Як побачите його ще, скажіть, щоб на одинадцяту тридцять був готовий. Вас, Берте, я не запрошую жаліючи. Адже дівчата доти вже повстають.
Візьміть із собою хоч Риту! благально сказав Берт.
Шкода, відповів Форест уже на дверях. Ми ж їдемо в справі. А крім того, Риту від Ернестіни волами не відтягнеш.
Того ж то я й попросив вас чи ви зумієте, весело оскірився Вейнрайт.
Цікаво, чого це люди не вміють рідних сестер цінувати сказав Форест і, значуще помовчавши, додав: А я завше думав, що з Рити знаменита сестра. І чим вона вам не до шмиги?
Не діждавши відповіді, він зачинив за собою двері та, дзенькаючи острогами, пішов коридором до закручених півколом сходів нагору. Піднявшись широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькіт фортепяно шпарку танечну мелодію і вибух реготу. Він прочинив ті двері й зазирнув до білої кімнати, залитої сонцем. За фортепяно сиділа дівчина в рожевому кімоно і хатньому чепчику, а ще дві, вдягнені так само, побравшись за руки, гопцювали по кімнаті перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласі й не призначали для чоловічих очей.
Дівчина за фортепяно побачила Діка, моргнула йому і грала собі далі. А танцюристки ще з хвилину не помічали його. А тоді злякано вереснули і, регочучи, впали одна одній в обійми. Музика змовкла. Всі три були юні, здорові, квітучі дівчата, і в очах у Фореста засвітивсь такий самий теплий вогник, як тоді, коли він дивився на Принцесу Фозрінгтонську.
Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товаристві молоді.
Я вже пять хвилин дивлюсь, заявив Форест.
Обидві танцюристки, прикриваючи своє збентеження, відповіли, що не вірять, і почали нагадувати численні й загальновідомі випадки, коли його спіймано на брехні. А дівчина за фортепяно Ернестіна, сестра Дікової дружини, запевняла, що з його уст злетіли перли щирої правди, що вона побачила його тієї ж миті, як він зазирнув до кімнати, і що, на її думку, він споглядав їх куди довше, ніж пять хвилин.
Ну, дарма вже, перебив Форест їхнє джерготіння. Берт, невинна душа, думає, що ви ще не повставали.
Авжеж ні для нього, відмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру. І для вас теж ні. А тому гайда звідси, хлопчику. Гайда, гайда!
Слухай-но, Лут, суворо почав Форест. Ти думаєш, що як я похилий старий дід, а тобі тільки вісімнадцять років і ти, між іншим, сестра моєї дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скільки ляпанців діставали від мене за останні десять років? Я можу нагадати, нехай і Рита почує, хоч вам воно, звісно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але він помацав біцепс на правій руці й удав, ніби засукує рукава. Але я ще не зовсім здохляк і, як оком змигнути
Що? войовниче перепитала дівчина.
Як оком змигнути, похмуро буркнув він. Як оком змигнути А крім того, на превеликий мій жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалі його пошито, лагідно кажучи, не з великим смаком. Я б міг пошити багато кращого чепчика навіть лівою ногою навіть заплющившись навіть бувши пяний як чіп.
Лут гнівно мотнула білявою голівкою, позирнула на товаришок, ніби шукаючи допомоги, й сказала:
Ой, глядіть! Невже ви гадаєте, що три молоді здорові дівчини не дадуть ради одному підтоптаному чоловікові, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дівчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, і в нього аневризма[1] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родинні таємниці, знайте, що у нього меньєрова хвороба[2].
Ернестіна, невисока, але кремезненька вісімнадцятирічна білявка, схопилася з-за фортепяно, і всі три дівчини, гайнувши до дивана у віконній ніші, вхопили в обидві руки по подушці. Тоді вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, і рушили на ворога.
Форест наготувався до бою, але потім підняв руку як сигнал до перемиря.
Страхопуд! Страхопуд! глузливо загукали дівчата спершу навперебивки, тоді дружним хором.
Форест енергійно закрутив головою.
І за це, й за решту ваших зухвалих витівок ви, всі три, дістанете по заслузі. Всі кривди, яких я лишень зазнав у житті, тепер сліпучим вогнем спалахнули в моїй памяті. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу як фахівець сільського господарства я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи мені, заради всього святого, що таке меньєрова хвороба! На овець вона переходить?
Меньєрова хвороба почала Лут. Меньєрова хвороба це якраз те, що у вас. З усіх живих істот тільки вівці на неї й хворіють.
