Вовк Ларсен бридливо випустив мою руку зі своєї.
Руки у вас ніжні, бо за них відробили руки тих, хто вже помер. А ваші придатні хіба тільки, щоб мити посуд та працювати на кухні.
Я хочу, щоб мене висадили на берег, рішуче сказав я, нарешті опанувавши себе. Я заплачу вам, скільки ви скажете, за те, що зупините судно, і за весь клопіт.
Він цікаво подивився на мене. Посмішка заграла у нього в очах.
А я хочу вам інше запропонувати, щоб урятувати вашу душу. В мене помер помічник, і мені доведеться декого перемістити. Один з матросів заступить його місце, юнга посунеться наперед і заступить матроса, а ви заступите юнгу. Підпишете умову на цілий рейс, двадцять доларів місячно й харч. Що ви скажете? Завважте, це вам же на добро! Ви станете людиною. Навчитесь стояти на власних ногах, а може, навіть і пошкандибаєте на них.
Однак я не звернув на його слова уваги. Я побачив вітрила якогось судна на південному заході; щодалі вони виростали й виразнішали. То була така сама шхуна, як і «Привид», тільки трохи, мабуть, менша. Граційне суденце, погойдуючись на хвилях, прямувало на нас і мало пройти чи не зовсім близько. Вітер щохвилини дужчав, а сонце, що сердито виглянуло на мить, тепер заховалося. Море спохмурніло, стало суворе і якесь оливяно-сіре; біла піна, зриваючись із хребтів хвиль, летіла аж до неба. Наша шхуна пішла швидше, але з великим креном. Від раптового подуву вітру судно хитнуло ще більше, палубу з одного боку залляло водою, а двоє мисливців змушені були підібгати ноги.
Це судно незабаром пройде повз нас, мовив я. Воно йде в протилежному напрямі, мабуть, до Сан-Франциско.
Дуже можливо, відповів Вовк Ларсен. Тоді, відвернувшись від мене, гукнув: Кок! Гей, кок!
Кок вигулькнув з камбуза.
Де той юнга? Скажи йому прийти сюди!
Зараз, сер, і Томас Магрідж майнув на корму, де пірнув у люк біля штурвала. За хвилину він повернувся, а слідом за ним зявився присадкуватий парубок років вісімнадцяти, з обличчям похмурим і злим.
Ось він, сер, сказав Магрідж.
Але Вовк Ларсен, не сподобивши кока поглядом, звернувся відразу ж до юнги:
Як тебе звуть?
Джордж Ліч, сер, понуро відповів хлопець; було видко, що він розуміє, нащо його покликано.
Прізвище не ірландське, буркнув капітан, ОТул або Маккарті краще пристало б до твоєї пики. Певно, підсипався до твоєї матері якийсь ірландець.
Я бачив, як хлопець стиснув кулаки і від гніву в нього побагровіла шия.
Та хай, вів далі Вовк Ларсен. Ти, певно, маєш поважні причини, щоб забути своє прізвище; але це не моє діло, доки ти добре справляєшся. Ти, звичайно, з Телеграф-Гілу. По твоїй пиці видно. Упертий і нахабний. Знаю вашу породу. Тут у мене треба викинути ці штуки з голови. Зрозумів? Через кого ти наймався, до речі?
Через Маккріді і Свенсона.
Сер! гримнув Вовк Ларсен.
Через Маккріді і Свенсона, сер, поправився юнга, але в очах йому спалахнув злий вогник.
Хто одержав завдаток?
Вони, сер.
Так я й думав. А ти, мабуть, іще з біса радий був. Бо інакше б ти не втік так легко від деяких добродіїв, що розшукують тебе.
Парубок умить обернувся на лютого звіра. Тіло його вигнулося, немов готуючись до стрибка, лють спотворила йому обличчя, і він прохрипів:
Ну, це вже
Що, що? перепитав Вовк Ларсен з особливою лагідністю в голосі, так ніби його дуже цікавило, що він почує далі.
Парубок завагався і врешті стримався:
Нічого, сер. Я мовчу, я нічого не сказав.
Ось ти й показав, що я таки не помилився, задоволено осміхнувся капітан. Скільки тобі років?
Ось ти й показав, що я таки не помилився, задоволено осміхнувся капітан. Скільки тобі років?
Оце минуло шістнадцять, сер.
Брешеш! Тобі вже вісімнадцять стукнуло. Навіть на цей вік ти занадто великий, і й мязи в тебе, як у жеребця. Забирай своє манаття і йди на бак. Тепер ти матрос. Маєш підвищення, чуєш?
Не чекаючи хлопцевої згоди, капітан повернувся до матроса, що саме кінчав зашивати мерця.
