Тоді дозвольте відкланятися! підвівся Теофіл Людкович. З вашого дозволу я особисто представлю список завтра.
Буду чекати! Мій слуга відвезе вас туди, куди забажаєте.
Детектив зник за деревами, а я продовжував сидіти. Розповідь гостя розворушила спогади, і я занурився у них.
У битві біля Тімішоарою, що стала роковою для молодшого Фредро і спричинила його вимушену еміграцію, брав участь і я.
Тоді мені було неповних девятнадцять років, і я буквально випросив Франца Йосифа І відпустити мене на війну. Розуміючи, що я просто так не відстану, цісар дав на це згоду, узявши слово, що я обовязково прибуду на наш спільний день народження 18 серпня. Цьому дню Франц Йосиф приділяв особливу увагу, адже це було уперше, коли він відзначав його у статусі цісаря.
На мою радість, основна битва, у якій мені довелося брати участь, відбулася раніше, девятого серпня. Особистим розпорядженням цісаря мене призначили адютантом генерала Людвіга Вальмоден-Гімборна, який командував кавалерією.
Посада адютанта, звичайно, була зайвою можливістю залишитися в живих, але не під час війни. У 1849 році Вальмоден-Гімборну виповнилося сімдесят років, і хоч він і командував усією кавалерію, на коні я його так і не побачив. У молодості (а народився він у Відні у сімї англійського посла) майбутній генерал встиг повоювати в арміях Ганновера, Пруссії, Священної Римської імперії та Росії, щоб нарешті у віці тридцяти пяти років остаточно повернутися на службу до Відня. І звідусюд він повертався з найвищими нагородами. Сам генерал участі у битві не брав, але ми, адютанти (а було нас у генерала восьмеро), гасали полем битви, передаючи то Першому легіону, то Другому накази або наступати, або відступати.
Сама битва розпочалася із самого ранку, коли ми раптово зіткнулися з таким же арєргардом угорської кінноти. Це була частина гусарів, котрі порушили присягу і виступили проти цісаря.
Ми одразу відчули, що це були не найгірші війська. Відчувалася майстерність у бою. На нашу біду, на допомогу угорцям спішила польська кіннота, і невідомо, як закінчилася б ця сутичка, якби не допомога росіян. Вони просто знесли ворожі війська, змусили їх рятуватися втечею, а наприкінці і капітулювати. На відміну від своїх військ, їхні командири зуміли уникнути полону і з залишками війська перебратися до османів.
Напевне серед них був і Ян Александр Фредро, особа якого мене зацікавила.
На день народження цісаря Франца Йосифа я встиг. Його цісарська величність власноручно почепив мені Командорський хрест і відтоді відпускав від себе лише у надзвичайних випадках.
Як от цей!
VI
Цей день наближався до свого завершення. Він так і закінчився б мінорно, але ближче до сьомої години до мене у кімнату постукав Яблонський і подав на срібному підносі рожевий заклеєний конверт.
Приніс посильний! повідомив управитель.
Я узяв конверт. Ні адресата, ні від кого лист на конверті вказано не було.
Оскільки будь-яку кореспонденцію я звик переглядати на самоті, я відпустив Яблонського. Від конверту йшов ледь помітний аромат парфумів, які вже були мені знайомі, і я одразу здогадався, кому зобовязаний його отриманням.
Передчуття мене не підвели. Каліграфічним, я б навіть сказав, вишуканим почерком жіноча рука вивела наступний текст:
«Пане Рутецький! Наша вчорашня розмова була перервана з причин, котрі не залежали від нас. Мені шкода, що ми так і не змогли поговорити про мистецтво, знавцем якого Ви, безперечно, є. Якщо у Вас лишилося бажання продовжити нашу розмову, я буду цьому тільки рада. Чекаю Вас на виставі, яка йтиме сьогодні. Його імператорська величність любязно представив Вам свою ложу. Малґожата».
Що і треба було довести!
Найменше, звичайно, у мене було бажання провести цей літній вечір у пустопорожніх розмовах про посередню гру місцевої знаменитості, але той факт, що людина, яку я лише запідозрив, сама запропонувала зустрітися, не міг бути випадковим.
Звичайно, мене найменше хвилювала вистава, яку ставили у театрі Скарбека, але і прибути під фінальні оплески також не випадало. Від сьогоднішньої розмови багато чого залежало (принаймні, я хотів, щоб багато залежало), тому щоб не виглядати невігласом, доведеться висидіти всю виставу. Тільки б не ставили «Ілюзію життя»! Після такого важко бути безпристрасним.
Але мої побоювання виявилися даремними. Ще при вході у театр я дізнався, що сьогодні ставлять мого улюбленого «Вірного слугу свого пана». На моє здивування, гра Малґожати Серватки приємно відрізнялася від учорашньої, і я із задоволенням смакував майбутню розмову.
