Проте з приходом радянської влади чернівецькі Гузари були знищені. За винятком двох старших синів Володимира й Ольги, які виїхали до Франції. Один із них ступив на рідну землю аж через довгих 56 років уже за часів незалежної України. Інший так і не побачив батьківщини знову.
Батько Любомира, Ярослав Гузар, народився 26 листопада 1897 року в Станіславові в родині Лева та Вільгельміни (у дівоцтві Гаммер) Гузарів.
Через два роки народився брат Ярослава, Олександр. Про життя Олександра практично нічого не відомо, крім того, що після навчання у гімназії в Станиславові служив у війську Українських січових стрільців і пропав безвісти.
У 19091915 роках Ярослав Гузар навчався у Станиславівській українській гімназії.
Австрійський уряд відкрив Українську гімназію у Станиславові у 1905 році на вимогу української громадськості. Десятки випускників гімназії стали провідниками ОУН і УПА. 1939 року радянська влада на місці гімназії відкрила середню школу.
Під час навчання Ярослав співав у гімназійному хорі та грав у оркестрі.
Після іспиту зрілості з 1915-го служив старшиною в артилерії в лавах Українських січових стрільців у складі австро-угорської армії, оскільки на той час Західна Україна входила до Австро-Угорської імперії.
Українські січові стрільці (УСС), або як їх ще називали «усусуси», українське національне військове формування, яке складалося з добровольців, котрі відгукнулися на заклик Головної української ради 6 серпня 1914 року підтримати Австро-Угорщину в Першій світовій війні, вбачаючи в Російській імперії найбільшу загрозу українському національному рухові. У Маніфесті Головної української ради йшлося: «Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обовязалися були шанувати самостійність України, і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частею російського народу. Царський уряд відобрав українському народови його найсвятійше право, право рідної мови. В царській Росії нинішного дня найбільше поневолений український нарід Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше вибє година визволенння України».
В УСС відбирали за національною ознакою, тобто тих, які відносили себе до українців. Для цього війська було створено військову термінологію, народилося чимало стрілецьких пісень і музики. Українці носили власну військову форму.
Під час Першої світової війни Ярослав Гузар пройшов старшинський вишкіл у Братиславі.
Після поразки у війні Австро-Угорщина розпалася на кілька незалежних держав. У жовтні 1918 року Українська національна рада вирішила проголосити Українську державу, що охоплювала Галичину, Буковину й Закарпаття. Територія ЗУНР становила понад 70 тисяч квадратних кілометрів, населення 6 млн. Західні українці змогли організувати регулярну армію, хоча в ній воювали лише добровольці.
Після розвалу Австро-Угорщини у 1918 році Ярослав Гузар пішов служити в Українську галицьку армію. Так називалася регулярна армія Західноукраїнської Народної Республіки. Службу проходив у 3-му гарматному полку УГА.
У червні брав участь в обороні Чорткова.
У липні 1919 року разом з УГА перейшов Збруч, де відбулося зєднання військ ЗУНР і УНР. Воював на Поділлі, зокрема в Могилівському повіті. За словами Любомира Гузара, його батько дійшов був до Жмеринки
Проте через епідемію тифу українське військо було вкрай знесилене і зазнало поразки від більшовицької армії.
Навіть перебуваючи в оточенні ворогів у селі Яланці під Могилевом, Ярослав Гузар організував самодіяльний театр, який ставив пєси «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» та інші.
«Коли ж Україна опинилася у комуністичній російській неволі, настало справжнє лихоліття, яке в першій мірі відчули колишні вояки Зєднаних українських армій. Розпорошені перейшли групами у партизанські відділи, інші одинцем передиралися на захід, часто дістаючися до тюрми і польських концентраційних таборів. Ярослав Гузар вернувся в серпні 1920 року до України і виїхав до Відня на студії заграничної торгівлі. Тут зразу включився у студентське життя «Віденської січі», належав до хору, з яким виїжджав до Лінца для відправ Богослуження в Катедрі», йшлося в річному звіті «Самопоміч» у Нью-Йорку в повідомленні про смерть Ярослава Гузара.
У 1925 році закінчив Вищу віденську школу як спеціаліст із міжнародної торгівлі.
У Львові, вже після повернення з Відня, Ярослав зустрів Ростиславу Демчук свою майбутню дружину й матір Любомира Гузара.
Ростислава навчалася у Львові в Жіночій учительській семінарії.
18 вересня 1926 року майбутні батьки Любомира одружилися.
