Перед його очима вмирали й люди, й тварини. Цілі десятки таких смертей пригадалися йому. Він бачив живі істоти знов такими, як тоді, і вони його не лякали. Та й чому б? Вони повмирали, вони давно вже мертві. І їм тепер байдужісінько. Вони не лежать животом поперек човна, чекаючи смерті. Умерти не тяжче навіть легше, ніж він уявляв, і він тепер уже й радів, що його смерть так близько.
Перед ним постала інша картина. Він побачив місто своїх мрій, золоту столицю Півночі, що жила гарячковим життям. Вона примостилася над Юконом, на високому березі, розляглася широко по площині. Він бачив річкові пароплави у три ряди при березі, тартаки в роботі й довгі собачі запряги з важкими вантажними саньми, що везли припаси для копалень, а далі гральні, банки, біржі, марки, бляшки усе, що потрібне для великої гри, незмірно більшої, ніж він коли бачив. Який жах покинути це все, покинути тоді, коли серце віщує близьке щастя, коли вже підходить велике золото! На цю думку життя затріпотіло йому всередині й знов почало нашіптувати свою давню брехню.
Буйний День ізсунувся з човна і, зіпершись на нього спиною, сів на лід. Він хотів не проґавити тієї гри. А чом би й ні? У його виснажених мязах ще знайдеться хоч трохи сили, аби тільки її зібрати! Тоді він підійме корму й спустить човна на воду. Зовсім не до речі в голові звідкись постала думка, що треба купити в Гариера й Ледю частку їхньої займанщини на Клондайку. Вони, звісно, продадуть третину дешево. Якщо золото виявиться на Стюарті, у нього буде селище Елама Гарніша, і він своє візьме, а якщо на Клондайку, то й тоді дещицю матиме.
А тим часом треба зібрати всю силу. Він простягся на льоду на ввесь зріст, долілиць, і з пів години пролежав спочиваючи, без руху. Коли він звівся на ноги, йому на мить потемніло в очах, але він переміг себе і взявся до човна. Він добре розумів своє становище: коли зразу не пощастить, то вдруге він уже не спроможеться нічого зробити. Для цієї першої спроби треба докласти геть усієї снаги, що він зуміє знайти в собі, і після того в ньому вже не залишиться нічогісінько.
Він цупив і цупив угору корму човна, укладаючи в то зусилля всю свою істоту, витрачаючи себе всього, і душу, й тіло на цю останню спробу. Корма трохи піднялась. Гарнішеві здавалося, що він умліває, але він усе цупив і цупив. Човен піддався і неначе почав сунутися вниз. Зібравши рештки сили, Буйний День перехилився й лантухом упав у човен на ноги Ілайджі. Він лежав, навіть не пробуючи підвестись, і, стежачи за верховіттям дерев, відчував, що човен сунеться чимраз швидше. Ось він шубовснув у воду, закрутився, ударився об берег так, що долетіли льодові скалки, знов закрутився, ще раз ударився, ще раз так разів із десять і поплив за водою.
Буйний День прийшов до памяті і, глянувши на сонце, побачив, що минуло кілька годин. Він здогадався, що спав. Сонце вже звернуло з полудня. Він доволікся до корми й сів. Човен плив посеред річки. Назустріч бігли лісисті береги, облямовані блискучою кригою. Спереду пливла велика, вивернута з корінням сосна. Вода прибила човна до неї. Буйний День переліз уперед і привядав чал до кореня. Дерево, глибше затоплене у воді, пливло швидше. Чал ураз натягся, і човен поплив мов на буксирі. Кинувши останній затьмарений погляд на береги, що хилялись у всі боки, та на сонце, що гойдалось на небі, як те вагадло, Буйний День загорнувся в своє хутро, ліг на дно й заснув.
Була вже ніч, коли він прокинувся знову. Він лежав горілиць, дивився на зорі й слухав тихий гомін води. Човна раптом сіпнуло: дерево попереду враз прискорило свій плав. Невелика крижина стукнула його збоку і шкребнула до облавку.
«Отже, кригоплав таки не здогнав нас», подумав він і, заплющивши очі, знову заснув.
Коли він прокинувся втретє, був уже білий день. Сонце стояло на полудні. Доволі було Гарнішеві одного погляду на далекі береги, щоб побачити, що це вже могутній Юкон. До Шістдесятої Милі тепер, мабуть, недалеко. Він почувався знесиленим до краю, у голові морочилось, рухи були незграбні й непевні. Насилу-насилу, зовсім захекавшись, він звівся й сів, поклавши поруч рушницю. Зі свого місця він не міг бачити, чи Ілайджа ще дихає, чи ні, а дістатись до нього шкода було й гадки, занадто далеко.
Буйний День знову поринув у свої роздуми-марення. Часами на нього находила якась порожнеча, коли він ані спав, ані був непритомний, а проте нічого не бачив. Йому тоді здавалось, неначе в нього в мозкові розчепились якісь трибки. І отак, з перервами, він думав про своє становище. Він ще живий і, очевидно, буде врятований, але як це сталося, що він не вмер і не лежить упоперек човна там на крижині? Йому згадалось те останнє зусилля, що він тоді зробив. Але нащо він зробив його? питав він сам себе. Адже ж не зі страху перед смертю. Він не боявся її, він це знав. Ні, його повернула до життя віра в своє прочуття, у те багате золото, що мало знайтися, його підбадьорило бажання взяти участь у великій грі. І знов же навіщо? Що з того, що в нього буде мільйон? Однаково він колись помре, так самісінько як і ті, хто не вигравав більше, ніж на шмат хліба. Проміжки порожнечі в голові стали частіші, і Буйний День віддався на волю приємній млості.
