Пішов. Іде поуз кручу, аж парубок йому назустріч суху свитину виносить. Одягнув його, підперезав. Дід і каже:
Парубче! Не дав мені Господь милосердний діток, узяв би я тебе за сина.
То що ж? каже йому той хлопець. Я вчора саме рік дослужив, дак і будемо вкупі жити, бо і я собі один одним, як пучка.
От тілько горе! каже дід, що баба мене вчора покинула.
Та чув я, дідусю, каже парубок. Тим охотніш мені до вас іти.
А як же ми, хлопче мій, бурлакуючи справимось? Коли б ти знайшов собі дівчину та одруживсь. А в мене, хвалити Бога, і земелька є й волики є, тілько в господі нікому бути, як підемо орати.
Та я маю на прикметі дівчину, озвався парубок, тілько щоб не було вам, дідусю, важко, як ми удвох до вас у хату перейдемо.
Яка ж се вагота, хлопче! каже, зрадівши, богоугодний дід. Та коли б Господь благословив вас дітоньками, дак я б їх мав за рідних унучат.
Слово по слову, в одну хвилину порадились, коли і дівку сватати, коли й весілля справляти. Хома зараз тут свого кирпу тиць! (бо він у нас кирпатий на всю околицю):