Товариство осиротілих атеїстів - Галина Вікторівна Горицька 5 стр.

Сонце вже сідало. А вона й досі залишалась на сутінковій стороні вулиці

Тоня відчула, що малий знову починає смикати її за руку: «Мамо, я пісяти хочу» І вона посміхнулася сину і, дочекавшись, коли якийсь поважний пан в дорогому костюмі з іншого боку почав переходити дорогу коло блимаючої червоним лампочки «перехід», таки перейшла на сонячну сторону і, піднявшись на четвертий поверх в парадному, вона наказала Антону: «Чекай тут. Я зараз повернусь».

Ну, точнісінько, як у пісні «On the sunny side of the street», котра стала популярною після війни не лише в Америці:

Бейба Тоня абсолютно була така, як там співається. Отож, якби не двадцять років, які відділяють дівчину від написання цієї пісні, можна було б припустити, що Тоня прототип героїні.

Вона так само втікала від проблем, хапаючи, що під руку трапиться і що в різні часи слугуватиме їй за пальто (вічної шинелі Тоня позбудеться аж через два роки після описаних вище подій, коли Дмитро Степанович розкошелиться і урочисто подарує їй зимове пальто). Тож саме так, утікаючи, вона зустріла свого першого чоловіка. А потім, ось як зараз, утікаючи, знайде собі другого (або повернеться до батька свого сина це як подивитись).

Є ще одна обставина, котра споріднює цю пісню з Тонею, точніше з її сином, малим Антончиком. Слова, написані в тридцятому році Джиммі МакХю на лірику Дороті Філдс, стали шлягером, котрий переспівували безліч виконавців. Однак у контексті історії, пісня щільно асоціюється лише з Луї Армстронгом. Себто з величним Гудіні від джазу. Антончик так само виросте, перетвориться на успішного, здорового і красивого хлопця і, купляючи мамі нове пальто, в якому вона, між іншим, піде від свого другого чоловіка (так би мовити, знову перейде на сонячний бік вулиці), памятатиме з дитинства лише батька. З його памяті назавжди зітреться вітчим Льоня, тьотя Зіна, котра його доглядала. І більше ніколи він до них не прийде в гості в комуналку. Та й навряд чи дізнається, що вітчим одружився з його мамою виключно заради кімнати, де він жив. А інакше сусіди знайшли б спосіб її відібрати.

Драми комунальних квартир. Ущільнення. Якась малолітражність, чи що? Немає широти душі. Комунізм. Зрівнялівка, однак не для всіх, а лише для тих, кому не пощастило. А таких більшість. Тоді і справді буття визначало свідомість.

І Тоня правильно відчула, підійшовши з малим до будинку свого колишнього комроти. То була доленосна мить. Але чи для неї? Ось для Зіни Яківни і одноногого Леоніда то напевне.

Майор МДБ Геннадій Петрович саме застібав ґудзики свого напіввійськового кітелю в надії ще встигнути на вранішню нараду. Аж тут на сходах у підїзді зчинився лемент. То саме Аля подзвонила у дзвоник. А їй ну так трапилося відчинила двері рідна мати. Руда дівчина вже давно поховала її подумки з батьком і братом

 Мамо, мамочко!.. А де тато? І Сьома живий?!

 Ох, доцю І Зіна Яківна уривчасто вдихнула повітря і істерично засміялась. Це точно ти? Твою долоню я тримаю? Я збожеволіла, коли всіх вас втратила Я не вірю Льоню, Льонічку!

Зіна Яківна почала поволі сповзати на підлогу. В кімнату вбіг Льоня і, разом з рудоволосою дівчиною, поклав стару єврейку на софу. Потім були якісь ліки з їдким ароматом полину (хоча Аля сперечалася: «То валеряна, який ще полин?»).

По черзі заходила жіноча половина комуналки і щось приносила: поради, помідори і свіжі газети. Мовляв, ви почитайте, їй стане легше від новин. Однак Льоня категорично від такої пропозиції відмовився. Насамкінець прийшов дільничний молодий хлопчина з неспокійним поглядом і довго вимірював тиск Зіні Яківні, а потім іще довше її пульс. Він дав снодійне і сказав, що краще їй пережити потрясіння у сонному стані.

І ось усе знову стало, як і тоді знекровленого, дистрофічного літа сорок шостого: Льоня сидів коло старої плюшевої софи, на якій спала стара єврейка. І зорі заглядали до їхньої кімнати. Скоро ось уже невже чотири роки минуло відтоді? Хіба вони були не такі дистрофічні і менш знекровлені, аніж попередні?..

Першою заговорила Аля:

 А памятаєш, як ми надворі гралися в класики, і нас хлопці дражнили? Якось так «Аля і Льоня два голубки»

І ось усе знову стало, як і тоді знекровленого, дистрофічного літа сорок шостого: Льоня сидів коло старої плюшевої софи, на якій спала стара єврейка. І зорі заглядали до їхньої кімнати. Скоро ось уже невже чотири роки минуло відтоді? Хіба вони були не такі дистрофічні і менш знекровлені, аніж попередні?..

