Старший наглядач також вимагав доказів, і Вінвуд подав їх. Докладно я дізнався про це тільки через рік, так повільно розкриваються таємниці тюремних інтриг.
Вінвуд заявив, ніби сорок чоловік, які цілком йому довіряють, готуючись до втечі, здобули у вязниці таку силу, що підкуплені вартові вже доставляють їм автоматичні револьвери.
Доведи! мабуть, зажадав старший наглядач.
І поет-фальшивник довів! Тюремна пекарня працювала й уночі. Один вязень, пекар із нічної зміни, був стукач, і Вінвуд знав про це.
Цієї ночі, сказав Вінвуд старшому наглядачеві, Самерфейс принесе дванадцять автоматичних револьверів 44-го калібру, а як знову чергуватиме, то принесе набої. Револьвери він передасть мені в пекарні. У вас там є добрий шпиг він завтра усе вам доповість.
Цей Самерфейс, наглядач, був родом селянин з округи Гамболт, дужий, добродушний простак, він був не від того, щоб чесно заробити який долар, потайки приносячи вязням тютюн. Тієї ночі, повернувшись із Сан-Франціско, він приніс із собою пятнадцять фунтів добрячого тютюну. Він і раніше його приносив і завжди передавав Сесілю Вінвудові. Так і цього разу, нічого не підозрюючи, він передав йому в пекарні пакунок. У тому великому, загорнутому в папір пакунку був тільки невинний тютюн. Пекар-стукач із свого сховку бачив, як Вінвуд узяв той пакунок, і другого ранку доповів про це старшому наглядачеві.
Тим часом занадто жвава фантазія поета-фальшивника не знала стриму, і за цей його гріх я заплатив пятирічною ізоляцією та потрапив у самотинну камеру, де оце пишу. Тоді я ні про що не знав. Я нічогісінько не знав навіть про план масової втечі з вязниці, що в нього Вінвуд утягнув сорок чоловік. Не тільки я, але й вони нічого не знали. Їм і на думку не спадало, що він провокує їх, а старший наглядач також не знав, що його обдурено. Найбезневинніший з усіх був Самерфейс. На своєму сумлінні він мав хіба лише те, що потайки приносив вязням тютюн.
Проте вернімось до цієї безглуздої, небезпечної і мелодраматичної Вінвудової вигадки. Уранці, зустрівшись із старшим наглядачем, він тріумфував. Уява його зірвалася з припони.
Ну що ж, почав тюремник, пакунок передано так, як ти сказав.
І цього вистачило б, щоб висадити в повітря пів тюрми, заявив Вінвуд.
Чого вистачило б? перепитав старший наглядач.
Динаміту й детонаторів, плів далі цей дурень. Тридцять пять фунтів усього. Ваш шпиг бачив, як Самерфейс віддавав пакунок мені.
Тут старший наглядач, певно, мало не вмер на місці, і я цілком його розумію. Лишень подумати тридцять пять фунтів динаміту в тюрмі!
Кажуть, що капітан Джемі так прозвали старшого наглядача сів і схопився руками за голову.
Де ж той динаміт? скрикнув він. Мені його треба. Мерщій веди мене туди!
Сесіль Вінвуд побачив, що перебрав міри.
Я сховав динаміт, збрехав він. Йому нічого іншого й не залишалося робити. Бо то ж був тютюн у маленьких пачках, і він звичайним способом швидко розійшовся серед вязнів.
Дуже добре зробив, сказав капітан Джемі, уже опанувавши себе. Ходімо негайно до того сховку.
Та куди ж його йти, коли ніде ніякого динаміту не сховано? Він існував тільки в уяві негідника Вінвуда.
У великих тюрмах, таких як Сан-Квентін, завжди знайдеться чимало закутків, де що завгодно можна сховати. Вінвуд вів навмання капітана Джемі і, мабуть, гарячково шукав виходу.
Як потім капітан Джемі доповідав вязничній управі і як свідчив сам Вінвуд, дорогою він сказав, що я допомагав йому ховати динаміт.
Я щойно вийшов із карцера, де пробув пять діб і з них вісімдесят годин у пекельній сорочці. Навіть мої тупоголові тюремники бачили, що я дуже знесилів і не можу працювати в майстерні. І ось мене, якому дали цілий день оклигувати від страшної кари, мене названо співучасником, що допомагав ховати тридцять пять фунтів вигаданої вибухівки!
Коли Вінвуд привів капітана Джемі на місце вигаданого сховку, там, звісно, нічого не знайшлося.
Боже мій! Стендінг ошукав мене! удавано вжахнувся Вінвуд. Він витяг динаміт і переховав десь в інше місце.
У старшого наглядача вихопився вигук, трохи енергійніший, ніж «боже мій». Киплячи з люті, хоч зовні й спокійний, він привів Вінвуда до себе в канцелярію, замкнув двері й немилосердно налупцював. Про це довідалася тюремна управа. Проте вже згодом. А поки що Вінвуд, навіть коли його бито, не переставав клястися, що каже правду.