І закипіла шалена буча. Форест відразу кинувся на супротивниць у манері футбольної атаки, звичайній у Каліфорнії, поки там не поширилося регбі, дівчата, розскочившись, пропустили його, тоді налетіли з боків і почали гамселити подушками. А він ураз обернувся, розчепірив широко руки зі скарлюченими, мов пазурі, пальцями і згорнув у оберемок усіх трьох. У кімнаті закрутився справжній вихор: усередині чоловік з брязкучими острогами на ногах, а на всі боки маяв тонкий шовк кімоно, розліталися пантофлі, чепчики, шпильки із зачісок. Глухо гупали подушки, рикав чоловік, зойкали та вищали дівчата, а над усім лунав невгамовний регіт і тріск тендітної тканини.
Врешті Форест опинився долі, напівприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В одній руці він стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червоні квіточки.
На одних дверях кімнати стояла з розпашілими щоками Рита, сторожка, мов олениця, готова щомиті кинутись навтікача. На других, теж розпашіла, стояла Ернестіна у владній поставі матері Гракхів[3], старанно вгорнувшись у рештки свого кімоно й міцно притримуючи його рукою. Лут, загнана в куток за фортепяно, поривалася втекти, але Форест не пускав її він стояв навколішки, гучно бив долонями по паркету, люто крутив головою і букав по-бугаячому.
І люди ще вірять у доісторичний міф, нібито оця жалюгідна подоба людини, простерта в поросі, колись привела команду Берклі до перемоги над Стенфордом[4]! оголосила Ернестіна зі свого безпечного місця.
Вона була зовсім захекана, а кинувши погляд на інших двох дівчат, Форест задоволено помітив, як і в них здіймаються груди під лискучим вишневим шовком.
Фортепяно, що за ним сховалася Лут, було невеличке, гарненьке, біле із золотом під колір білої вранішньої кімнати. Воно стояло не при стіні, отож Лут могла втікати на обидва боки. Форест схопився на ноги і став навпроти неї перед широким пласким верхом інструмента. Коли він намірився перестрибнути через фортепяно, Лут перелякано скрикнула:
Остроги, Діку! Остроги!
Ну, то почекай, я їх скину, запропонував він. Та щойно Дік нахилився відщібнути їх, Лут зразу сікнулася втікати, проте він загнав її назад.
Ну, гаразд! загримів він. Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортепяно, скажу Полі, що це твоя робота.
А в мене свідки є! захекано відповіла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.
Гаразд, гаразд, люба моя, Форест зіперся долонями на фортепяно і відхилився всім тілом назад. Зараз я тебе спопаду!
Тієї ж миті він підкинув своє тіло в повітря і боком перелетів через інструмент небезпечні остроги майнули на цілий фут над його поверхнею. Тієї ж таки миті Лут пірнула під фортепяно й порачкувала геть. Однак вона буцнулась головою об дно, і, поки отямилась, Форест уже оббіг назад і застукав її під інструментом.
Ну, вилазь! сказав вій. Вилазь і приймай кару!
Змилуйтесь, пане лицарю! благально вигукнула Луг. Змилуйтесь в імя кохання, в імя всіх шляхетних дів, що терплять біду!
Кий там я в біса лицар! щонайгустішим басом прогув Форест. Я змій, брудний, геть зіпсутий і невиправний змій-людожер. Я вродився в очереті. Мій батько теж був змій, а мати ще більша зміїха. Колисковою піснею мені був плач мертвих немовлят, позбавлених вічного спасіння. А вигодовано мене кровю дів з пансіону Мілза. Я люблю їсти на паркетній підлозі, щоб мені подавали на біле фортепяно добрячий шмат Мілзової пансіонерки. Мій батько був не тільки людожер, а ще й каліфорнійський конокрад. А я ще злочинніший за батька. У мене більше зубів. І мати моя була не тільки людожерка, а ще й агент книжкової фірми в Неваді. Знайте всі її ганьбу! Вона не тільки продавала книжки, а й збирала передплату на жіночі журнали. А я ще жахливіший за матір. Я торгував лезами до бритв!
Невже ніщо не може вчарувати і власкавити твого кровожерного серця? зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.
Тільки одне, о нікчемне дівчисько! Тільки одне в усьому світі, на землі, на небі й у хлані водній!
Ернестіна переможно виснула, впізнавши в тих словах плагіат.
Дивись у Ернеста Доусона[5], сторінка сімдесят девята в тоненькій книжечці ріденьких віршів, що ними мастять вівсяну кашу паннам, увязненим у пансіоні Мілза, провадив Форест. Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, єдине, що може змякшити і влагіднити моє кровожерне серце, це «Молитва діви». Слухай на всі вуха, поки я не пообгризав їх тобі дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога істото там, під фортепяно! Ти можеш проказати «Молитву діви»?