Начальник Есертен був високий і дужий чоловяга. Він схопив мене руками за плечі. Я був соломинка проти нього. Він підняв мене і швиргонув у крісло.
Тепер, промовив він, коли я намагався трохи звести дух і притлумити біль, кажи все, Стендінгу. Викладай усе, що знаєш, коли хочеш зберегти свою шкуру.
Я не знаю, що сталося почав я.
І далі не пішов. Він заревів, підскочив до мене, підняв догори й знову шпурнув у крісло.
Не дурій, Стендінгу! промовив начальник Признавайся чесно, де динаміт?
Я нічого не знаю ні про який динаміт, відповів я. Він знову підняв мене догори й кинув у крісло.
Я витримав багато всяких катувань, але тепер, коли я думаю про них серед тиші останніх своїх днів, те шпурляння видається мені найжахливішим. Міцне крісло поступово розпалося вдрузки.
Натомість принесли нове; невдовзі й воно поламалося. Приносили все нові й нові крісла, і допит про динаміт тривав далі.
Коли начальник стомився, його заступив капітан Джемі. Після нього наглядач Моноген почав трощити крісла моїм тілом. І ввесь час: динаміт, динаміт, де динаміт? А його ж не було!
Дійшло до того, що я ладен був пожертвувати більшою частиною своєї безсмертної душі за кілька фунтів динаміту, які б міг їм показати.
Не знаю, скільки крісел було розбито моїм тілом. Часом я непритомнів, і врешті-решт усе злилося в суцільне моторошне марево. Назад мене і несли, й волокли, й підштовхували поночі. Коли я опритомнів, то побачив у себе в камері стукача. То був миршавий, блідий наркоман. Він потрапив до вязниці не на довгий час і був здатен на все, щоб тільки роздобути хоч краплю трунку. Упізнавши його, я підліз до грат і крикнув у коридор:
Хлопці, у мене в камері стукач! Ігнейшес Ервін! Стережіться в розмовах!
На відповідь почулися такі прокльони, що захитали б мужність і відважнішої, ніж Ервін, людини. Він навіть викликав співчуття, так його вжахнуло, коли змордовані болем вязні, ревучи, мов дикі звірі, стали загрожувати, що при нагоді добре йому віддячать.
Якби в нас була якась таємниця, то в присутності стукача ми, звісно, мовчали б. Проте ми всі поклялися казати тільки правду, тому він нам не заважав. Динаміт був для всіх загадкою; про нього ніхто нічого не знав. Усі благали мене признатися, якщо я справді щось знаю, урятувати їх від дальших катувань. Але я міг сказати їм тільки правду, що я так само нічого не знаю про динаміт.
Поки наглядачі забрали з моєї камери стукача, він устиг сказати мені, якої ваги набрала справа з динамітом, і я, звісно, переказав про це всім. Виявилося, що того дня у вязниці не обернулося жодне колесо. Тисячі вязнів сиділи замкнені по своїх камерах, і скидалося на те, що жодна майстерня не почне працювати, доки не знайдуть динаміту, захованого десь у вязниці.
А переслухування тривали далі. Вязнів одного по одному брали з камери, а назад приволікали або приносили. Казали, ніби начальник вязниці Есертен і капітан Джемі, виснажені своєю роботою, змінювали один одного щодві години. Коли один спав другий допитував. Вони спали, не роздягаючись, у тій самій кімнаті, де здорові люди один за одним оберталися на калік.
З кожною годиною в темних карцерах зростало безумство страждань. Повірте мені, бо я знаю: бути повішеним це ніщо проти тої муки, яку можуть перетерпіти люди і все-таки лишитися живими. Мене однаково з усіма мучили й біль, і спрага, але мої страждання збільшувалися від того, що я ні на хвилину не переставав усвідомлювати, як страждають інші. Два роки мене вважали невиправним; за цей час мої нерви й мозок загартувались і стали не такі чутливі до страждань, але страшна річ бачити, як здорова людина обертається в каліку. А навколо мене сорок дужих чоловіків геть калічили. Ні на хвилину не змовкали благання дати напитися, ридання, безглуздий белькіт, дике маячіння, і це робило нашу темницю божевільнею.
Розумієте, що вийшло? Та правда, що ми її казали на допитах, стала нашим прокляттям. Коли сорок чоловіків одностайно посвідчили те саме, начальник Есертен і капітан Джемі могли дійти тільки до одного висновку, а саме, що всі ті свідчення добре завчена брехня, яку кожен проказував, мов папуга.
Знову ж таки, становище начальства було таке саме безпорадне, як і наше. Потім я довідався, що навіть скликали телеграфом вязничну управу, а охорону вязниці підсилили двома ротами міліції штату.
Стояла зима, і мороз часом таки добре допікав, навіть у Каліфорнії. У карцер не давали укривал, тож уявіть собі, як холодно було лежати побитим тілам на крижаному камінні. Нарешті нам таки дали води. Знущаючись і лаючи нас, вартові притягли пожежні кишки й заходилися поливати камери сильними струменями води, завдаючи ще більшого болю нашим ранам. Цілі години лилася вода в камери, вона була вже нам по коліна, і ми кричали, щоб спинили її, так само несамовито, як перше її благали.
