А кукурудза! Хто ще так знає кукурудзу, як я? Мої досліди у Вістарі збільшили річний врожай в округах Айови на півмільйона доларів. Це вже доконаний факт чимало фермерів, що тепер їздять автомобілями, знають, кому вони цим завдячують. А та молодь, стрункі дівчата і ясночолі юнаки, які сидять над шкільними підручниками, чи спадає їм на думку, що це я своїми дослідами на кукурудзі у Вістарі дав їм змогу здобувати середню освіту?
А фермерське господарство! Я знаю кожний марно зроблений рух, навіть не вивчаючи їх із кіноплівки, однаково, чи то буде вся ферма, чи тільки робітник на фермі, чи план будови, чи розклад праці для фермерських робітників. Цій справі допомагають мої таблиці та книжки-порадники. І я впевнений, що в цю саму хвилину, перед тим як викурити на ніч останню люльку, сотні тисяч фермерів морщать чоло над розгорнутими сторінками моїх книжок. Проте мої знання настільки вищі за таблиці, що мені досить оком скинути на людину, аби визначити її нахили, здібності та показник затрати енергії.
Тепер я мушу скінчити цей перший розділ свого оповідання. Уже девята година. У відділенні смертників це означає гасити світло. Ось я чую кроки вартового, що тихо ступає гумовими підошвами. Він іде лаятися, що в мене й досі горить лампа. Наче лайка того, хто житиме далі, щось важить для засудженого на страту!
Розділ ІІ
Я Дерел Стендінг. Незабаром мене виведуть звідси й повісять. Проте доти я ще встигну написати те, що хочу оповісти на цих сторінках про інші часи й інші місця.
Після присуду мене відправили до Сан-Квентінської вязниці доживати решту днів мого «природного життя». Виявилося, що я невиправний. Невиправний це жахлива людська істота, принаймні з погляду тюремної психології. Я став невиправний, бо ненавиджу марну витрату сили, а моя вязниця, як і всі вязниці у світі, була скандальним і образливим прикладом такої витрати. Мене призначили в джутову майстерню. Тут марнотратство праці доходило просто до злочину. Мене це дратувало, я не міг на таке дивитися байдуже. Бо й справді моїм фахом було усувати даремну витрату сили. Ще до того, як почали застосовувати пару й парові машини, щонайменше три тисячі років тому, мене гноїли у вязниці стародавнього Вавілону, і повірте мені, я кажу вам щиру правду, у тій вязниці ми працювали на ручних верстатах далеко продуктивніше, аніж вязні в майстернях Сан-Квентіну на парових машинах.
Мені була гидка ця злочинно марна витрата сил. Я обурювався. Намагався показати своїм тюремникам десятків зо два продуктивніших способів. Вони склали рапорт, і мене вкинули в карцер і позбавили світла та їжі. Вийшовши звідти, я спробував був пристосуватись до хаотичної й непродуктивної роботи в майстерні. Проте знов обурився. І знову карцер та ще пекельна сорочка. Дурні тюремники глузували з мене, знущалися й били більше, ніж інших вязнів. Їм якраз вистачало розуму збагнути, що я відрізняюся від них і не такий дурний, як вони.
Я витерпів два роки такого безглуздого переслідування. Який то жах бути звязаним і відданим на поталу щурам. Цими щурами були мої брутальні тюремники. Вони точили мій розум, гризли найтонші нерви мого тіла й моєї свідомості. Колись давно я відважно боровся, але в теперішньому моєму житті я вже не був вояком. Я був фермер, агроном, привязаний до своєї кафедри професор, раб лабораторії; я цікавився тільки ґрунтами та збільшенням їх продуктивності.
Я бився на Філіппінах, бо цього вимагала традиція: Стендінги повинні воювати. Проте в мене не виявилось відповідного хисту. Надто безглуздо було вганяти свинцеві кулі в тіла маленьких темношкірих людей. Кумедно було дивитись, як наука ганьбить свої здобутки та розум своїх винахідників задля такої мети.
Як я вже казав, тільки скоряючись традиції Стендінгів, я пішов на війну й переконався, що не здатен воювати. Переконалися й мої начальники, бо призначили мене писарем квартирмейстера. Отак цілу іспано-американську війну я провоював писарем коло столу.
Отже даремна витрата сил у майстернях доводила мене до сказу не як колишнього вояка, а саме як мислителя; за це й переслідували мене тюремники, за це й зарахували до невиправних. Мій розум працював, і мене карали за його працю. Моя невиправність мала такий розголос, що начальник вязниці Есертен викликав мене до себе в канцелярію і почав умовляти. Я сказав йому:
Це ж безглуздя, шановний начальнику, гадати, ніби ваші тюремники, ці щури-гнобителі, можуть вибити з мого мозку те, що для мене ясне й певне. Уся організація цієї вязниці безглузда! Ви політик. Ви вмієте плести політичні інтриги з гультяями, що сидять по сан-франциських шинках, та здобувати негідникам тепленькі місця, такі, як оце ви посіли. Та ви не годні сплести доброго джута. Ваші майстерні на пятдесят років відстали.
