Закохався вперше й насправді, а не просто захопився вродою привабливої жінки, звабливим тілом, як то було раніше. Те почуття було настільки несподіваним та всепоглинаючим, що Степан спочатку розгубився й не знав, що йому робити. Тільки одне знав точно його почало нестримно вабити до рідного села, туди, звідки колись утікав з намірянням віднайти собі кращого життя. Й привід до тих частих наїздів знайшов почав будувати біля материного будинку хатинку для полювання, ближче до лісу, аби була лиш можливість бачити частіш Аллу простеньку таку, надзвичайно скромно вдягнену, але для нього вже необхідну, як ковток повітря, як саме життя.
Він протримався в мовчанці два місяці, а потім зізнався у своїх почуттях, упіймавши її, таку заклопотану на вулиці. Вона кудись поспішалася, одягнена в благеньке пальтечко, й здригнулася усім своїм невеличким, але пишним тілом, коли він, ураз якось осмілившись, ухопив її за маленьку й міцну долоньку, зупинив.
Алло, стривайте
Зелені, чаклунські очі поглянули здивовано.
Щось важливе, Степане Олексійовичу? У мене Ростик температурить, а Вова на чергуванні
Степан розуміюче кивнув і хотів було відпустити її до хворої дитини, але несподівано для себе видав:
Алло, я кохаю вас
Зелені очі наповнилися недовірою.
Ви що?
Степан відчув себе більш упевнено.
Кохаю вас, повторив він, мов пісню, ці прості два слова й завмер, і разом з ним завмер увесь світ довкола, й вітерець, що овіював дві постаті їхні, які застигли біля воріт, й пташиний спів, що долинав десь із лісу
Він мовчки вдивлявся в її очі, палко бажаючи взріти там відгук, відповідь на його почуття, те почуття, що зробилося в нім таким пронизливим та владним. А вона мовчала, тільки дивилася на нього так так ніжно, що відчував він, як у серце могутніми поштовхами стукається, вливається щастя Щастя та радість, бо бачив у її очах те, що вона теж кохає його, й очі її кричали зараз про те, відверто виказували все. Та всі його мільйони, все його сите та розкішне життя, хіба що за винятком того дня, коли народилася Елла, ніщо не дарувало йому стільки щастя, як подарував оцей погляд зелених очей, у котрому приховувалося кохання.
Кохання до нього!
Він підійшов ближче, спробував узяти Аллу за руку.
Алло
Вона заблимала, й туман того дивного, бажаного для нього почуття розвіявся в очах її так стрімко, й вона ступила крок назад.
Степане Олексійовичу, не треба! Ви щось таке вигадали
Моє кохання не вигадки
У нас родини, чи ви вже забули? Я ніколи не візьму на душу такого гріха, не зможу розбити чужу родину. Зрозумійте, це не для мене, та й Єва Захарівна такого не заслугувала, я ж бачу, що вона гарна людина. Та й Вова, я не зможу його зрадити
Степан важко зітхнув.
Так що ж нам тепер, страждати?
Алла кинула на нього пронизливий погляд.
Усе наше життя то є страждання.
Алло, будь ласка Ви ж теж не байдужі
Це немає жодного значення, швидко перервала вона його й, перш ніж він зміг її зупинити, гайнула геть, полишивши його розгублено дивитися їй услід. Простенько, навіть бідно вдягнена, вона так швидко йшла до свого двору, майже бігла, й Степан ледь стримував себе, аби не кинутися слідкома, аби не вхопити її посеред дороги, котрою ходили люди, обернути до себе лицем, й кричати на все село про своє кохання, й цілувати ті маленькі, суворі вуста.
Бажання так вчинити було просто нестерпним.
Але він продовжував стояти на місці.
З того дня стосунки між ними зробилися досить напруженими, але Степан усе одно не полишував своїх наїздів до села, відчуваючи себе геть хворим, коли довго не мав змоги побачити Аллу. Її ставлення до нього зробилося більш прохолодним, вона вже не зустрічала його посмішкою кожного разу, коли він входив до будинку, а тільки кине швидкий, обережний погляд, обпече тим спогляданням, коротко привітається й ховає скоріш свої зелені очі. Ховає, аби Степан не встигнувся помітити там головного. Але він помічав і божеволів від щастя. Він із впертістю безтямно закоханого юнака тинявся до матері, нетерпляче чекаючи, коли Алла нарешті одумається й покине свого негарного, нікчемного чоловіка, з котрим узагалі невідомо чому повязала своє життя, й вони нарешті будуть разом. Сам він уже був готовий до того, аби будь-якої миті покинути Єву, хоча й знав, що для неї це буде болісним ударом. Але ж, зрештою, він подарував їй шістнадцять років щасливого подружнього життя, й чи не заслугував за це власного щастя?
А щастя його нервувалося, робилося дратівливим, коли він навідувався без попередження Але він чекав, він терпляче й одночасно нетерпляче чекав, чекав тої миті, коли нарешті доскочить свого щастя.
Щастя бути поряд коханої жінки.
Обгорнувши струнке, розкішне й досить ще привабливе тіло сріблястим, пухнастим хутром шубки, Маряна Роєва стрімко вийшла з приватної дорогої клініки, наостанок холоднувато поглянувши на надміру улесливого якщо не сказати, нудотно-медяного лікаря, котрий вийшов супроводити її до самих дверей. Усівшись за кермо сріблястого кольору позашляховика, вона стрімко зірвала автівку з місця й понеслася рівною, прямою дорогою додому.