Йогансене, ти знайомий із навігацією?
Ні, сер.
Ну, дарма. Ти будеш за помічника. Збереш свої пожитки й перейдеш у каюту на його койку.
Слухаюсь, сер, радісно відповів Йогансен, повернувся і пішов.
Та колишній юнга все стояв нерухомо.
А ти чого чекаєш? спитав Вовк Ларсен.
Я не наймався за матроса, сер, була відповідь, я наймався за юнгу. Я не хочу служити матросом.
Забирай свої речі й негайно ж на бак!
Цього разу наказ Вовка Ларсена пролунав категорично. Але юнак дивився спідлоба і не рушав з місця.
І тут удруге Вовк Ларсен появив свою страшну силу. Це скоїлося несподівано і тривало якихось дві секунди. Стрибнувши футів на шість, не менше, він опинився біля юнака і вдарив його кулаком під здухвину. Ту саму мить, наче мене теж хтось ударив, і мені заболіло під грудьми. Я згадую про це, щоб показали, які чутливі були тоді мої нерви і які незвичні були для мене такі брутальні сцени. Юнга, а він важив принаймні сто шістдесят пять фунтів, скрутився. Тіло його повисло в Ларсена на кулаці, немов мокра ганчірка на палиці. Потім він злетів у повітря, окреслив коротку дугу і гепнувся головою та плечима об палубу. Там він і лишився лежати, скорчений від болю.
Ну? спитав Ларсен мене. А ви як?
Я глянув на шхуну, що наближалася до нас і вже була майже поруч, не далі як за двісті ярдів. То було гарненьке на вигляд, чепурне суденце. На одному з вітрил видніли великі чорні цифри; пригадавши малюнки, які мені колись доводилось бачити, я зрозумів, що це лоцманський бот.
Що то за судно? спитав я.
Лоцманський бот «Леді Майн», сердито відповів капітан. Здихався своїх лоцманів і вертається до Сан-Франциско. За такого вітру він буде там годин за пять-шість
Тоді, будь ласка, подайте йому сигнал, щоб мене забрали на берег.
На жаль, моя сигнальна книга впала за борт, сказав він, і серед мисливців, що стояли гуртом, почувся сміх.
Я розмірковував хвилину, дивлячись йому просто у вічі. Я допіру бачив, як суворо він повівся з юнгою, і знав, що зі мною він, певно, вчинить те ж саме, коли не гірше. Отож, кажу, я розміркував, а потім зробив те, що вважаю за найсміливіший у своєму житті вчинок. Я підбіг до борта й, махаючи руками, закричав:
Агов, «Леді Майн»! Візьміть мене на берег! Тисячу доларів плачу!
Я чекав, не зводячи погляду з двох чоловіків за штурвалом, один із них кермував, другий підніс рупор до рота.
Я не повертав голови, хоч сподівався кожної хвилини смертельного удару ззаду від цього чудовиська в людській подобі. Нарешті, через якусь хвилю, що мені здалася за вічність, не витримавши тої напруги, я оглянувся. Він не рухавсь. Він стояв так, як і раніше, ледь похитуючись у такт суднові, і запалював сигару.
У чому річ? Сталося що? почулося з «Леді Майн».
Так! закричав я що було духу. Рятуйте! Тисячу доларів, якщо візьмете мене на берег!
Трохи перебрали хлопці у Фріско, хильнули за здоровя команди! гукнув тоді Вовк Ларсен. А цей, він тицьнув на мене пальцем, насмоктався, аж йому ввижаються морські змії та мавпи.
Чоловік на «Леді Майн» засміявся в рупор. Лоцманський бот розминувся з нами.
Всипте йому там і від нас! долетів останній крик, і двоє чоловіків замахали на прощання руками.
Я в розпачі перехилився через поруччя, не спускаючи з очей гарненької шхуночки, а смуга морської води, що розділяла обоє суден, все ширшала й ширшала Та, друга, шхуна буде в Сан-Франциско за пять-шість годин! Я думав, що в мене голова лусне. До горла підступав клубок, несамовито билося серце. Кучерява хвиля вдарилася об борт і плеснула на мене солоною водою. Шарпонув вітер, і «Привид» накренився на завітряний борт. По палубі, шиплячи, побігла хвиля.
Оглянувшись, я побачив, як юнга насилу підводиться на ноги. Його бліде, як полотно, обличчя перекривилось від болю. Видно, йому було зовсім зле.
Ну, Лічу, ідеш на бак? спитався Вовк Ларсен.
Іду, сер, відповів приборканий хлопець.
А ти? обернувся Ларсен до мене.