У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем.
Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:
«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, думаю собі, в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, думаю собі, робитиму».
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
І пишу собі
192_ 1955
Отак і пишу
1
Як ви пишете?
З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
Як я пишу?
Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:
А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі
Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.
Давайте спробуємо.
Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.
Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, розкажу і як я їх пишу.
2
Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.
Чому?
Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна в Києві.
Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?
У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.
Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»
Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії Не знаєш, за що вхопитися
Тепер тобі стукнуло двадцять три, ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або
А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські, або на поміщицькі!
Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти, чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає
Якось він мене запитав:
А ви ніколи не пробували в газети писати?
Ні, ніколи.
А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не памятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.
Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно:
Ни по-русски, ни по-малорусски, а так мало по-русски!
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».
3
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
Чи нема у вас якоїсь роботи?
А що ви вмієте?
Знаю українську мову!
О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала
За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні.
А тепер уже 1954 рік!..
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки, по молодості сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетона, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву «усмішка», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»
Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».
Так написав, ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (зав. відділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети»
«Бий тебе нечиста сила!» думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
А як підпишемо фейлетона? питає Оксана.
Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».
Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», зявився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
«Працюватиму, думав я собі, а там видно буде, на що воно закандзюбиться»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід, і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється.
А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.
Попрацювалося, нема де правди діти!
Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в «Селянській правді» працював за секретаря.
Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
Драстуйте! Я ваш редактор!
Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!