Що мав робити капітан Джемі? Він був певен, що тридцять пять фунтів динаміту заховано десь у тюрмі, що сорок найодчайдушніших довічно увязнених усе приготували до втечі. Він викликав Самерфейса на допит, і той запевняв, що в пакунку був самий тютюн. Проте Вінвуд знову поклявся, що то був динаміт, і йому повірили.
Саме тепер я зявляюся на кін або радше сходжу з кону, бо мене позбавили і сонця, й денного світла і знову вкинули в карцер, до одиночної камери, де мене гноїли пять років без сонця і денного світла.
Я був спантеличений. Я тільки-но відбув кару і змордований лежав у звичайній камері, як мене раптом схопили та й знову вкинули до карцеру.
Тепер хоч ми й не знаємо, де динаміт, та небезпеки нема, сказав Вінвуд капітанові Джемі. Стендінг єдина людина, що знає, де він, а з карцера він нікому не годен буде нічого переказати. Вязні готові до втечі. Ми можемо захопити їх на гарячому. Від мене залежить призначити час. Я скажу, що о другій годині ночі вся варта спатиме, а сам повідмикаю двері й пороздаю їм револьвери. І якщо о другій годині вночі ви не знайдете всіх сорок, яких я вам назвав, одягненими й готовими до втечі, то можете до кінця моєї кари тримати мене в одиночній камері. А коли Стендінг і всі сорок будуть міцно замкнені в карцері, то в нас буде доволі часу, щоб відшукати динаміт.
Навіть якщо доведеться по цеглині розібрати всю вязницю! втішився капітан Джемі.
Усе це сталося шість років тому. Динаміту, звісно, не знайшли, хоч, шукаючи його, справді тисячу разів перетрусили всю вязницю. Проте начальник вязниці Есертен до останнього дня своєї служби вірив у його існування.
А капітан Джемі, що й досі там за старшого наглядача, і тепер ще впевнений, що динаміт десь заховано. Не далі як учора він приїздив із Сан-Квентіну до Фолсому і ще раз намагався вмовити мене, щоб я викрив таємний сховок. Я знаю, що він полегшено зітхне аж тільки тоді, коли мене повісять.
Розділ ІІІ
Цілий той день я лежав у карцері й сушив собі голову: за віщо мене знову так несподівано карають. Я міг дійти тільки одного висновку: мабуть, якийсь стукач, запобігаючи ласки в начальства, звів на мене наклеп, нібито я порушив тюремні правила.
Тим часом капітан Джемі невимовно хвилювався, чекаючи ночі, а Вінвуд дав знати сорока довічно увязненим, щоб вони були готові до втечі. Близько другої години ночі всі вязничні вартові разом із денною зміною, що повинна була б спати, дістали певну інструкцію. І рівно о другій вони кинулись по камерах, де сиділи сорок довічно увязнених. Двері повідмикали одночасно, і виявилося, що всі сорок чоловік, яких назвав Вінвуд, стоять одягнені, кожен біля своїх дверей. Це, звісно, доводило правдивість того павутиння брехні, що ним поет-фальшивник обснував капітана Джемі. Усіх сорок вязнів спіймано на гарячому, коли вони намірялися втікати. Даремно всі вони потім в один голос запевняли, що план утечі вигадав Вінвуд. Вязнична управа була впевнена, що вони брешуть, аби себе врятувати.
Такої ж думки був і департамент помилувань, бо не спливло й трьох тижнів, як Сесіля Вінвуда, фальшивника й поета, найпідлішого з усіх людей, випустили на волю. Так, одиночна камера, виправняк, як її називають вязні це добра школа філософії. Нема такої людини, щоб прожила в ній кілька років і не втратила своїх найдорожчих ілюзій та мрій. Правда вічна, навчали нас; злочин неодмінно викриється. Гаразд, ось вам приклад того, що це не так, що злочин не завжди викривається. Старший наглядач, начальник вязниці, уся вязнична управа вірять і досі, ніби динаміт десь лежить схований, тоді як насправді це вигадка звироднілого гарячкового мозку Сесіля Вінвуда. Проте він живе, а я, найбезневинніший з усіх, за кілька коротких тижнів зійду на поміст.
Тепер я оповім, як сорок довічно увязнених несподівано порушили тишу моєї карцерної могили. Надвірні двері, що виходили в коридор, із грюком відчинилися й збудили мене.
«Якийсь новий бідолаха, подумав я і додав за хвилину. Ну й дістається ж йому!», коли з коридора долинув тупіт, глухі удари, болісні зойки, страшна лайка і шурхіт, бо вязнів волокли по підлозі. Бачте, усіх сорок осіб дорогою сюди жорстоко били.
Одні за одними грюкали двері, і когось укидали до камери. Без кінця приводили вартові своїх замучених жертв, і без кінця відчинялися двері й поглинали закривавлених людей, винних тільки в тому, що прагнули волі й поривались до неї.