Сьогодні у ложі я був сам. Не відомо, чи Карл Людвіг був «у долі», чи просто Малґожата мала вільний доступ до його ложі, але до закінчення вистави мене ніхто не потривожив. Коли ж під традиційні крики «Браво!» опустилася завіса (до речі, вигуки сьогодні різнилися від учорашніх, були щирішими, чи що), двері позаду обережно відчинилися, і голос, що належав адміністратору театру, повідомив, що відома мені особа чекає на мене у себе у гримерці. Я прихопив завбачливо придбаний дорогою сюди букет білих троянд і попрямував за чоловіком.
Звичайно, сам я ніколи б не розібрався у цьому лабіринті переходів і поворотів, але невдовзі я вже стукав у потрібні двері.
Малґожата Серватка уже встигла змінити сценічний одяг на вечірній і, здавалося, чекала на мене. Я елегантно поцілував їй руку, вручив квіти.
Обережно, вони колючі! поспішив попередити я.
Дякую, пане Рутецький! Ви такий шляхетний і чуйний! І такий розкішний букет!
Вона піднесла квіти до обличчя.
Це лише скромний вияв мого захоплення вашою грою! відповів я.
Принаймні ці слова я сказав щиро.
Я вдячна, що ви відгукнулися на мого листа. Мушу признатися, «Ілюзія життя» моя творча невдача.
Ви надто критичні до себе, пані Малґожато!
Аніскільки! заперечила вона.
Смію з вами не погодитись! У Відні я часто відвідував театри, тож повірте мені, що бачив вистави і хороші, й погані. Вашу гру я сміливо можу віднести до перших.
Видно, мій комплімент припав до душі молодій жінці, і вона широко посміхнулася.
Ви не проти мене провести, пане Рутецький? запитала вона.
Максиміліан! уточнив я. Для вас просто Максиміліан.
Як я смію? Я всього-на-всього провінційна актриса, а ви друг найяснішого цісаря
Пусте, пані Малґожато! Тут можете бути спокійні. На відміну від мене, його цісарська величність байдужий до мистецтва. Його більше цікавлять географічні відкриття.
Хіба на Землі іще лишилися нерозвідані місця? здивовано запитала Малґожата.
Найсвітліший цісар вірить у це, і це має бути правдою!
Ми покинули гримерку і знову якимсь лабіринтом вийшли на площу перед театром. Вона була заповнена народом і численними екіпажами. Я зауважив Конрада, що спокійно спостерігав метушню навколо себе.
Моя карета у вашому повному розпорядженні, повідомив я.
Це даремно! відповіла Малґожата. Я живу недалеко звідси. А вечір такий чудовий!
У цьому вона мала рацію. Вечір справді видався на славу, й було б гріхом не скористатися цим.
Ми вийшли на правий берег Полтви, на вулицю Нижні вали і повільно рушили нею. Нам зустрічалися перехожі й галантно віталися з нами. Я зрозумів, що моя супутниця досить відома у Лембергу, бо, попри усю свою значущість, я навіть не припускав, що два дні перебування у місті зробили мене таким відомим.
Скажіть, Максиміліане, а ви знайомі з Францом Ґрільпарцером? поцікавилася Малґожата, одночасно відповідаючи на чергове привітання легким кивком голови.
Траплялося, непевно відповів я.
Чесно кажучи, мені не дуже хотілося згадувати останню нашу розмову з Ґрільпарцером, коли я спробував вступитися за колишнього канцлера фон Меттерніха. В одній з вистав Ґрільпарцер непрямо натякнув на нього. Чудово знаючи, що Франц Йосиф неодноразово запитував у того порад, я не міг не висловити своєї думки про це. Тоді кожен залишився при своїй думці, але це не стало причиною не відвідувати інші вистави.
Уявіть собі, пані Малґожато, це досить-таки жвавий дідок, сказав я. Щоправда, він уже не пише для сцени, радше для себе, але у світі зявляється часто.
Як цікаво! Відень, опера! захоплено мовила моя супутниця. А я, уявіть собі, далі Кракова не їздила. Нудьга жахлива! Якби не ерцгерцог, просто не знала б, куди подітися.
«А Париж? ледве не вихопилося у мене. А коханий Ян Александр?»
Своє здивування я вирішив залишити при собі. Подумаю на самоті, а тим часом слухав пані Малґожату.
Лише приїзд ерцгерцога Карла Людвіга розбудив життя Львува, зауважила вона. Його імператорська величність влаштовував бали, сам був зразком елегантності. Ви не знаєте, чи буде бал на честь прибуття найяснішого цісаря?
Я не встиг не те що відповісти, а просто сприйняти слова пані Малґожати, а вона вже вела далі:
Було б добре, якби Карл Людвіг влаштував такий бал! Про це б довго говорили. Ви знаєте, іноді дії ерцгерцога видаються мені дещо дивними.