Міняються світла, тіні, півтіні, повітря міниться шовкотканими пружками і на золотих струнах гомонить
Не вслухуйся в ці голоси, бо в пошумах верхів і в посвистах Синиць почуєш не буйнодзвінний голос Довбуша, що юнацьких леґінів до себе кличе, але стогони ранених гір.
Не віриш?
Слухай!
Сонце конало, закриване густими мряками і темрявою ночі, останніми зусиллями викидало з себе недавно ще смертоносні для ночі стріли, що палючими снопами розсипалися у просторах. Та сила його ослабала з кожною хвилиною і соняшний вогонь замінювався в холоднаве світло, що не вїдалося в бурунні мряки, які зліталися з усіх сторін, щоб його задушити, тільки золотило їх. Вал за валом насувалися мряки на сонце й обливали його кровю. Розтоптуючи перші ряди своїх пробоєвиків, другі та треті, темнава сила мряк затоплювала сонце у безмежних кривавих морях, щораз густішою заслоною омотувала його, щораз грізніше збирала в могутньому напруженні розчухрані брови. В останніх судорогах задрижало сонце, побіліло душене чорнотою і згасло.
Зареготалася темінь довгим спазматичним сміхом від заходу на північ, війнула полумям із зашкірених зубів і вмовкла, розкинувши кадовб по склепінні неба й опустивши волохаті кінцівки по небосклонах, неначе б побіда знесилила її.
Насувалася ніч з кривавим ковніром на заході.
З переляком розглядалися довкола себе розмріяні смереки, глухли дзвіночки, розсипані по барвистих полонинах, насторожилися гуки потоків і річок. Повітря камяніло зловісною непорушністю, вагітне жахливими несподіванками.
Тишина. Природа слухає з запертим віддихом. Тиша. Ша
На далекій півночі забовванів хребет велетенської звірюки і сховався за обрієм. Звірюка блиснула вузькою щілиною ока, ліниво клацнула рідкими кливаками та широко позіхнула.
І знов тишина. Природа слухає з запертим віддихом. Тиша. Ша
Незабаром друга потвора замайоріла на обрії, стрясла шкурою, блиснула кривими кливаками і глухо забурмотіла.
І крилата потвора за потворою, звірюка за звірюкою підносили кудлаті голови у своїх північних леговищах, вилізали на небо, пожирали розкривавленого велета та розтирали його своїми чорними клубами, мов млинськими каміннями, на ніщо. Повітря стало густе і чорне, мов смола, що булькотить і клекотить та горючими шматками розприскується з відкритого казана.
Це потвори розпочали свій танок, опираючись на грудях гір.
Зойкнуло самітне Сокільське і протяжним свистом попрохало помочі в Писаного Каменя, в Лелькова і в Скупови.
Рятуй, пронеслося долиною Білої Ріки, Річок і загубилося в Пробійній,
І знову тишина. Природа вслухується з запертим віддихом. Тиша. Ша
І той вітрець, що перед хвилиною, скрившися за Груником, легенько віддихав, нараз завертівся в дикому аркані на місці, зірвався з землі, відбився від верхів і вдарив у темінь неба та клубовище потвор розбив, розтер, розігнав і відслоненому небові післав жагучий привіт.
Заклубилися потвори і гаркнули на зірки. В потоках води втопили вітер, одним помахом зжерли зірнички, потім самі спустилися на верхи і їх перевертали, перемішували, вирівнювали.
Рятуй, застогнали Біла Кобила, Великий і Малий Погар та Магура і, вирвавши кількасот смерек, перекинули їх через Кринти, мов великанську розсипану китицю, прохаючи помочі в Чорногори і приносячи їй дар.
Зникали верхи за верхами, топилися долини за долинами, роздушувані страшними стопами потвор. Тільки Говірля, Петрос і Мунчел, піднісши гордо свої широкі чола, дерли шпицями волохаті лаби на шматки і кидали їх поза себе.
Злісно заскавуліли ранені потвори і з усієї сили наперли на чорногірські верхи. Мов велетенським кресалом черкнув би хто об чорний кремінь, так сипнули вони на гори градом іскор і небо запалили. Страшенний грохіт потряс підніжжям, розколов небо надвоє і розкотився на північ і південь, схід і захід. В розколеному небі розпукувалися серед розшалілих гуків кремені за кременями, камяними ріками спливали по обочах Чорногір та стирали їх сірі гребені. Всі дикі потвори збиралися в одно місце, дикими вигуками до нього накликувалися, в боротьбі з Чорногорами напружувалися, крилами їх розшарпували, дзьобами закльовували і як Говірля, Петрос, Мунчел і Піп Іван знеможені лягли, з усієї сили кинулися в Несамовите Озеро і пірнули в ньому на дно.
Чорт за чортом, щезник за щезником плили в божевільному поспіху темними підземними ріками, густими, мов дьоготь морями, одну землю за другою минаючи, до Тридевятої Землі прямуючи, в якій Арідник, найстарший Сатана, що чортює над чортами і щезниками, очікує кожного року своїх підвладних зі звідомленням.
Чорт за чортом, щезник за щезником плили в божевільному поспіху темними підземними ріками, густими, мов дьоготь морями, одну землю за другою минаючи, до Тридевятої Землі прямуючи, в якій Арідник, найстарший Сатана, що чортює над чортами і щезниками, очікує кожного року своїх підвладних зі звідомленням.
