Тім сколотив у бляшанці пиво й відповів так само недбало:
Гаразд. Прийду.
Розлучившися з Тімом Гаганом, Дік рушив шукати іншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, і казали, що за двадцять центів більш ніде в місті так смачно не пообідаєш. Маркович-молодший був винен Дікові два долари, і Дік, розшукавши його за годину, взяв у нього скільки було долар і сорок центів, а решту боргу подарував.
Потім він нерішуче, збентежено поплентався по Монтгомері-стріт, вагаючись між численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магістраль. Нарешті він на одчай душі шмигнув у одні двері й спромігся обміняти на вісім доларів і квитанцію свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дік, не менше пятдесяти доларів.
Вечерю в ноб-гільських палатах подавали о пів на сьому. А він вернувся додому аж за чверть до сьомої й став перед очі місіс Самерстон. То була дебела літня пані, яка походила зі славної родини Портер-Рікінгтонів, чиє банкрутство в середині сімдесятих років струснуло цілим тихоокеанським узбережжям Штатів. Попри дебелу комплекцію, вона завжди скаржилась на «розшарпані нерви».
Ну, куди це годиться, Річарде! вичитала вона хлопцеві. Вечеря вже пятнадцять хвилин на столі, а ти ще не помив рук і сам не вмився.
Вибачте, місіс Самерстон, перепросив Дік. Я більше ніколи не примушу вас чекати. І взагалі я не завдаватиму вам клопоту.
За вечерею, поданою для них двох з усією помпою у велику їдальню, Дік силкувався догоджати своїй виховательці: хоч він і знав, що її найнято за його гроші, але почувався так, ніби вона в гостях у нього.
Коли ви вже тут улаштуєтесь, вам буде дуже гарно жити, пообіцяв він. Це добрий старий дім, і більшість служників уже багато років у нас служать.
Ну що ти, Річарде, місіс Самерстон поважно осміхнулась. Буде мені тут гарно чи ні, це не від служників залежатиме, а від тебе.
За це не бійтеся, ґречно відказав Дік. Мені дуже шкода, що я сьогодні спізнився на вечерю, але більше такого не буде ні разу за цілі роки. Я вас узагалі не турбуватиму. Ось побачите. Буде так, наче мене й зовсім немає в домі.
Йдучи спати, він сказав їй «добраніч», а потім додав, ніби згадавши:
Хочу вас попередити про одне: про А-Сіпа, нашого кухаря. Він у нас хтозна відколи вже двадцять пять чи й тридцять років. Він готував їсти для тата, ще як і мене на світі не було, й цього дому. Він у нас привілейована особа і так уже звик робити все по-своєму, що біля нього треба навшпинячки ходити. Та як він вас уподобає, то зі шкури вилізе, щоб догодити вам. Отак він уподобав мене. Подбайте й ви про те, і вам тут житиметься, як у раю. А через мене, щиро кажу, вам не буде взагалі ніякої мороки. Не служба, а забавка: так, наче мене й зовсім нема в домі.
Розділ V
Точнісінько о девятій годині, вбраний у найстарішу свою одежу, Дік зустрівся з Тімом Гаганом біля пристані перевозу.
На північ подаватися не варт, сказав Тім. Уже зима небавом доведеться вночі дрижаки хапати. Хочеш, гайнімо на схід цебто у Неваду та в пустелі?
А може, ще куди? Чом не на південь? Можна до Лос-Анджелеса, в Аризону, в Нью-Мексико, а тоді й у Техас, запропонував Дік.
Скільки в тебе грошей? поцікавився Тім.
А що? перепитав Дік.
Треба вшитися звідси хутенько, а з квитками буде найхутчіше. Мені то що, а ось через тебе зчиниться ґвалт, вишлють цілу тичбу детективів на розшуки. Треба їх обхитрувати.
Ну, то й обхитруємо, відказав Дік. Кілька днів їхатимемо з квитками, потрошку, то в один бік, то в другий, а більше переховуватимемось, поки минемо Трейсі. А далі махнемо на південь уже без квитків.
І вони виконали той план вельми ретельно. Трейсі проїхали у вагоні, з квитками, рівно за шість годин після того, як тамтешній помічник шерифа кинув обшукувати поїзди. Задля більшої остороги Дік узяв квитки не до Трейсі, а до самого Модесто. А вже далі вони подорожували «зайцями» в товарних вагонах, «сліпих багажниках», на буферах та на «скотоскидах», і Тім, досвідченіший у тому, був Дікові за вчителя. Дік купував газети й страхав товариша, читаючи йому сенсаційні повідомлення про викрадення юного спадкоємця Форестових мільйонів.
Удома, в Сан-Франциско, Дікові опікуни оголосили винагороду в сумі тридцять тисяч доларів тому, хто розшукає й привезе хлопця додому. І Тім Гаган, прочитавши те оголошення, коли вони лежали на траві неподалік водонапірної вежі, навіки закарбував у Діковій голові думку, що честь і непідкупність не залежать від суспільного становища чи породи, а можуть зрости як на високій горі, в пишному палаці, так і під горою, в кімнатках над бакалійною крамничкою.
