Не раз довелося бігати по пиво. Я мав усього двадцять центів і всі їх віддав, як і подобає справжньому чоловікові, хоч думкою пошкодував, бо яку силу-силенну ласощів міг би я на них купити. Хміль усім нам ударив у голови. Скоті та гарпунер розмовляли про далекі мандрівки, про бурі біля мису Горн, про люті південно-західні вітри поблизу берегів Південної Америки, про бризи, про урагани, що лютують в гирлі Ла-Плати, та затерті кригою китобійні кораблі.
Нема аніякої спромоги плисти в крижаній воді, сказав мені гарпунер. За хвилину тебе скрутить від холоду вдвоє і ти підеш на дно. Коли кит розібє човна, треба зразу ж лягати черевом на весло. Тоді, хоч тебе й скорчить, але ти все ж таки будеш плисти.
Авжеж, згодився я, з таким виглядом, ніби теж полював на китів у Північному Льодовитому океані, та мені розбивало човни. Але я справді запамятав його дуже цінну пораду та памятаю її досі.
Спочатку я майже не балакав. Мені тільки минав чотирнадцятий рік, і я ніколи не був ще серед океану. Я міг лише слухати розмову двох морських вовків та виявляти своє геройство, сумлінно перехиляючи шклянку за шклянкою.
Алкоголь розібрав мене. Розмова Скоті з гарпунером у тісній каюті Айдлера, немов проймала мені мозок поривами вільного вітру просторів. У своїй уяві я жив цим диким, вільним життям, що так і рясніло різноманітними пригодами.
Ми розтанули. Стриманість та мовчазність десь зникли. Ми почували себе так, наче знаємо один одного багато років, і присяглися надалі мандрувати разом. Гарпунер розповів про свої нещастя та таємниці. Скоті плакав та оповідав про свою бідноту, стару матір у Единбурзі. Вона ганського роду, запевняв він. Відмовляла собі в усьому, платила купу грошей судновласникам за його науку. Мріяла бачити його офіцером торговельного судна та джентльменом, а він розбив їй серце, дезертувавши в Австралії з корабля, та пішов іншим шляхом, працюючи за простого матроса. Скоті витяг з кишені її останнього листа і плакав, читаючи його вголос. Гарпунер та я плакали разом з ним та заприсягалися, що ми всі троє наймемося на китобійне судно Бонанца і, коли одержимо платню, всі разом поїдемо до Единбурга та віддамо старенькій леді наші гроші.
Зелений Змій розпалив і мою уяву, розтопивши мою стриманість і несміливість, бо це він говорив у мені, мій брат-близнюк, моє друге я, отож і собі я встряв у розмову та почав оповідати, вихваляючись та розводячись про те, як я човном переїхав затоку Сан-Франциско в таку бурю, коли навіть матроси зі шхун не зважувались на таке. Далі я або Зелений Змій, бо це однаково, сказав Скоті, що, може, він і добрий матрос, і знає до останньої всі снасті на великому кораблі, але коли б довелося керувати маленьким вітрильним човном, то тут вже я покладу його на лопатки та ще й обїду тричі навколо нього.
Вихваляючись так, я, власне, казав правду. Я б ніколи не зважився з моєю мовчазністю та скромністю говорити про це Скоті та порівнюватись до нього. Але це вже властивість Зеленого Змія розпустити язика та вибалакувати всякі потаємні думки.
Скоті, або Зелений Змій в ньому, звичайно, образився на мої слова. Та я не злякався. Я можу дати чосу всякому матросові-дезертирові, хоч би й мав він сімнадцять років. Ми зі Скоті спалахнули гнівом, наче ті півники, але гарпунер, наливши ще по шклянці пива, помирив нас. Ми обнялися та почали заприсягатись у приязні на віки вічні, нестеменно, як Чорний Мат та Том Морісей у кухні ранчо в Сан-Матео! пригадав я. І пригадуючи, я був певний, що й я тепер чоловік, незважаючи на свої чотирнадцять років. Такий же чоловік, як і ті двоє струнких велетнів, які сварилися того давнього, памятного недільного ранку.
А тоді нам закортіло співати, і я почав підтягувати Скоті та гарпунерові, що в захваті вигукували морських пісень. І це в каюті Айдлера я вперше почув: «Людину з ніг збиває», «Хмарки летючі» та «Віскі, Джоні, віскі». О, це було знаменито! Я почав похоплювати зміст життя. Тут не було ні мого безбарвного оточення, ні Оклендського лиману, ні виснажливої біганини з газетами по чужих порогах, ні розвозки криги, ні кеглів. Увесь світ належав мені, всі його стежки були у мене під ногами. Зелений Змій розворушив мою уяву пригодами, яких я так прагнув.
Ми не були звичайні хлопці, а троє молодих пяних богів, мудрі надміру, геніальні, безмежно могутні.
О! я кажу це й тепер, по багатьох роках, якби Зелений Змій міг завжди нас вдержати на такій височині, я й однієї хвилини не був би ніколи тверезий. Але у світі невільно нічого брати дурно, за все треба платити за залізним рахунком. Кожен вибух сили доводиться врівноважувати кволістю. Кожному зльотові відповідає падіння вниз, за кожну химерну мить, що підносить тебе до богів, заплатиш, плазуючи, наче гадюка, в поросі. За одну хвилину божевільно-розкішного буяння духа, яка містить у собі безліч днів і годин, доводиться платити вкороченням життя свого і часто платити зі скаженою лихварською надбавкою.
