Коли я очуняв, у хаті було темно. Мене принесли непритомного за чотири милі; та поклали у постіль. Я захворів. Серце та нерви були в страшенному напруженні, і я зразу ж почав маячити. Все страшне та жахливе, що ховалося в моїй дитячій голові, закрутилося в якомусь божевільному танку. Найжахливіші видива здавалися дійсністю. Я бачив убивства, за мною ганялися убивці. Я кричав, боровся, доходив до нестями. Мої муки були жахливі. І крізь це маячіння білої гарячки я чув голос матері: Але ж його мозок. Він збожеволіє. І знову, впадаючи в маячіння, цей вигук лунав у моїх кошмарах: мене садовили до дому божевільних, де мене били наглядачі, навколо мене з галасом кружляли хворі.
В моїй молодій памяті міцно засіли оповідання старших про злодійські кишіла в китайських кварталах Сан-Франциско. В своєму маячінні я блукав глибоко під землею, крізь тисячі отих кишел і за замкненими залізними дверима я страждав та помирав від тисячі смертей. А то бачив я свого батька, що сидів біля столу в цих підземних печерах та грав із китайцями на золото.
Вся моя лють тоді вибухала найогиднішою лайкою. Я підводився в ліжку, видирався з рук, що мене утримували і лаяв батька так, що аж стіни гули.
Я вибухав тою лайкою, що її наслухалась дитина, яка, живучи в примітивних умовинах сільського життя, скрізь тиняється й бігає. Ніколи я не насмілювався вимовити тих слів, а тут вони раз у раз злітали мені з язика. Я кляв батька, що сидів у підземеллі та грав із довговолосими, довгопазурими китайцями.
Превелике диво, що серце або мозок не луснули мені тої ночі. Як могли витримати артерії та нервові центри семирічної дитини той жахливий пароксизм, що корчив мене! Ніхто не спав в убогій хатині ферми тої ночі, коли Зелений Змій володів мною. Ларі під своїм мостом не маячив так, як я. Він спав собі очманілий і не бачив снів. А другого ранку прокинувся похмурий, із задурманілою головою. І якщо він живий досі, то ледве чи памятає ту ніч так мало вона для нього важила. Але в моєму мозку вона навіки залишила тавро, і тепер, через тридцять років, пишучи ці рядки, кожне видиво моїх кошмарів у спогадах таке яскраве, наче вирізьблене; ще й тепер кожен жах і біль я відчуваю так виразно, як тої ночі.
Я довго хворів після того, і зайві були застереження матері уникати Зеленого Змія в майбутньому. Мати була страшенно вражена моїм вчинком. Вона казала, що я вчинив дуже, дуже погано, наперекір тому, чого вона мене вчила. І як я міг, я я, кому інколи не дозволялося суперечити, кому бракувало потрібних слів, щоб пояснити свою психологію як міг я сказати матері, що саме те, чого вона мене вчила, і спричинилося до мого пияцтва. Якби не її теорія про чорні очі та вдачу італійців, то я б ніколи й уст не вмочив у кисле, гірке вино. І, лише ставши дорослою людиною, я щиро розповів їй, які були внутрішні мотиви мого негарного вчинку.
Після хвороби мені стали незрозумілі деякі моменти і дуже зрозумілі інші. Я почував себе винним, але разом з тим і скривдженим. Вчинок мій був негарний, але не з моєї провини. Тоді я твердо постановив не торкатися алкоголю. Скажена собака так води не боїться, як боявся я алкоголю.
Але навіть і цей жахливий випадок не вберіг мене від близького знайомства із Зеленим Змієм. Усі навколо, навіть тоді, силоміць штовхали мене до нього. Насамперед здавалося мені, що, за винятком матері, завжди сталої у своїх поглядах, усі дорослі поблажливо дивляться на цей випадок. Те, що трапилося, тільки смішний жарт. Не було в цьому нічого ганебного. Навіть хлопці та дівчата крадькома сміялися, згадуючи, як брали участь у цій справі, і, смакуючи, оповідали, як Ларі стрибав мені на груди та спав під мостом, як хтось спав між кучугурами тієї ночі, та що трапилося з тим парубком, який впав до рівчака. І вони зовсім не бачили тут нічого ганебного. Це було щось веселе, надзвичайне, гарно-блискучий, яскравий епізод у одноманітному житті хліборобів цієї похмурої, туманом вкритої країни.
Фермери-ірландці жартівливо докоряли мені за мій вчинок та плескали мене по плечі. І нарешті я почав думати, що вчинив щось героїчне. Пітер, Домінік та решта італійців пишалися моєю витривалістю в пияцтві. Ніхто не гудив пияцтва, бо, до речі, всі пиячили. В нашій околиці не було членів товариства тверезості. Навіть учитель нашої маленької сільської школи, сивий чоловік, який мав років із пятдесят, одпускав нас додому в тих випадках, коли, змагаючись із Зеленим Змієм, почував себе переможеним. Тут не було ніякого психічного впливу. Моя огида до алкоголю була чисто фізіологічна. Я не любив проклятого питва.