Ого-го, мовив Тім ніби сам до себе, дивлячись кудись у далину. Мій стариган не зчиняв би ґвалту, якби я виказав тебе за ті тридцять тисяч! Аж подумати страшно.
Дік зрозумів: коли Тім так відверто про це говорить, то йому нема чого боятись, полісменів син його не зрадить. І тільки за шість тижнів по тому, вже в Аризоні, Дік сам здійняв про це мову.
Чуєш, Тіме, сказав він. У мене ціла купа грошей, і вони ще й ростуть увесь час, а сам я з них не трачу ні цента, ти ж бачиш Правда, ота місіс Самерстон тягне з мене тисячу вісімсот на рік, та ще й те, що столується й кіньми моїми їздить, а ми з тобою раді, як підберемо десь на станції кочегарські недоїдки. Та однаково, гроші мої ростуть. Скільки буде десять відсотків від двадцяти доларів?
Тім, силкуючись розвязати ту задачку, втупив очі кудись у гаряче повітря пустелі, що мерехтіло над обрієм.
Ну, скільки буде десята частина від двадцяти мільйонів? нетерпеливився Дік.
Ха! Два мільйони, скільки ж бо ще?
Ну, а пять відсотків це половина десяти відсотків. Коли прибуток пять відсотків річних, то скільки наросте за рік на двадцяти мільйонах?
Тім нерішуче мовчав.
Та половина ж! Половина двох мільйонів! вигукнув Дік. Виходить, що я за рік багатшаю на цілий мільйон. Затям це добре і слухай далі. Коли мені самому захочеться вернутись додому тільки це ще не скоро, ще не один рік доти спливе, ми з тобою ось яке діло облагодимо. Я скажу тобі, і ти напишеш своєму батькові. Він надїде туди, де ми його дожидатимемо, забере мене й відвезе додому. А тоді загребе тридцять тисяч винагороди з моїх опікунів, покине службу в поліції та, напевне, відкриє шинок.
Тридцять тисяч це до біса грошви, недбало мовив Тім, у такий спосіб висловивши вдячність.
Не для мене, зразу применшив Дік свою щедрість. У мільйоні буде тридцять три рази по тридцять тисяч, а мої гроші виростають на мільйон за один рік.
Одначе Тім Гаган не дожив до того, щоб побачити свого батька власником шинку. За два дні по цій розмові один занадто ревний гальмівник застукав хлопців у порожньому товарняку, коли поїзд стояв на мосту через глибоку суху яругу, і почав їх зганяти. Дік подивився з височини сімдесяти футів на камянисте дно яруги і запротестував:
Мостом пройти можна, але що як поїзд рушить?
Не рушить! наполягав гальмівник. Гайда, біжіть, поки ще можна. Паровоз набира воду по той бік. Він завше тут воду набира.
Але того разу паровоз води не набирав. Як потім зясувало слідство, машиніст виявив, що води в баку немає, і вирішив їхати далі. Тільки-но хлопці вилізли бічними дверима з вагона та пройшли кільканадцять кроків вузеньким краєм мосту, що лишався між поїздом і прірвою, поїзд рушив. Дік, бистрий на розум і рішучий, умить пригнувся й став на шпалах рачки. Так він міг тривкіше триматися, та й місця під бортами вагонів, що виступали за колеса, було більше. Одначе Тім, не такий кмітливий та моторний, а до того ще охоплений чисто кельтською люттю на гальмівника, не впав зразу на руки й на коліна, як Дік, а зостався стояти і кляв гальмівника вельми барвисто, як те вміють його земляки.
Пригнись! Падай! загорлав Дік.
Та було запізно. Колія йшла вниз, і поїзд розганявся щораз швидше. Тім, який стояв спиною до прірви, спробував був упасти на всі чотири, але тільки-но ледь нахилився, як вагон черкнув його по плечі й трохи не збив. Якимсь дивом він устояв на ногах, але більше стати рачки не пробував. А поїзд гнав усе шпаркіше, і про те вже шкода було й думати.
Дік, тримаючись за шпали, чекав, що ж буде. Вагони пролітали повз них щодалі швидше. Тім не втрачав самовладання. Він стояв на вузькому краєчку мосту, не маючи більше ніякої опори, спиною до прірви, а лицем до поїзда, притискав руки до боків і похитувався, балансуючи, тим дужче, чим швидше рухався поїзд. Але врешті опанував себе й перестав похитуватися.
І все минулося б гаразд, якби не один вагон. Дік знав, що він є в поїзді, і бачив, як він наближається. То був так званий «кінський палац» вагон перевозити худобу, на шість дюймів ширший за інші. Дік помітив, що й Тім уже бачить той вагон. Помітив, як Тім напружився всім тілом, готуючись до того, що вузький простір, де він мав утриматись, зараз повужчає ще на пів фута. Дік бачив, як Тім повільно, умисно відхиляється назад, відхиляється все далі, як лишень змога далі, і все ж не досить далеко. Йому не було порятунку. Якби він відхилився ще на дюйм, вагон би не штовхнув його. Але якби він відхилився на той дюйм, то впав би у прірву й сам, без поштовху. І тим одним дюймом вагон зачепив Тіма й скинув з мосту. Двічі перекинувшись у повітрі, хлопець гримнувся головою об каміння.