Я пишу ці рядки сьогодні, 1913 року по Христі, і тепер, 1913 року, люди мучаться в пекельних сорочках у карцерах Сан-Квентіну.
Доки живий буду, а також у своїх майбутніх життях я не забуду свого прощання з Філадельфійцем Редом. До того ранку він уже пролежав зашнурований сімдесят чотири години.
Чую, брате, що ти живий і здоровий? гукнув він, коли я, хитаючись, вийшов із камери в коридор.
Замовч ти, Реде! гримнув наглядач.
Аякже, відповів той.
Стривай-но, я тобі покажу! погрозився наглядач.
Та невже? запитав Ред лагідно, а додав уже сердито: Що ти там покажеш, старе одоробало! Ти навіть до шматка хліба не добрався б, а не те, що до такої посади, як оце тепер маєш, коли б тебе брат за вуха не витяг. Але ми добре всі знаємо, з яким смердючим місцем твій брат звязаний!
Я захоплювався ним! Неприборканий дух того чоловіка не знав страху перед найбрутальнішими мерзотниками.
Ну, прощавай, брате, знову звернувся до мене Філадельфієць Ред. Прощавай! Поводься добре і люби начальника вязниці. Коли побачиш їх, скажи, що бачив мене, але не чув, аби я скиглив.
Наглядач аж посинів із люті та відплатив мені стусанами за Редів жарт.
Розділ VIII
Начальник вязниці Есертен і капітан Джемі не давали мені спокою в самотинній камері номер один. Якось начальник Есертен сказав мені:
Слухай, Стендінгу, признавайся, де динаміт, а то я закатую тебе у пекельній сорочці. Бували витриваліші за тебе, і я давав їм раду. Вибирай динаміт або тобі капець?
Виходить капець, бо я нічого не знаю про динаміт.
Така відповідь до нестями роздратувала начальника.
Лягай! коротко наказав він.
Я ліг, бо з досвіду знав, що дарма чинити опір трьом чи чотирьом дужим наглядачам. Мене міцно зашнурували на сто годин. Через кожні двадцять чотири години давали ковтнути води. Їсти я не хотів, та мені й не пропонували. Наприкінці терміну вязничний лікар Джексон кілька разів приходив перевірити мій стан.
Та відколи мене стали вважати за невиправного, я так призвичаївся до пекельної сорочки, що саме стискання не завдавало мені особливої шкоди. Звісно, сорочка виснажувала мене, забирала всі сили, але я навчився напружувати мязи, коли мене шнурували, і зберігав собі трошечки простору. Після перших ста годин я був лише стомлений і знесилений. Мені дали добу перепочити, а тоді знову скрутили, вже на сто пятдесят годин. Тіло мені задубіло так, що я майже весь час його не відчував, а в голові паморочилося. Крім того, я зусиллям волі намагався якнайбільше спати.
Далі начальник вязниці запровадив зміну в свою програму: мене стали шнурувати й давати спочинок через неоднакові проміжки часу. Я ніколи не знав, коли знов опинюсь у пекельній сорочці. Часом я десять годин перепочивав, а двадцять лежав стиснутий; іноді спочивав тільки чотири години. Траплялося, що вночі, коли найменше можна було сподіватися, з гуркотом відчинялися двері і наглядачі скручували мене. Одного разу було навіть так: протягом трьох днів і трьох ночей я навперемін вісім годин лежав у пекельній сорочці, а вісім перепочивав; та коли вже я почав звикати до цього, мене несподівано зашнурували на цілі дві доби.
І водно те саме запитання: де динаміт? Начальник вязниці часом аж казився, а часом, як я витримував занадто жорстоке стискання, мало не благав мене признатись, обіцяв три місяці цілковитого спокою в лікарні й добру їжу, а опісля староство у вязничній бібліотеці.
Лікар Джексон, мізерна, нікчемна істота з поверховим знанням медицини, почав ставитися скептично до моєї кари. Він заявив, що пекельна сорочка не зможе мене вбити, хоч скільки я лежатиму в ній. Після такої заяви начальник вязниці заповзявся довести йому, що таки вбє мене.
Ці сухорляві інтелігенти ошукають і самого чорта, бурчав він. Вони міцніші за сирицю. А проте ми впораємо його.
Чуєш, Стендінгу? Досі ми ще тільки гралися з тобою. Але ти хоч і зараз можеш позбутися клопоту признайся тільки. Я дотримаю свого слова. Я вже сказав: динаміт або тобі капець.
Так воно й буде. Вибирай.
Невже ви гадаєте, що я задля втіхи мовчу? промовив я, насилу зводячи дух, бо Мордань Джонс саме натиснув мені ногою на спину, щоб міцніше зашнурувати, а я напружив усі мязи, щоб вигадати трохи простору. Мені нема в чому признаватись. Я відрубав би собі праву руку, аби тільки міг привести вас до того динаміту.
Бачив я таких учених, як ти, ошкірився начальник. Що вже западе їм у голову, ніяким богом не викуриш із неї. Норовисті, як ті коні. Тісніше, Джонсе, хіба так шнурують! Або ти признаєшся, Стендінгу, або я зведу тебе зі світу! Так і знай.
Так воно й буде. Вибирай.