V
Ця фізична огида до алкоголю не зникала у мене ніколи. Але я перемагав її. І до останнього часу, пючи, я завжди мушу поборювати огиду. Смак ніколи не перестає повставати проти алкоголю, а смакові треба вірити, бо він знає, що є корисне для тіла. Та люди пють не тому, що алкоголь на тіло впливає, а тому, що він впливає на мозок. Якщо на цьому терпить тіло, то тим гірше для нього.
До того ж, незважаючи на мою фізичну огиду до алкоголю, найяскравіші спогади мого дитячого життя повязані з салуном. Сидячи, бувало, на важкому, картоплею навантаженому возі, ноги тобі затерпали, туман навколо, а коні поволі тюпають грузьким піскуватим шляхом поміж кучугур, і ось спалахне яскравий образ, і шлях тобі вже не видається таким довгим. Цей яскравий образ був салун у Колмі, куди батько, та й взагалі всі заходили випити, як доводилося їздити тим шляхом. Я заходив погрітися там біля великої печі та зїдав содового коржика. Один коржик це казкова розкіш. Добре, що є на світі салуни. Знов їдучи кіньми, я цілу годину буду гризти того коржика. Я одкушу манюсінький шматочок, не упустивши навіть і крихти, і жуватиму його доти, поки він не зробиться ріденькою смачною кашкою у мене в роті. Але я ніколи зразу не ковтав цієї кашки. Я її поволі смакував і, повертаючи язиком, підгрібав то під ліву, то під праву щоку, аж поки нарешті, крапля за краплею, вона прослизне мені непомітно в горло. Найкраща на світі річ оті содові коржики!
Я любив салуни. І особливо салуни в Сан-Франциско. Там можна було дістати ласощі напрочуд смачні: дивних булочок, коржиків, сиру, ковбаси, сардин, страву, таку розкішну, якої вдома ніколи не подавали на наш убогий стіл. А одного разу пригадую господар салуну дав мені содової води з солодким сиропом. Мій батько нічого за це не заплатив. Господар мене просто почастував, і відтоді він для мене став ідеалом доброї, лагідної людини. Я його згадував цілий рік. Хоч було мені тоді тільки сім років, але ще й досі уявляю собі його чітко й яскраво, дарма, що бачив його в житті лише раз. Салун був на південному кінці Базарної вулиці в Сан-Франциско. Містився він на західному боці вулиці. Як увійти в двері, прилавок був ліворуч, а праворуч, вздовж стінки, стіл із даровою закускою. Це була довга вузька кімната, а в глибині її, поза барилами з пивом, стояли маленькі круглі столи та стільці. Господар салуну мав блакитні очі та ясне шовковисте волосся, що вибивалося з-під чорної шовкової ярмулки. Пригадую також, що був на ньому рудуватий, вовняний плетений жакет, і добре памятаю, звідки він брав пляшку з червоним сиропом: стояла вона серед цілої батареї інших пляшок. Господар та батько довго розмовляли, а я смоктав своє солодке питво та захоплено дивився на нього. Минали роки, а я побожно шанував його память.
Незважаючи на два нещасливі випадки зі міною, всюди, де я не обертався, був непереможний та привабливий Зелений Змій, що надив та спокушав мене. Порівнюючи з глибоким враженням, що витавровував салун у дитячій душі, всі ті нещасні випадки набували другорядного значіння. Дитина, в якої тільки-но почали формуватися погляди на життя, вважала салун за найкраще, найзвабливіше на світі місце. Ні крамниці, ні громадські будинки, жодні інші притулки ніколи не відчиняли дверей переді мною, щоб дати погрітися біля їхніх вогнів, ніколи не частували мене їжею богів із вузьких поличок, що тяглися вздовж стін, їхні двері завжди були зачинені переді мною. І тільки двері салунів завжди були навстіж. Будь-якої пори і по всіх усюдах, і на битому шляху, і на вузьких суточках, і на залюдненій діловій вулиці, скрізь натрапляв я на ті салуни. Ясно освітлені, веселі, теплі взимку та темні й затишно-прохолодні влітку. Так, чудові, прекрасні місця були ті салуни-шинки.
Було мені десять років, як батьки мої кинули хліборобство та переїхали жити до міста. І тут, хлопчисько десяти років, я почав продавати на вулиці часописи. Одна причина була та, що потрібні були гроші. Друга мені потрібний був рух. Я знайшов шлях до нештатної громадської книгозбірні та почав читати аж до повної нервової перевтоми. На бідному ранчо, де я досі жив, не було книжок. Якимось, справді, дивним способом я дістав чотири книжки, чудові книжки, які я просто проковтнув. Одна життєпис Гарфілда; друга мандрівки Африкою Поля дю Шайю; третя новели Уйда, де бракувало останніх сорок сторінок; та четверта Ірвінгова «Альгамбра». Цю останню дала мені шкільна вчителька. Я не був сміливою дитиною і не міг так, як Олівер Твіст, попрохати ще книжку. Повертаючи «Альгамбру», я сподівався, що вчителька дасть мені якусь іншу книжку. А як вона цього не зробила, радше недооцінила мене, то я проплакав усю дорогу додому. А від школи до ранчо було три милі. Я все ж таки сподівався та палко прагнув другої книжки, навіть ладен був попросити в учительки, але так і не зважився.