Раптом він скинувся, неначе щось шепнуло йому: «Збудись!» Він озирнувся й побачив збоку, яких сто футів від себе, Шістдесяту Милю. Течія принесла човна просто під берег. Але та ж сама течія несла його й далі, у водяну пустелю долішнього Юкону. На березі ані душі. Можна було подумати, що з факторії всі повтікали, коли б не дим з одного комина. Буйний День спробував закричати, але голосу не було, і з горла вилітало тільки якесь нелюдське харчання. Він схопився за рушницю, підняв її до плеча й натиснув курка. Вона відбила так, що його всього струсонуло й пронизало страшним болем. Рушниця впала йому на коліна, і підняти її вдруге він не міг. Однак треба було поспішати, і, відчуваючи, що умліває, він ще раз натиснув курка. Рушниця стрельнула, підскочила й упала у воду. Гарнішеві потьмарилось в очах, але він ще встиг побачити, як кухонні двері відчинились і якась жінка визирнула з великої рубленої хати, що танцювала серед дерев несамовиту джигу.
Розділ IX
За десять днів по тому на Шістдесяту Милю приїхали Гарпер і Джо Ледю. Буйний День ще був досить кволий, але вже мав стільки сили, щоб здійснити те, що підказувало йому прочуття. Він виміняв за третину своєї займанщини на Стюарті третину їхньої на Клондайку. Вони мали великі надії на Горішню Країну, і Гарпер, навантаживши цілого плота припасами й харчами, відплив за водою, щоб поставити невеличку факторію в гирлі Клондайку.
А чом ти не спробуєш на Індіяні, Буйний Дню? сказав він, прощаючись. На тій річці стільки струмків, ручаїв та обмілин, і подекуди золото наче аж кричить, щоб його знайшли. Звірся на моє чуття. Велике золото ось-ось відкриється, а Індіяна не за мільйон миль.
До того ж там сила силенна лосів, додав Джо Ледю. Боб Гендерсон десь никає тими місцями ось уже третій рік. Присягається, що мусить знайтися щось дуже велике, а тим часом живиться самою лосятиною і нишпорить скрізь як навіжений.
Буйний День і вирішив «махнути туди», як він висловився. Однак Ілайджу не пощастило вмовити йти разом. Той ніяк не міг видихати пережитого голодування і все боявся, щоб такого знов не трапилось.
Не маю сили відірватись від їжі, пояснював він. Знаю, що це дурне, але нічого з собою не можу вдіяти. Я встаю з-за столу, тільки як почую, що ось-ось лусну й нічого більше не влізе. Я повернуся в Серкл-Сіті і, доки не підправлюсь, примощуся десь біля комори з харчем.
Гарніш не рушав із місця ще кілька днів. Треба було набратися сили й спорядитись як слід. Він мав на думці не набирати багато припасу на собі нести сімдесят пять фунтів і на кожного собаку навючити по тридцять, як то роблять індіяни. Звіряючись на слова Ледю, він вирішив живитись, як Гендерсон, самим мясом. Коли прибув пароплав Джека Кернса, що віз тартака з озера Ліндермен, він сів на нього разом із собаками і з усім вантажем, передавши Ілайджі заявки на свої займанщини, щоб той їх оформив, і того ж самого дня висів у гирлі Індіяни.
Пройшовши сорок миль проти води до Кварцового струмка, що його впізнав із розповідей, він натрапив на сліди Боба Гендерсона; далі за тридцять миль біля Австралійського струмка також знати було, що той і тут порпався, але минали тижні по тижнях, а його самого все не здибувалося. Лосів справді було багато. І Гарніш, і його собаки аж вилискували від мясного харчу. Подекуди він знаходив золото у верховому нарінку, хоч і не дуже багате. Зате дрібного золотого піску в мяких верствах і нарінку було досить по всіх кільканадцятьох струмках, які вже дослідив Буйний День, і це ще дужче упевнило його віру, що багате золото мусить знайтися. Раз у раз звертав він очі на північ, де тяглося пасмо пагорбів, і думав: чи не там його слід шукати? Пройшовши аж до верху річку Доміньйон, Буйний День перетяв межигіря й спустився до притоки Клондайку, названої згодом річкою Ганкер; якби він узяв правіше, то трапив би на місце, що його Гендерсон прозвав Золотим Дном, і зустрів би його самого, що копав там перше справжнє клондайкське золото. Але Гарніш пройшов понад Танкером до самого Клондайку, а потім до літнього рибальського табору індіян на Юконі.
Там він спинився на день у Кармака, що мав жінку індіянку й жив із своїм швагром, індіянином Скукумом Джімом. Опісля купив човна і, посадивши в нього собак, спустився Юконом до Сорокової Милі. Серпень був наприкінці, дні помітно покоротшали, наближалася зима. Гарнішева віра в своє прочуття, у те, що у Горішній Країні мають відкрити велике золото, була, як і перше, непохитна. Він надумав зібрати гурт із чотирьох пяти чоловіків чи бодай знайти хоч одного товариша і ще до морозів піднятись проти води й шукати родовищ узимку. Але люди на Сороковій Милі були надто недовірливі. Їм досить було золота і по їхніх займанках на заході.