Стояла зима, і мороз часом таки добре допікав, навіть у Каліфорнії. У карцер не давали укривал, тож уявіть собі, як холодно було лежати побитим тілам на крижаному камінні. Нарешті нам таки дали води. Знущаючись і лаючи нас, вартові притягли пожежні кишки й заходилися поливати камери сильними струменями води, завдаючи ще більшого болю нашим ранам. Цілі години лилася вода в камери, вона була вже нам по коліна, і ми кричали, щоб спинили її, так само несамовито, як перше її благали.
Не буду оповідати, що робилося далі. Скажу лише те, що з сорока довічно увязнених ніхто цілком не оклигав. Луїджі Полаццо так і не отямився. Довгаль Біл Годж теж помалу почав спадати з розуму, і за рік його також перевели у відділення для божевільних. Решта хто пішов за Годжем і Полаццо, а хто втратив тільки фізичну силу й став жертвою сухот. Протягом шести років із цих сорока чоловіків десятеро померло.
Після пятирічного самотинного увязнення, коли мене вели з Сан-Квентіну на суд, я зустрівся з Вітрилом Джеком. Я погано бачив, пробувши пять років у темряві, і мружив очі на сонячне світло, мов кажан. Проте я добре розгледів Джека, і серце у мене стислося. Він якраз переходив тюремне подвіря. Джек передчасно постарів. Щоки його схудли, груди запали. Руки йому тремтіли, як у паралітика, ступав він, заплітаючи ногами. На очах у нього виступили сльози, коли він упізнав мене: адже і я з людини став жалюгідною руїною. Я важив тепер лише вісімдесят сім фунтів. Усі ці пять років мене жодного разу не підстригали і не давали змоги поголитись. У чубі в мене пробивалася сивина. Я так хитався на ногах, що наглядачам довелось помогти мені перейти ту частину подвіря, де світило сліпуче сонце. Вітрило Джек і я впізнали один одного, дарма що з обох лишилися самі руїни.
Такі люди, як він, мають привілеї навіть у вязниці, і він наважився всупереч правилам заговорити до мене надсадженим, тремтячим голосом.
Ти порядний хлопець, Стендінгу, прохрипів він. Ти не признався.
Але ж я нічого й не знав, Джеку, відповів я пошепки. Інакше, як пошепки, я не міг говорити: промовчавши пять років, я майже втратив голос. Гадаю, того динаміту взагалі не було, додав я.
Авжеж, кивнув він головою, мов дитина. Тримайся! Не кажи їм нічого. Ти порядний хлопець, Стендінгу. Я скидаю перед тобою шапку. Ти не признався.
Мене повели далі, і я більше ніколи вже не бачив Вітрила Джека. Проте ж, розумієте, навіть він повірив у казку про динаміт!
Мене двічі приводили на засідання вязничної управи у повному складі, де по черзі або залякували, або спокушали. Загалом усе зводилося до двох пропозицій: якщо я скажу, де динаміт, мені дадуть найлегшу кару тридцять діб карцеру і потім призначать на старосту вязничної бібліотеки, коли ж я стоятиму на своєму й не признаюся, де динаміт, то муситиму сидіти в одиночці весь свій термін, а що мене засуджено на довічне увязнення, то, виходить, до самої смерті.
Проте ж ні! Каліфорнія цивілізований край! Тут не може бути такого закону. У жодній сучасній державі його немає! Це жорстока й нечувана кара. А проте в історії Каліфорнії я вже третя людина, засуджена на довічне самотинне увязнення. Інші двоє Джейк Опенгаймер та Ед Морел. Скоро я розповім про них, бо разом із ними мені роками довелося гнити в камерах мовчання.
Ще одне. Мої тюремники наміряються незабаром вивести мене звідси й повісити, але не за вбивство професора Гескела. За вбивство мені дали довічне увязнення. Вони збираються повісити мене за образу дією. Це не порушення вязничної дисципліни. Це закон, записаний у карному кодексі.
Я, здається, таки розбив йому носа. Я сам не бачив, щоб ішла кров, але свідки казали. Його звали Серстен, і він був наглядач у Сан-Квентіні. Він був здоровий і важив сто вісімдесят фунтів. А я важив менш як девяносто. Довго живши в темряві, у тісних стінах, я був сліпий, мов кажан, і мені паморочилось у голові від простору. То був типовий напад агорафобії[4], я сам пересвідчився в цьому того дня, коли тікав із своєї одиночної камери й вдарив Серстена в ніс.
Я розбив йому до крові носа, коли він перепинив мені дорогу й хотів спіймати. За це мене повісять. Закон Каліфорнії вимагає довічно увязненого повісити, якщо він ударить наглядача в тюрмі, як оце я Серстена. Звісно, розбитий ніс болів у нього лише з півгодини, однак мене за це повісять.
Слухайте далі! Щодо мене, то цей закон має ще й зворотну силу. Його ж не існувало тоді, коли я вбив професора Гескела, він вийшов уже після того, як мене засудили на довічне увязнення. У цьому-то й справа. Довічне увязнення підводить мене під закон, якого не існувало, коли мене судили. Мене повісять за образу дією наглядача Серстена. Виходить, тут закон діє зворотною силою, тобто проти конституції.