Першою заговорила Аля:

 А памятаєш, як ми надворі гралися в класики, і нас хлопці дражнили? Якось так «Аля і Льоня два голубки»

 «Голубки на фургоні», усміхнувся капітан-лейтенант.

Аля замовкла і якось мимохідь поклала голову йому на плече. Так і сиділи якийсь час. Її долоня в його. І більше нічого.

Потім заговорив уже він:

 То була моя дружина. Та, котра пішла з сином. То не мій хлопчик. Але я полюбив його, і твоя мама дуже прикипіла до Антона серцем. Мене гризе сумління

 Ти любиш її?

 Ні.

 Тоді чому?

Леонід здивовано подивився в її зелені очі, що миготіли в сутінках, немов котячі:

 Ти така прямолінійна Що, немає сірого, лише біле і чорне?

Аля мовчала. Навіть голови з плеча його не підняла. Льоня продовжив:

 А війна, Алю, навіщо? Навіщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибіру. Навіщо? У мене тепер ноги нема ти помітила? І на це я також не знаю, що одповісти

 Припини. То від тебе не залежало. А одруження

Льоня враз підхопився з софи. Почав знервовано міряти кімнату.

 Я гадав, ти мертва!

 Не кричи притишила його дівчина. Сідай. Годі вже. Ти зі мною відвертий? Ти справді її не кохаєш?

 Скажу тобі так Льоня відчував, як хвиля обурення підіймається всередині, однак вона враз спала. Він подумав: який же радий бачити її, свою Алю. І тому додав вже спокійніше: Після того, як тебе не стало, я гадав, що вже нікого не покохаю.

Аля промовчала. Не було ані лагідних доторків, ані схвального кивка головою: мовляв, розумію. Знову запала гнітюча тиша, і дівчина ніяк не виказувала своїх почуттів. Так і сиділи в темряві, котра раптово накинула своє тяжке спекотне покривало на вікно комунальної квартири, а з-за нього, мов курям зернят, трохи жовтавих зірок, що подекуди виглядали з-за хмар.

З сусіднього будинку долинала музика. Грав патифон. Льоня знав, що дім той перетворили на відомчий партпрацівників

 Джаз, нарешті мовила Аля. Давно не слухала платівок. З музики лише колядки на Різдво та дзижчання цикад ночами влітку.

 Де ти була? Ти розповіси, як вижила?

 Ох, це складно

 Ну, спробуй все ж таки, дівчино з німого кіно, пожартував Льоня.

І Аля почала розповідати.

Але спершу послухай Зрозумій я почну розповідати тобі, і ти мені не повіриш. Бо це занадто нереально. Ні безглуздо Все наше життя і твоє, і моє, в межах цієї країни, що палала у війні, безглузде. Нереальне. Якийсь фарс. Ось ти скажи мені: хіба могло статися так, що з безлічі єврейських сімей, які були розстріляні у Бабиному Яру, сталося так, що і я, і моя мама, себто аж дві, вижили з родини? Та ніхто в таке не повірить! Я тобі кажу Ніхто.

Мені було, здається, сімнадцять. Ось тобі скільки було в сорок першому? Ага, якщо тобі двадцять один, то мені сімнадцять. Я ж точно памятаю, що на чотири рочки від тебе молодша. Я ще в садочок ходила, коли ти у третій. Памятаю, як ти мене вистежував на розі будинку, аби побачити перед школою

Мама вдягла на мене кілька суконь. Мабуть, гадала, що на новому місці ми їх виміняємо на щось. Так-так, уявляєш? вона справді вірила, що нас кудись переселять! Я? Та я й не памятаю вже Школу закрили, і всі мої думки були про те, що робити далі. Йти працювати? Куди? Усі підприємства зачинені. Всі заводи, фабрики, магазини Всі виїхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумієш? Ми ж корінні кияни Та й батько довго зволікав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армія і нас спасе». Не розумію, чому він був таким наївним. Та ми всі були А коли таки наважились тікати, то потім він сказав лише одне (це я дуже добре памятаю): «Не встигли» Ми змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!» Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну самовільну «евакуацію» не йшлося. І ми мусили повертатися в невідоме у вересневий Київ сорок першого.

Аж ось і незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всі йшли сумирно, тихо. Потім ми усвідомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з німців. Мама почала плакати. Потім зчинився якийсь лемент, і, здається, якусь стару застрелили, бо вона впала і вже не могла йти далі. Наша колона порушилась. Поруч почала лементувати жінка і рвати на собі одяг. Вартові відволіклися. А мене за руку (це тепер я розумію, що втрачати не було чого), а тоді Боже мій, як же я злякалася! Ось зараз і в мене стрілятимуть Хтось висмикнув мене з потоку людей. Потім я втратила свідомість. Прокинулася чимось накрита і оповита. Суцільний морок. Почала кричати. Хтось штовхнув мене в бік, дуже боляче, і наказав заціпитись, якщо не хочу кулю в груди.