І вже видається Земля, мов невеличкий колачик з малесенькою діркою посередині, що розлягся на безмежних морях, а чорти за чортами, щезник за щезниками далі пливуть і Тридевятої Землі навіть не бачать. Розпінені ріки з лоскотом прориваються в щораз більші глибини, несучи з собою всіх огидних ворогів світу, що товпляться, одні на одних налягають, щоби приспішити свій хід.
Пливуть води, пливуть, пливуть, аж нарешті перестали води грати і вже своїми силами допливають чорти і щезники до Тридевятої Землі, до самого Преспода. Чорні слизькі скали підносяться від самого берега в безмежній висоті вгору, гостра рінь покриває їх вершки. Ніде ні одної живої деревинки, лише темні потайники видихають з своїх пащек страх. Плутаються потайники, перехрищуються між собою мов розкинені нитки розкуйовдженого клубка. На мокрих скелях розсілося охляле козлоноге племя, мов гидкою рухливою веретою їх вкрило, та ні один із щезників не має відваги всунутися під скелю, що мов одноокий велет присліпкувато на них глядить.
По дорозі знемігся старий чорт, і всі чекають на нього, коли він вирине з горішніх вод. Врешті, почав лізти по розораних скелях кривоногий чортяка, смішно штигулькаючи на ногах та, не глянувши навіть на змучену ватагу, далі продирався крізь навислі каменюки, що боронили входу в дикі потайники, і незабаром пірнув у розжертому гирлі скелі. Печеру за печерою минав, зігнувшися вдвоє низькими норами просмикався, каміння собою обтовкав, аж врешті прибув до стіни, що нею замикався потайник. Тут він спинився і вклонився три рази перед темнотою. На покарбованій могутніми зломами стіні висів Арідник, прикований великанськими обручами за шию, залізними шинами за руки і ноги. Цапячі лаби не дотикали грузької ріпи. Він висів на ланцюгах, викривлений в напятий лук.
Привіт тобі, володарю Преспода, Тридевятої Землі і вожде всіх сил могутніх.
Мовчки дивиться Арідник на свого старшину, не глянув на всіх иньших, що мов сарана всі закутки вкрили, перейняті страхом навіть перед Закутим; шукає радісної вістки в очах свого заступника. Але даремно. Потусклі очі мовчать.
Ходять ще колядники по білих плаях Гуцульщини?
Ходять ще колядники, глухо промовив чорт.
Пишуть ще писанки гуцули?
Пишуть ще писанки, винувато видушив із горла.
Горить ще свята Вічна Ватра Гуцульщини?
Горить ще ватра простогнував найстарший на землі чорт і закрив очі червоними повіками.
Заскреготів зубами Арідник, в колесо зігнувся, натягаючи ланцюги, іскрами сипнув з розгніваних очей.
Кожного року, заревів з болю, повторюються витерті слова, ані одної вістки не принесете, щоб радість потрясла Пресподом. І так минають століття за століттями і тисячоліття за тисячоліттями пливуть.
Мовчки стояли похнюплені чорти і не мали відваги глянути в заіскрені очі вождя. Старий чорт почав:
Сталевими зубами розточує час усі народи, розкидує і вимішує раси, теребить племена, лише Гуцульщина стоїть неначе камяна. Зміняються володарі світів, гинуть і розгнивають їх підвладні, тільки гуцульські мольфарі[12] так само, як перед віками, збирають на високих полонинах чародійне зілля, тільки гуцули так само виробляють товсті будзи, складають співанки й успішно бороняться перед злом.
Певно, як ви, непотріби, швендяєтеся бездільно по горах і лишили їх їхнім опікунам, богам. Хто з вас у минулому році розпочав був відкриту боротьбу з тим царством світла? Хто намагався вбити споконвічного сторожа Святої Ватри? Ваші очі посліпли, ваші вуха поглухли.
З гурту висунувся молодий, моторний щезник і пискливо заговорив:
Нашому кривундрі маємо за це подякувати, що ми з грізних сил перемінилися в уяві гуцулів у жалюгідні і смішні істоти. Вже майже ніхто нас не боїться, вже майже ніхто нас не ненавидить і хіба яка розізлена старуха прикличе нас на поміч.
Не я цьому винен, боронився напалений, а дух, що з гомоном трембіти розкочується по верхах і просвічує плаї між гуцульськими родами, розсвареними непамятними звадами Що ж я цьому винен, що дух гуцульського Велета, що закував тебе, Аріднику, перед віками в цьому Пресподі, оживає в кожній дитині з її першим віддихом і оживляє її на ціле життя? Не я, ти завинив. Нащо ж ти визивав Велета до боротьби і після його перемоги дався закувати і страшними клятвами заморозити? Навіщо ти дав цим гуцульському племені предивну богатирську силу, що відсвіжує його кожне покоління оповіданнями при вечірній ватрі про силу їх давніх родів, про побіди Велетів, про спадщинну путерію[13], яка приспана в котромусь із них? Ці перекази роблять кожного з них Велетом, кожне покоління відмолоджують і кожне з них готове станути до нової боротьби, якби його предків не торкнулася тисячолітня бувальщина.