Це ж безглуздя, шановний начальнику, гадати, ніби ваші тюремники, ці щури-гнобителі, можуть вибити з мого мозку те, що для мене ясне й певне. Уся організація цієї вязниці безглузда! Ви політик. Ви вмієте плести політичні інтриги з гультяями, що сидять по сан-франциських шинках, та здобувати негідникам тепленькі місця, такі, як оце ви посіли. Та ви не годні сплести доброго джута. Ваші майстерні на пятдесят років відстали.
Чи варто переказувати цю тираду? Бо то справді була тільки тирада. Я показав йому, що він дурний, а він із цього переконався, що мене годі виправити.
Дайте собаці погане прізвисько, то ви ж знаєте приказку. Отже, начальник вязниці Есертен остаточно закріпив за мною назву невиправного. Не раз провини інших вязнів звалювали на мене, і я приймав за них кару; мене кидано в карцер, на хліб і воду, або підвішувано за великі пальці так, щоб ногами я тільки ледь торкався підлоги, на довгі години, що видавались мені довшими, ніж кожне з колишніх моїх життів.
Розумні люди бувають жорстокі. А дурні люди жорстокі до нестями. Усі тюремники: від начальника й до останнього наглядача були тупі потвори. Послухайте, що вони зі мною зробили. У тюрмі був один вязень-поет справжній виродок із безвільним підборіддям і широким чолом. Він потрапив сюди за фальшування грошей. Він був боягуз! Донощик! Стукач! Трохи загострі слова, як на професора агрономії, але той професор навчиться ще й не таких слів, якщо замурувати його в тюрму на все життя!
Поета-фальшивника звати було Сесіль Вінвуд. Суджено його не вперше, але тому, що він скавучав, як нікчемне цуценя, останнього разу його засудили тільки на сім років. Добра поведінка могла скоротити йому й цей термін. Мене засудили на все життя. Проте цей плюгавий виродок, щоб вигадати собі кілька нікчемних років волі, домудрувався додати чималу частку вічності до мого й так довічного увязнення.
Я оповім по черзі, як розвивалися події, хоч сам лише згодом довідався про них. Цей Сесіль Вінвуд, щоб запобігти ласки старшого наглядача, а відтак і начальника тюрми, департаменту помилувань і самого губернатора Каліфорнії, вигадав, ніби вязні задумали втечу. Тепер запамятайте собі три речі: 1) Сесіля Вінвуда ненавиділи його товариші-арештанти. Жоден із них не побився б з ним у заклад навіть на унцію тютюну у ловах блощиць, що було найулюбленішою розвагою серед вязнів; 2) я був собакою з поганим прізвиськом; 3) для того, що Сесіль Вінвуд задумав, йому потрібні були собаки з поганими прізвиськами, довічно увязнені, запеклі й невиправні.
Проте довічно увязнені також його ненавиділи, і коли він прийшов до них зі своїм планом масової втечі з тюрми, вони зареготали йому в вічі й відвернулись, вилаявши його, бо знали, що він стукач. Та врешті-решт він таки пошив їх у дурні, цих сорок чоловік, найрозумніших і найхитріших з усіх вязнів. Він приходив до них раз у раз, торочив про те, як багато може зробити, маючи довіру в канцелярії тюрми й дозвіл брати ліки з вязничної аптеки.
Доведи, сказав йому горянин Біл Годж, прозваний Довгалем, довічно увязнений за пограбування поїзда. У вязниці він палав одним бажанням, одною думкою будь-що видертися звідси й убити свого співучасника за те, що той усю провину склав на нього.
Сесіль Вінвуд погодився. Він заявив, що тієї ночі, на яку буде призначена втеча, він зможе приспати вартових.
Чого варте твоє базікання! зауважив на це Довгаль Біл. Нам треба доказів. Дай сю ніч снотворного котромусь із вартових. Хоч би й Барномові. Він наволоч. Учора побив цього недоумкуватого китаягу, хоч і не був черговий. Він чергує сьогодні вночі. Дай йому снотворного, нехай його виженуть. А як тобі це вдасться, тоді поговоримо.
Усе це розповів мені Довгаль Біл згодом, коли ми сиділи в карцері. Сесіль Вінвуд не пристав на його вимогу, мовляв, йому потрібен час, щоб роздобути в аптеці снотворне. Вязні погодились чекати, і за тиждень він заявив, що все готове. Сорок загартованих людей, засуджених на довічне увязнення, стали дожидатися, коли Барном засне на чергуванні. І він справді заснув. У такому стані його застали й звільнили зі служби.
Певна річ, це переконало довічно увязнених. Залишилося ще привернути до себе старшого наглядача. Сесіль Вінвуд щодня доповідав йому, як іде підготовка до втечі, геть усе до найменших подробиць вигадуючи.
Старший наглядач також вимагав доказів, і Вінвуд подав їх. Докладно я дізнався про це тільки через рік, так повільно розкриваються таємниці тюремних інтриг.