У 19291939 роках Ярослав Гузар працював у Земельному банку. На той час у Львові існувало всього два банки «Дністер» та «Земельний».
У 19391941-му обіймав посаду головного бухгалтера в університеті імені Івана Франка. Потім аж до відїзду зі Львова у 1944 році Ярослав Гузар працював у приватному бюро, яке завідувало роботою львівських кінотеатрів. Під час німецької окупації у місті діяло три кінотеатри. Ярослав Гузар збирав звіти щодо їхньої виручки.
Брав активну участь у культурному житті, співав у хорі «Сурма».
Переїхавши до Нью-Йорка 1949 року, разом з Леонтієм Крушельницьким заснували український хор «Думка», який дає концерти досі.
У Нью-Йорку Ярославу Гузару не довелося перебирати роботами. Родина приїхала за океан без жодних засобів для існування. Тому він одразу взявся за першу ліпшу працю. Спершу працював прибиральником у готелях. Потім три роки вів бухгалтерію однієї музичної фірми.
А згодом, і аж до пенсії, Ярослав Гузар був менеджером Народного українського дому. Також касиром Союзу хорів Америки. Засновував і допомагав українським кредитним спілкам налагоджувати економічну діяльність.
Загалом мав добру репутацію фахівця у своїй сфері.
Помер Ярослав Гузар раптово 2 грудня 1963 року на 66-му році життя в Детройті, де гостював у родині своєї дочки Марти.
Марія Рипан, мисткиня, племінниця Любомира Гузара згодом загадувала: «Він був дуже веселої вдачі. Дуже любив людей. Весь час жартував. Мабуть, і вуйко Любко теж перейняв від нього цю манеру жартувати».
Ростислава Гузар (Демчук) народилася 8 травня 1905 року в селі Кальному Зборівського району на Тернопільщині. Тут ходила до школи. Її батько, Лука Демчук, теж був священиком. Мати Ростислави, Олена Билинкевич, так само походила з династії священиків. Остання парафія, де служив батько Олени Билинкевич, була в селі Рукомиші на Тернопіллі. Церква Святого Онуфрія в Рукомиші діє й сьогодні.
Про гарну вдачу й доброту священика Луки Демчука в Кальному люди згадують досі. Він не тільки допомагав парафіянам матеріально, а й займався освітою молоді. Учив дітей співати. Та йому так і не судилося здійснити багато планів, оскільки помер у молодому віці.
«Добре виховання, розповідає Марія Рипан, молитва, освіта і все українське завжди було на першому місці в нашій родині».
Хоча на той час жінки не часто здобували освіту, Ростислава Гузар закінчила Жіночу вчительську семінарію у Львові. Після навчання повернулася в Кальне, де вийшла заміж за Ярослава Гузара у 1926 році. Після одруження пара короткий час мешкала в Галичі. Пізніше переїхала до Львова. Ростислава майже все своє життя присвятила своєму чоловікові та вихованню Марти й Любомира.
По прибуттю до Нью-Йорка Ростислава з дочкою працювали на фабриці капелюшків, шили та декорували їх. Усі працівники фабрики мусили ходити у фабричних головних уборах, навіть поза роботою Останнє місце праці Ростислави кафетерій на Манхеттені в одному з банків. Кажуть, вона готувала дуже добру каву й гарно прикрашала торти та тістечка.
Коли у Детройті неочікувано помер Ярослав Гузар, дружина була поруч з чоловіком. Вона так болісно сприйняла його смерть, що більше ніколи не повернулася до Нью-Йорка. Навіть по свої речі не поїхала. Решту життя прожила в Детройті поруч із сімєю доньки, де й померла 23 серпня 1992 року.
Ростислава була мякої і доброї вдачі. З листів до сина видно, якими теплими були їхні стосунки. Вона завжди називала його «Любоньку, Любку». А він її «дорога мамусю».
Ростислава завжди просила Любомира помолитися за себе, за Марту та інших численних родичів і завжди надсилала пожертву за свої прохання
Любомир Гузар мав теплі стосунки із сестрою Мартою до кінця її днів.
«Оскільки батьки приходили додому пізно і дуже виснаженими, то моя сестра взяла опіку наді мною. Я був хворобливою дитиною і часто залишався вдома через те, що погано почувався. Отже, вона опікувалася мною. Вона завжди це робила. Коли моя мати померла, мені було вже 60 років. І коли мені треба було тоді комусь представляти мою старшу сестру, я казав: Це моя сестра, вона виконує всі обовязки моєї матері».