Та хоч Дік і не відзначався нічим, він ніде й не відставав. Не виявляючи себе ні в чому надзвичайно здібним, він не був і нездарним чи дуже слабким ні в чому. Опікуни, бачивши його взірцеву поведінку протягом такого довгого часу, вже мріяли, що з нього вийде великий учений; та якось, коли вони його спитали, ким він хоче стати, Дік відповів:
Ніким. Тобто всім потроху. Самі розумієте: нащо мені бути фахівцем? Я ж не мушу заробляти на себе батько зоставив мені мільйони. А крім того, я й не зміг би бути вузьким фахівцем, якби навіть схотів. Не така моя вдача.
Він так ясно визначив свою натуру, бо сама вона була ясна. Його не поривало ні до чого зокрема. Він належав до рідкісного типу кругом нормальних, урівноважених, всебічних людей «всього потроху».
Коли якось містер Девідсон при своїх колегах-опікунах висловив задоволення з того, що Дік не витинає більше ніяких дурощів, повернувшись додому, юнак відповів:
О, я можу стримувати себе, якщо схочу.
Так, поважно озвався містер Слокем. Це просто знаменито, що ти так рано передурів і взяв себе в руки.
Дік здивовано поглянув на нього й відказав:
Е, тієї хлопяцької пригоди можна не рахувати. То були ніякі не дурощі. Я ще й не починав дуріти. Та стривайте, ось почну, тоді побачите! Ви знаєте Кіплінгову «Пісню Дієго Вальдеса»?[11] Ось я вам трохи з неї процитую. Розумієте, Дієго Вальдесові, як і мені, щастило в житті. Він так рвався до титулу найвищого адмірала Іспанії, що не мав коли заживати втіх, яких він ледве скуштував. Він був здоровий, повний снаги, але в нього не було ні на що часу за тим пориванням. Та він усе думав, усе дурив себе думкою, що здоровя й снаги стане йому ще надовго, і коли він зробиться найвищим адміралом, отоді вже надолужить своє. А потім усе згадував:
в старому братстві
Отих нових морів,
Де ми колись міняли
Сандал у дикунів,
В далеких водах Півдня
В щасливі ті часи
Не знали ще Вальдеса,
Мене ж то знали всі.
Хто здибав добрі трунки,
То вже їх пив не сам,
Хто знюхав щедру здобич,
То вже казав і нам
В таємних наших бухтах
Аж на краю землі,
Як ми туди спливались
Смолити кораблі.
Ладнали вбогі шатра
Вітрило на веслі,
Коло багать сиділи,
Закурені, в смолі,
І знов летіли далі
За покликом жадань
Так хутко, мов той якір,
Що пада в водну хлань.
Де ми скидали зброю
Й під пальмами в шинку
В яку палючу спеку
Шукали холодку?
О джерело в пустелі.
Де, спраглі, ми пили,
І хліб, що не доїли,
Й вино, що розлили!
Юнак, жагу спізнавши,
Вдова в тяжкій журі,
Знудьговані за шлюбом
Дівчата на порі
Усі, кого жадання
Невтолені печуть,
Збагнуть мою гризоту,
Що днів тих не вернуть!
Зрозумійте його, ви, літні люди! Зрозумійте його так, як я, молодий, зрозумів! Ось що він каже далі:
Я думав пізня втіха
Пишніше розквіта,
І задля тої втіхи
Промарнував літа,
Аж поки, всім на заздрість,
Але й собі на жаль,
Зробивсь я дон Дієго,
Найвищий адмірал!
Слухайте, опікуни мої! вигукнув Дік, і обличчя його палало пристрастю. Ви думаєте, що мене не печуть невтолені жадання? Ні, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, ніби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжі, мов такий собі статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий і повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чіпляюсь на перший-ліпший гачок. Я ще тільки готуюся. Але втіх своїх я не проґавлю. Не розіллю свого вина. І не нарікатиму потім, як Дієго Вальдес:
Вже не навіє вітер,
Не вихлюпне бурун
Ватаг довкола вогнищ
По берегах лагун,
І джерела в пустелі,
Де, спраглі, ми пили,
І хліба, що не зїли,
Й вина, що розлили
Чуєте, опікуни? Ви знаєте, як то воно вдарити ворога, вдарити у захваті бою, просто в щелепу, і звалити його собі під ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цілувати, і важити собою, і шаліти з надміру здоровя та снаги. Я хочу спіймати свою долю. Хочу мати власну ватагу біля вогнищ і то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся щоб потім, коли попущу собі віжки, бути добре підкутому. Тоді вже моя доля не втече від мене! О, повірте мені, я не завжди сплю спокійно!
Справді? запитав містер Крокет.
А ви ж як думали? Ні, я ще не починав дуріти, але як почну, отоді побачите!
А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?
Справді? запитав містер Крокет.