Ми не були звичайні хлопці, а троє молодих пяних богів, мудрі надміру, геніальні, безмежно могутні.
О! я кажу це й тепер, по багатьох роках, якби Зелений Змій міг завжди нас вдержати на такій височині, я й однієї хвилини не був би ніколи тверезий. Але у світі невільно нічого брати дурно, за все треба платити за залізним рахунком. Кожен вибух сили доводиться врівноважувати кволістю. Кожному зльотові відповідає падіння вниз, за кожну химерну мить, що підносить тебе до богів, заплатиш, плазуючи, наче гадюка, в поросі. За одну хвилину божевільно-розкішного буяння духа, яка містить у собі безліч днів і годин, доводиться платити вкороченням життя свого і часто платити зі скаженою лихварською надбавкою.
Напруження та довговічність такі ж одвічні вороги, як вогонь та вода. Вони взаємно знищують одне одного. Вони не можуть разом ужитися.
І Зелений Змій, могутній чарівник, такий же невільник органічної хімії, як і ми, прості смертні. Ми платимо за все, що здобуваємо, і Зелений Змій не може звільнити нас від цієї розплати. Він може звести нас на високості, але не може нас втримати там, бо інакше ми б усі були богорівні. То не богорівність, а плата за божевільний танок під сурму Зеленого Змія.
Всі ці міркування виникли у мене пізніше. Вони не зринали у свідомості чотирнадцятирічного хлопця, який сидів у каюті Айдлера разом із гарпунером та матросом, ніздрями вбираючи в себе пянкі пахощі цвілої морської одежі та горланячи разом з ними:
Янкі-корабель пливе,
Ой, тягніть, тягніть, тягніть!
Ми, зовсім очманілі, балакали й вигукували всі заразом. Я мав надзвичайно міцну статуру та шлунок, що здолав би перетравити шматки заліза. Тому я міг так енергійно брати участь у змаганні, тоді як Скоті почав слабнути та піддаватися. Мова його ставала незрозумілою. Він губив слова й не міг знайти їх. Коли ж і знаходив, то не спромагався вимовити їх. Отруєна свідомість почала залишати його. З очей йому зник блиск, і погляд його став тупий. Обличчя та тіло йому обважніли, так само як і свідомість. (Людина не може сидіти випроставшись, якщо не напружить волі.) Мозок Скоті, в якому все гойдалося, не міг контролювати мязів. Звязок між нервовими центрами зник. Він намагався вихилити ще шклянку, але знесилено впустив її додолу. Тоді, на моє превелике диво, заплакавши гірко, доліз до лави, впав на неї горілиць і одразу ж захріп.
Ми з гарпунером пили вдвох, сміючись зі Скоті, свідомі своєї переваги над ним. Одкрили останню пляшку й розпили її під акомпанемент хропіння Скоті. Тоді гарпунер теж поліз на лаву, і я залишився єдиний непереможений на бойовищі.
Я дуже пишався, і Зелений Змій пишався разом зі мною. Я витримав змагання. Я був чоловіком і довів це, перепивши двох, що напилися до нестями. І я твердо тримався на ногах, виходячи на палубу, щоб набрати свіжого повітря у свої обпалені легені.
Коли ми пиячили на Айдлері, я переконався, що маю міцну голову та добрий шлунок. Кілька років я дуже пишався з цього, але зрештою я став це вважати за велике для себе лихо. Щаслива та людина, якій досить двох чарок, щоб спяніти. І нещасна та, яка може випити багато і не впитися: вона змушена пити без кінця.
Коли я вийшов на палубу Айдлера, сонце вже сідало. Внизу було чимало лав, можна було не їхати додому. Але я хотів продемонструвати самому собі, який з мене бравий чоловік. Мій човен був за кормою. Останні хвилі відпливу, шумуючи, котилися протокою назустріч вітрові, що віяв з океану зі швидкістю сорока миль на годину, я бачив піняві білі гребні хвиль, бачив, як у них вирувала течія потоку.
Сівши біля стерна та розпустивши вітрило, я натяг його рукою й скерував човна у протоку. Його скажено гойдало, і він пірнав. Почали летіти бризки. Але я був аж на штилі своєї екзальтації. Я співав: «Людину з ніг збиває» та керував вітрилом. Я вже не був чотирнадцятирічним хлопцем, який жив звичайнісіньким життям у сонному місті, яке звалося Оклендом. Я був чоловіком-богом, і стихія мені корилася, підвладна волі моїй.
Відплив скінчився. На цілу сотню ярдів, поміж водою та стоянкою човнів, лежав мул. Я зарив човном у той мул, послабив вітрило та, стоячи біля стерна, як це не раз мені доводилося, у низьку воду, став підпихати його веслом. Але сила почала мене зраджувати. Я втратив рівновагу й полетів сторч головою в мул. Тоді, сковзаючи, зі слизькими ногами, з руками, заюшеними кровю, бо я обідрав їх об вкриті мушлями палі, я вперше зрозумів, що я пяний. Але що з того? Хіба там, за протокою, не лишилося двоє дужих моряків, які непритомні лежали на лавках, я ж перепив їх Я чоловік. Я ще тримаюсь на ногах, хоч і по коліна в муляці. Зневажливо відкинувши думку лізти назад до човна, я почав перебродити муловищем, поникаючи човен поперед себе та на весь світ горланячи пісню про свою мужність.