Виїхавши за ворота клініки, вона розсміялася.
Розсміялася легко та свобідно, вивільняючи усю ту напругу, котру накопичувала у собі не тільки останню добу хвороби Миколи, а, видавалося, й усе життя з ним. А все-таки вона гарна акторка. Миколу відправили до лікарні добу тому з інсультом, коли він, прокинувшись уранці, зробив декілька кроків від ліжка й раптом захрипів і почав падати, випускаючи з розслабленого рота огидну пінисту слину. Маряна кинулася до нього, закричавши, бо знала, що в сусідній кімнаті прибиралася служниця, але ніхто не бачив вдоволення в її великих блакитних очах, коли схилялася вона над непритомним, застиглим, схожим на бридке біле тісто тілом чоловіка. Думка про те, що Микола помре, невимовною радістю, молодим вином бродилася у неї в голові увесь той час, поки викликали приватну «швидку», коли вона вірною, вбитою тривогою дружиною їхала слідкома й добу скорботно чергувала поряд, не втомлюючись проливати побільше сліз.
Лікарі не давали надії, що Микола може видужати, із сумними пиками сповіщали Маряну об тім, що хоч вони й намагаються робити усе можливе, але його серце є надзвичайно слабким, аби боротися за життя Маряна заливалася тихими слізьми в той час, коли радісний сміх наполегливо пнувся з самих глибин її єства.
Вона додала швидкості.
Він помре, неодмінно помре! вигукнула на весь салон автівки й знову розсміялася радісно та легко. Пожадібна, огидна свиня, жер би менше, то не було б хвороб і вижив би. Але то все на краще.
Зупинивши автівку біля новобудови з червоної цегли, Маряна знову одягнула на лице маску скорботної дружини й пішла всередину. Квартира їхня була надзвичайно тихою й сонливою без дратівливих зойків Миколи, служниця тихенько пила чай на кухні й з появою Маряни зірвалася на ноги.
Маряна Захарівна
Маряна сльозливо поморщилася.
Вони майже не дають йому надії, Надю. Вона озирнулася. Ні, нічого не кажи, я й так тримаюся з останніх сил. Бачу, ти вже за звичкою наготувала його улюблених смаколиків
Надя знітилася.
Я
Пусте. Візьми собі побільше, я все одно цього не їм і можеш бути вільною до завтра. Я хочу побути сама.
Надя розуміюче поглянула й за декілька хвилин тихо, непомітно зникла.
Маряна зосталася у квартирі одна.
Деякий час нерухомо стояла посеред вітальні легка та гарна в сукні з тонкої шерсті медяного кольору, а потім радісно засміялася й закружлялася кімнатою, на якусь мить застигла й грайливо впала на просторий білий диван овальної форми. Роздивлялася, мов уперше бачила, квартиру, у якій вони мешкали останні пять років, після виходу Миколи на пенсію, й вдоволено посміхалася. Квартира зостанеться їй, у цьому вона сумнівів не мала, прибутковий бізнес теж, а ось гроші На гладкому, ідеально рівному чолі Маряни, котрого вперто відмовлявся торкатися час, переважно завдяки дивам сучасної пластичної хірургії, зявилася глибока, вертикальна лінія. А ось грошима їй доведеться поділитися з дітьми Миколи від першого шлюбу. То було погано й дуже небажано, та все ж не смертельно Зрештою, у неї ж полишиться половина, а ще бізнес, який приносить гарні прибутки.
З Миколою Роєвим її колись познайомили друзі батька на якомусь прийомі, котрі вона так полюбляла. В свої досить юні роки Маряна вже твердо знала, чого вона хоче від життя а хотіла вона що багатої, розкішної долі, що пошани від людей, заздрощів тому її становищу, котре мало бути досить високим. Вона прагнула досить недешево продати себе, свою ту вроду, котрою так щедро обдарувала її природа. Донька лікарів, вона зовсім не вспадкувала від батьків їхніх талантів, навчання її геть не цікавило, але за наполяганням тата попленталася на медичний, без бажання навчалася на педіатра й дуже сумнівалася у тім, що колись таки працюватиме за фахом. Дітей вона ніколи не любила й щиро не розуміла захоплення батьків, коли в домі зявилася Єва. Бридке, червонопике й примхливе створіння, котре тільки того й умілося, що репетувати ледь не цілодобово й полишати Маряну спокою та сну. Саме поява в домі молодшої сестри підштовхнула Маряну заприсягтися самій собі, що народжувати вона не буде ніколи. Нащо їй діти? Аби ліцемірно пускати слину захоплення та агукати над геть непотрібним створінням? Ні. Життя, воно ж дається тільки раз, і Маряна намірялася прожити його виключно заради себе самої, не марнуючи на якусь там дитину. Мати тільки зітхала й шепотіла, що вона ще відчує у собі поклик до материнства, коли прийде час, але Маряна тільки презирливо кривилася. Взагалі, що норовом, що вродою, та навіть нелюбовю тією до дітей пішлася вона в бабу свою по матері Клавдію Заграйко. Мати завжди згадувала про ту з такою гіркотою у голосі, дорікаючи Маряні в тім, що вона вродилася повною подобою баби Клавдії. Сама Маряна баби, що не раділа дітям, як і вона, не памятала, але, за словами матері, вона була надзвичайно вродливою жінкою, мала безліч коханців, була людиною дуже пихатою й ніколи не любила своєї єдиної доньки. А Маряна знала, що у неї буде відмінність від баби Клавдії в одному у неї ніколи не буде навіть єдиної доні.