Невже ви гадаєте, що я задля втіхи мовчу? промовив я, насилу зводячи дух, бо Мордань Джонс саме натиснув мені ногою на спину, щоб міцніше зашнурувати, а я напружив усі мязи, щоб вигадати трохи простору. Мені нема в чому признаватись. Я відрубав би собі праву руку, аби тільки міг привести вас до того динаміту.
Бачив я таких учених, як ти, ошкірився начальник. Що вже западе їм у голову, ніяким богом не викуриш із неї. Норовисті, як ті коні. Тісніше, Джонсе, хіба так шнурують! Або ти признаєшся, Стендінгу, або я зведу тебе зі світу! Так і знай.
Проте я помітив певну рівновагу. Що дужче знесилюєшся, то менше відчуваєш свої страждання. Не так боляче, бо меншає того, що болить. А коли людина вже виснажена, то далі повільніше слабшає. Усім відомо, що надто здорові чоловіки більше страждають від звичайнісінької хвороби, ніж жінки чи каліки. Коли майже всі сили виснажено, то вже й втрачати нічого. Зайвого тіла вже нема, а те, що лишається, стає пружне й міцне. Власне тепер я й був своєрідною пружиною, що міцно опиралася смерті.
Морел і Опенгаймер жаліли мене, вистукували своє співчуття, давали поради. Опенгаймер казав, що сам цього всього зазнав, навіть ще гіршого, а от же й досі живий.
Тільки не піддавайся їм, вибив він суглобами пальців. Пильнуй, щоб тебе не замордували, бо це ж їм на руку ковінька і не признавайся
Мені нема в чому признаватись, відповів я, стукаючи носаком чобота в двері: я лежав у пекельній сорочці й міг перестукуватись лише ногами. Я нічогісінько не знаю про той клятий динаміт.
Добре! похвалив мене Опенгаймер. Молодчага він, правда, Еде?
Це ще раз показувало, як мало було в мене шансів переконати начальника Есертена, що я непричетний до тієї справи з динамітом. Його настирливі допити переконали навіть Опенгаймера, котрий так захоплювався моєю непохитною мовчанкою.
На першій порі цього катування я примудрявся надовго засинати і бачив чудові сни. Звісно, вони були яскраві й реальні, як здебільшого й бувають сни, але мене вражала їх надзвичайна послідовність і логічність. Часто мені снилося, що я доповідав у колі вчених про якісь не зовсім ще зясовані питання, або читав їм свою ретельно опрацьовану статтю про якісь власні дослідження, або викладав свої висновки, зроблені на підставі чужих досліджень і спроб. Коли я прокидався, у мене в вухах ще дзвенів мій голос, а очі бачили надруковані на білому папері речення й цілі абзаци, і я, дивуючись, устигав їх перечитати, поки марево зникало. Мимохідь звертаю вашу увагу на одну цікаву подробицю: я помітив, що свої міркування в цих снах завжди будую на дедукції.
Снилася мені також велика ферма, що на сотні миль простягалася на північ і на південь. Вона лежала десь у місцевості помірного клімату, що флорою та фауною скидалася на Каліфорнію. Не раз і не два, а, мабуть, разів із тисячу я вві сні бував на тій фермі.
Цікаво, що це була все та сама місцевість. Жодна істотна риса її ніколи не мінялася, хоч скільки разів вона мені снилась. Завжди з лук, зарослих люцерною, де паслися мої джерсейські корови, я їхав візком вісім годин до села побіля великого пересохлого струмка, і там сідав у потяг вузькоколійки. Кожна межа, що я повз неї проїздив своїм візком, запряженим гірськими кіньми, кожне дерево, гора, кожний брід і місток, кожний вивітрений верх, кожна западина в узбіччі гори завжди були ті самі.
На цій цілком реальній фермі, що мені снилась, коли я лежав, зашнурований у пекельну сорочку, лише мінялися деякі дрібниці, залежно від пори року, а також від конкретної праці. На полонинах понад луками, зарослими люцерною, я почав розводити ангорські кози. І щоразу, як мені снилося те місце, я помічав зміну, але тільки таку, яка могла статися за час між двома снами.
О, ті зарослі кущами узбіччя! Мені здається, що я й тепер бачу, як уперше туди пригнали кіз. І добре памятаю всі зміни, що зайшли потім: поступово зявлялися стежки, які вигризали кози у густому чагарнику, почали зникати менші, молодші кущики їх кози просто позїдали; в усіх напрямках поробилися галявинки між старими й вищими кущами, що їх кози обскубували, звівшись на задні ноги; потім на галявинках знялася висока трава. Авжеж, ці сни найдужче чарували мене своєю послідовністю. Памятаю, як настав день, коли прийшли люди з сокирами, позрубували решту кущів і віддали козам обгризати листя, бруньки й кору; а іншого разу, уже взимку, склали те обгризене пруття в купи і поспалювали. Ще іншого дня я перегнав кози на інші, зарослі непроглядним чагарником кручі, а слідом за ними йшла череда худоби й паслася у високій по коліна соковитій траві, що виросла там, де колись був чагарник. Потім череду погнали далі, і прийшли мої люди, переорали плугами ті узбіччя, вивертаючи дерник і готуючи ріллю під майбутню сівбу.