І бажано швидко!
Найбільше мені хотілося прийняти ванну і хоча б годинку відпочити, а вже потім зайнятися справами, котрі привели мене до цього міста.
Будинок, у ворота котрого через деякий час заїжджала наша карета, розташувався на одному з пагорбів, був одноповерховий і, що неабияк важливо, потопав серед фруктових дерев. Я ще не знав, скільки часу мені доведеться затриматися у Лембергу, але у червні провести цей час серед зелених дерев приємніше, аніж просто у камяниці на березі річки, що далеко поступається Дунаю, який перетинає Відень.
Прибуття екіпажу вигнало з будинку двох слуг і управителя. Поки один зі слуг притримував переднього коня, другий тим часом встиг відчинити дверцята карети і висунути сходинку. Я надів на голову циліндр і ступив на землю. До мене одразу ж приступив управитель низенький повненький чоловічок, з усього видно, поляк.
Щасливий вітати вас у Львуві! досить чистою німецькою мовив він.
«Поляк!» відзначив я. Тільки вони за кожної нагоди, а то й без нагоди, не забувають нагадувати іншим, що Лемберг колись належав полякам і звали його саме Львув.
Занесіть речі у мої покої і приготуйте теплу ванну! розпорядився я, бо саме цього мені хотілося найбільше.
Ванна уже готова, відказав управитель. Коли мені повідомили, що саме сьогодні у Львув прибуває така поважна особа, розпорядився з ночі нагріти воду. Адже я не знав, коли саме ви приїдете.
Я подивився на управителя іншими очима.
Як тебе звати? поцікавився.
Яблонський! повідомив він. Янек Яблонський, прошу пана!
Тоді веди мене, Янеку Яблонський!
У супроводі управителя я пройшов до відведених мені кімнат. Взагалі у моєму розпорядженні був увесь будинок і я міг зайняти будь-які кімнати, але ті, що були приготовлені управителем, ніяких заперечень не викликали.
Коли слуги занесли валізи й плетені ящики, я звелів закликати свого слугу. Він мав гучне імя Конрад, походив з Тіроля й ось уже років двадцять вірою і правдою служив у нашій родині. Конраду було майже сорок років, і моє життя проминуло на його очах. У його обовязки входило завжди бути поруч мене, або хоча б поблизу, і за потреби виручати з неприємних ситуацій. Бідний Конрад невідь скільки разів так і робив, а траплялося привозив, а то й приносив мене додому. Зараз же йому довелося прибути зі мною до Лемберга.
Лише йому я довіряв розпаковувати свої речі й розвішувати у численних шафах.
Побачивши, що управитель Яблонський досі стоїть у дверях, я віддав останнє розпорядження:
Через годину я бажаю поснідати, але не дуже багато. Звичайний легкий сніданок.
Буде зроблено! з готовністю озвався управитель.
Далі. Приготуй письмове приладдя. І нехай двоє слуг будуть готові доставити кореспонденцію за адресами. Яка зараз година?
Чверть на одинадцяту.
За дві години карета має бути готова.
Так, пане! сказав Яблонський і вже хотів відкланятися, але я його зупинив.
І нагодуй мого слугу!
Тим часом Конрад розпакував валізи і ящики, вправно розвісив одяг, обережно повісив на гачок вбрання, що знадобиться сьогоднішнього дня. Відпустивши слугу, я швидко роздягнувся і зачинив за собою двері ванної.
Боже, як мало потрібно людині, щоб знову відчути себе щасливою! Наповнена теплою водою ванна. Декілька хвилин я лежав нерухомо, занурений по самий ніс у воду і насолоджувався блаженством. Я знав, що ванна остаточно забере втому дороги і вже за годину я буду готовий до усіх несподіванок.
Коли з усіма справами було покінчено і я, задоволений життям, розвалився на широкому ліжку, можна було проаналізувати своє становище. Зараз двоє слуг щосили біжать вулицями міста, доставляючи за двома адресами щойно написані мною листи. Через годину доведеться їх навідати. Не думаю, що перший адресат дуже цьому зрадіє, але виду не покаже; у реакції другого я не сумнівався. Для успішного завершення того, заради чого я приїхав у це місто, мені потрібно, щоб обидва адресати були якомога відвертішими.
За вікнами нарешті визирнуло сонце, і незнайоме місто вже не було таким похмурим, яким воно здалося спочатку. Хоч я був тут уперше, все ж чужим назвати його не можу. За пять років до мого народження мій батько востаннє обійшов свій будинок, що розташувався десь неподалік цього місця, сів у карету все, що лишилося у нього, і наказав кучеру гнати коней у напрямку до Відня. Більше тут його ніщо не тримало. Під час пологів померла його перша дружина, а син народився мертвим. Трагедія повторилася й у Відні, хоча спочатку все йшло напрочуд відмінно. У столиці йому пощастило заприятелювати з Йозефом фон Венкфейном, у котрого була єдина дочка остання представниця давнього роду. І треба ж було такому статися, але через рік після весілля Анна фон Венкфейн також померла під час пологів. Горе було скрашене тим, що народжена дитина, хлопчик, вижила. Так 18 серпня 1830 року я повідомив світ про свою появу, повідомив голосно, і вбитий горем батько зрозумів, що для нього ще не все втрачено.