А ви ж як думали? Ні, я ще не починав дуріти, але як почну, отоді побачите!
А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?
Дивовижний юнак похитав головою.
Ні, після диплома я ще піду принаймні на рік до сільськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починає захоплювати сільське господарство. Я хочу щось зробити в ньому Щось створити. Бо мій батько, можна сказати, не творив нічого. І ви, панове, так само. Ви прийшли зі Сходу, захопили новий край і почали збирати гроші, як матроси витрушують самородки з дерну, наткнувшись на незаймане родовище.
Голубе мій, я, здається, маю трохи досвіду в каліфорнійському сільському господарстві, ображено перебив містер Крокет.
Певне, що маєте, але ви нічого не створили. Ви від правди не втечеш: ви тільки нищили. У сільському господарстві ви були ловцем фортуни, як золотошукачі. Що ви зробили? Взяли сорок тисяч акрів найкращої землі в долині Сакраменто і рік у рік сіяли на ній пшеницю. Сівозміни були вам і не в голові. Солому ви палили. Перегній виснажували. Орали міленько, на чотири дюйми, а підґрунтя тільки втрамбували плугами, наче цементовий хідник. І так виснажили ту чотиридюймову плівку, що вона вже й насіння не вертає. Кажу вам, ви нищили. І мій батько так само. І всі. А я ось візьму батькові гроші й почну творити. Скуплю за безцінь оту покинуту землю після пшениці й заходжуся коло неї переорю глибоко й добюся, що вона у мене родитиме краще, ніж родила у вас із самого початку.
Під кінець передостаннього курсу містер Крокет знову спитав Діка, коли ж той почне «дуріти», як нахвалявся.
Я ж казав як відбуду ще рік у сільськогосподарському, відповів юнак. Тоді накуплю землі й заведу господарство справжнє, таке, як слід. І аж тоді подамся шукати свою «ватагу біля вогнищ».
І велике господарство хочеш ти завести на почин? запитав містер Девідсон.
Може, на пятдесят тисяч акрів, а може, й на пятсот. Там побачимо. Вже як загрібати дармовий зиск, то якомога більший. Адже Каліфорнія, по суті, ще не заселений край. За пятнадцять років та земля, що я тепер можу купити по десять доларів акр, коштуватиме пятдесят, а та, що нині коштує пятдесят, підскочить до пятисот, хоч я для цього й пальцем не ворухну.
Пів мільйона акрів по десять доларів це пять мільйонів доларів, поважно нагадав містер Крокет.
А по пятдесят це буде двадцять пять мільйонів, засміявся Дік.
А втім, опікуни вже не вірили, що він колись іще почне «дуріти», як нахвалявся. Звісно, він може прогайнувати скількись грошей на свої сільськогосподарські химери, але щоб він по-справжньому вдарився в якісь дурощі після стількох років такої здержливої поведінки, здавалося неймовірним.
Університет Дік закінчив, не справивши ніякого фурору своїми успіхами. На курсі він був тільки двадцять восьмий. Найвизначніше його досягнення було те, що він зумів опертися принадам багатьох вродливих дівчат і натискові їхніх матусь. Крім того, на останньому курсі він відзначився тим, що довів збірну університету, капітаном якої став, до перемоги над стенфордцями першої за пять років. Тоді ще не було високоплатних футбольних тренерів, і найбільше важили якості окремих гравців; але він зумів утовкти у свою команду принципи колективної гри та самопожертви, і в День подяки[12] «голубі з золотом» тріумфально пройшли по Маркіт-стріт через Сан-Франциско, святкуючи перемогу над незмірно дужчою командою.
На додатковому курсі в сільськогосподарському коледжі Дік зовсім не ходив на лекції, а тільки працював у лабораторіях. Фактично він наймав собі власних лекторів і витратив чималенький капітал на самі подорожі з ними по цілій Каліфорнії. Жака Рібо, який вважався одним з найбільших у світі авторитетів у царині агрохімії, Каліфорнійський університет за шість тисяч доларів на рік перенадив його з Франції, де він одержував дві тисячі, а потім гавайські цукрові плантатори знов перенадили його до себе за десять тисяч, Дік спокусив пятнадцятьма тисячами та приємнішим, помірнішим каліфорнійським кліматом, і Рібо підписав контракт на пять років.
Панове Крокет, Слокем і Девідсон аж руки зняли вгору, жахнувшися, і вирішили, що оце й починаються обіцяні дурощі молодого Фореста.
А втім, то була тільки одна з марнотратних Дікових витівок. З вашингтонського уряду він украв провідного фахівця-тваринника, щедро накинувши йому платню, таким самим розбійницьким способом відібрав університетові штату Небраска найкращого знавця молочного господарства і нарешті розбив серце деканові сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського університету, привласнивши професора Нірденгамера, справжнього чарівника щодо керівництва великими фермами.