Я ніколи не міг назвати себе сентиментальним, й мене ніколи не вабило сюди, а для батька Лемберг став містом, згадка про яке завжди ятрила душу, через те у нашому домі майже ніколи воно не згадувалося. Батька не стало чотири роки тому, і він так і не знайшов у собі сили повернутися сюди. Для мене Лемберг також залишився б тільки географічним терміном, якби не рішення цісаря Франца Йосифа зробити експедиційну поїздку «улюбленими краями». І треба ж було такому статися, що розвязати проблему, невідь-звідки повідомлену міністром-президентом Карлом Фердинандом фон Буоль-Шауенштейном цісареві, можу лише я.
Будь воно неладне, моє походження!
ІІ
Я вирішив і надалі дотримуватися ще у Кракові визначеного іміджу й намагатися не виділятися. Принаймні попервах. Тому мундир, яким я дуже пишався білий кітель з червоними штанами, так і залишився чекати свого часу у шафі, а натомість я одягнув коричневі картаті штани і такий же жилет. Вирішив не ризикувати білими штаньми невідомо, куди сьогодні мені доведеться відбути, а ходити забрудненим особливого бажання не було.
Стоячи перед дзеркалом, я востаннє перевірив, чи достатньо білою є моя сорочка і чи правильно завязана краватка. Конрад мовчки допоміг одягнути темний укорочений фрак, почекав, поки я перевірю годинник, подав тростину і циліндр.
Тепер я був готовий до всіх несподіванок, які мені готувало це місто. Хтось інший, звичайно, висловив би своє захоплення моїм гардеробом, але від свого слуги такого я не чекав за своє життя він встиг надивитися на багато чого: і мої туалети, що лише на день-другий відставали від останньої віденської моди, і на те, на що ці туалети невдовзі перетворювалися.
Сам же Конрад одягнув мундир тірольського стрільця і причепив на нього скромну медаль «За хоробрість», якою дуже пишався. Спочатку я хотів було заборонити йому одягати її будь-де, але зрештою відмовився від свого наміру нагорода мого слуги була заслужена, а той факт, що простого ловеласа возить сам тирольський герой, надавала моїм поїздкам певної таємниці.
Годинник на міській ратуші пробив другу годину, я зрозумів, що не встигну до назначеного часу. Зрештою, мої повноваження дозволяли, ба навіть вимагали приїжджати на наперед обумовлену зустріч пізніше. Бургомістр має усвідомити, що відтепер не його чекатимуть, а йому самому доведеться почекати.
Мої приготування врешті набридли Конраду.
Пане, нам слід поспішати! обережно сказав він.
Так, авжеж! Поїхали! згодився я.
Конрад надів на голову капелюха із знаменитими тірольськими китичками і відчинив переді мною двері. Я відзначив, що управитель постарався на славу: коні були вимиті і відгодовані, карета вичищена від пилюки і багна. Поки я піднімався у салон, Конрад встиг зайняти своє місце фірмана.
Тепер я зміг по-новому роздивитися місто. Сонце вже встигло зачепитися за зеніт і розігнати набридливу мряку. Вимита нічним дощем бруківка сяяла на сонці й сліпила очі. Місто жило своїм звичним життям, незрозумілим приїжджим, але мало цим переймалося. Навіть мені, людині новій, вчувалася ледь вловна напруженість, яка зазвичай виникає напередодні якоїсь неординарної події. Що ж, подія, яку чекав Лемберг, дійсно була неординарна. Зрештою, саме через неї я і прибув у місто моїх предків.
Вузькими вуличками, явно не розрахованими на зустрічний рух двох екіпажів, я нарешті дістався до мети, причому Конраду двічі довелося криками доводити своє виключне право проїхати першим. Я не втручався у суперечку. Для цього й існують слуги, щоб захищати своїх панів, а у Конраді я аніскільки не сумнівався.
Коли коні зацокотіли бруківкою площі, я зазирнув через вікно. Переді мною височіла будівля ратуші мета моєї поїздки. Площею вільно походжали пишно вдягнені пани і панянки, але від мого ока не сховалася одна обставина: одяг місцевої аристократії відставав від столичної моди на три-чотири місяці, а у декого й на цілий рік. От, наприклад, у цього пана, який щось розповідає смішне своїй супутниці, у фрака надто довгі фалди. Чоловіки у Відні вже давно віддають перевагу укороченому варіанту. Та й його супутницю важко назвати модницею. Навряд чи у Відні наділи б щось подібне.
Тим часом карета зупинилася, і я зрозумів, що ми прибули на місце. Зазвичай у подібних випадках дверцята карети відчиняє мій слуга, але тут Конрад вирішив підіграти мені. Почекавши хвильку, він крикнув: