Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал - Артемий Ладознь 2 стр.

Шерпа-Серпанкова (відтепер Кере-лоКтов): зайнята, ята, займана та обіймана-проята експериментами у ототожненні чуттєвості та рідноавтентичності, а втім ставиться до власних експериментів йокундне (зокрема  до практичних).

Нєпрімірєнцев (Мор Ейфо-Енпо) поклав життя на те, аби «мовою окупації» дорівняти будь-яку присутність у культурному просторі альтернативно-ліберального (щодо домінантного) дискурсу до загрози демократії (звісно, у версії того ж таки «все терплячого» мейнстрим-нарративу as befitting Intransigentsia).

Undrucklich-Entdrueckig (не отримав кодової назви, адже Дерх чи Драш пасують «му не краще за свої ейн-заперечення, навіть коли самий вбачає себе Urdruck): підсумок свого доробку, філософії та просвітницької місії висловив у заклику до всіх щирих патріотів продовжити «славетну леґацію» еміґрування у перших лавах, наводнення Заходу своєю присутністю та натхненного повчання звідти всіх «лохів», що мали необачність залишитись.

Тра Прадаса (буде знаний як Таур Пардес: на одміну від книгарів ніцнетямущих, хоч плутає бринзов-будзем попри заявлене рідноріччя, бодай замислюється над речами тонкими та малохимерними, що з них кепкувати кепське; не раче-бо мирночолий чоловяга подібної ржини, на відміну від феркертів смислу та первертнів (sic!) розуму, курфюрстів штучності й еорлів стебу, кмітливих тіунів Кліки та гонорових закупів клюбних чеснот).

Присутня також діва Кліть (Ткель улаПарес), що, за версією Езруха (Езра ди Кльуш-крайот), періодично розквітає та звітує за причини в повіршованих модусах, котрі можна зчитати по-сороміцькому, а можливо  цілком без еківоків. Те саме, як видається, стосуватиметься й її пойменування.

Зрештою, вимальовується також участь декого або декількох аґоністів, що вони, наче постать о трьох головах, а чи гай, що не розпорошується на окремішні деревця, губляться поміж споріднених імен: Ляк Вададей-Докумара (Дакик дійШіва), Лабко Дряг-Дранг (аль-муМудресе) та Драй Лубок (Беел Лейб). Навіть припускаючи теоретичну неспорідненість бодай двох із перелічених, їхнє унікальне та індивідуальне існування дещо суперечить правилам диференціації ринкової, або сприйманої, вартості на фазі «червоно-океанічного» перенасичення ринку сурогатами, окрім хіба же випадків «жорсткого бандлінґу», а чи то ледь прихованого емулювання брендів. Так чи так, ми надали їм кодових імен, що стануть у пригоді на період пошуку гідних сегментів та ніш. Себто  і то стосується решти  на шляху кропіткого та тривалого шукання справжніх питань, що не передбачають (терплять, дарують) буцімто-відповідей.

Дещо непрямо, по-через характери півхарактерників, присутній там само є Шатан (aka Негустан). А у версіях редукування поезій до римовки «мовою не окупантською»  й Ратлер (Reichlos, або Кеб Хаблот).

Головними героями, цілком артикульовано та дещо підспудно, виступатимуть Целанів дух (не обовязково персональний) та сучлітів подув. Останній, зокрема, репрезентовано Елітістю, чи Елітощами.

Сутності підлягатимуть викриттю

Спершу відмовімось од використання кліше на кшталт «прочиняти» та «виснувати»  сього джентльменського набору гуманітарія, що покликаний слугувати ознакою належності та знаком якості у клюбі необовязкових гуманітаріїв  ґєніїв недомислення та недобудови, що шукають наслідувати Леонардо бодай у цім театрі тіней, подіб, симптомів.

Додатковою ж конвенцією, такою собі лемою та гіпотезою, що потребуватиме доведення та може виявитись однією з центральних теорем дискурсу, буде наступна. Схожість найбільш придатних чи менш доречних термінів з «окупантськими» (надалі се та інше вживатиметься без лапок) еквівалентами не тотожно окупації чи колаборації, не вимагає міграції чи концептуального вигнання-пересуву-фільтрації, і може саме по собі виявитись жаданою руїною небезпечної ілюзії, що явить життя для справжніх альтернатив та їхнього різноманіття або взаємодії як запоруки їх самопідсиленого буття.

Упереджаючи епізод перший: «Йой, не-не»

Зліт розпочався інтервюванням Бойківа (аж ніяк не Бойкова! тож випадок Львова заметімо під килимок) з новою надією на порозуміння Сходу з Заходом (варіант на «-ід-» лунає однаково небезсумнівно), а саме із кобзарем Європєєнком. Чому ж  «кобзарем»? Якщо вірити доповідачеві, навіть прочитавши кубокілометр сучліту мовою неокупантською, однаково не спромігся не те що забалакати нев  навіть почати розуміти її. Аж доки не грянули події не такі віддалені, коли гідність забила ключем та струмом настільки потужним, що окупантські бригади ремонтників мали клопіт, накладаючи муфти на горло пісні та заплати на шляхопроводи свідомості.

Упереджаючи епізод перший: «Йой, не-не»

Зліт розпочався інтервюванням Бойківа (аж ніяк не Бойкова! тож випадок Львова заметімо під килимок) з новою надією на порозуміння Сходу з Заходом (варіант на «-ід-» лунає однаково небезсумнівно), а саме із кобзарем Європєєнком. Чому ж  «кобзарем»? Якщо вірити доповідачеві, навіть прочитавши кубокілометр сучліту мовою неокупантською, однаково не спромігся не те що забалакати нев  навіть почати розуміти її. Аж доки не грянули події не такі віддалені, коли гідність забила ключем та струмом настільки потужним, що окупантські бригади ремонтників мали клопіт, накладаючи муфти на горло пісні та заплати на шляхопроводи свідомості.

Втім, скидається, й тоді не збагнув новопробуджений, як жеж ото мовиться та балякається. Просто ані слова! І то  попри жертви у вигляді полишеної сімї (що відмовлялись вважати лінґву-франка чужинською, невимовну ж франкову  умовно-рідною). Попри наявність вищої гуманітарної освіти, чи ж принаймні дипльому філолоха, котрий мав би був якось змусити та змотивувати до опанування критичного кола дисциплін. Бодай як учиться західносусідня-умовносоюзна у разі потреби погнути спину у кавярнях на мийці посуду, а чи західновіддалені-умовнонейтральні  задля єврочайових у демократичних дупомийнях. Стурбований читач вже міг би просякти підозрою щодо ментального стану окремих переселенців, що більший шмат співбесіди приділяють бідканню за свою теорію граничної неспроможності в обраній галузі (що направду мало би спонукати до пошуку альтернатив). Та ж до чого тут геополітика чи плач ярославен від маестрів ліричного жанру?  чудуватиме суворий арбітр, втім не маючи цілковитої рації. Бо людина спромоглася до найбільшого: творчо роздути із власного драматичного кейсу трагедію вселенського масштабу у геть інакшому розтині.

Як же Вам, друже Целан, спромоглося опанувати вільно й окупантські разом з автохтонними, не скаржачись на засилля зсередини черепної скроні чи черевної зони? А втім, кризи ідентичності не уникли й такі. Та й хто не зрікався рідно-особистого задля престижнішого клюбного? Хіба той-таки Франко не микався межи словянофільством та німецькістю, безвідносно від того, чи обернеться тутешня звичка зватись іменами «руські люде», «руські женщини» концтаборним (зокрема згодом  медійним) стимулюванням на користь недо- та навіть антируськості як такого собі пререквізиту приватної деокупації, знерабіння, ent-Sowjetisierung?

Стривайте! На суді з прогресивними максималістами як присяжними обвинувачувані чи підозрювані з обох боків можуть заперечити: ніхто-бо «го не неволив, не силував, не спонукав до вивчення жодної з неавтохтонних даній місцині мов. Трішечки міркувань престижу, дещиця нетворкінґа з оточенням, що чавить морально  оце й маєте:

Ця коломийка в якусь мить навіть зазнала візуалізації. Хоч як дивно  у вигляді акторів шатанівського Унтернету, а саме Лісєїча з улесливо-любязного «Центру» та Вольфа з далекої та невблаганно, несамовито рідної й неподільно автентичної периферії. Крайньої країни,краю крайнот. Чи не має ця дихотомія тону самопояснення та самовідтворення? А феномен кобзаревих щоденників, приватних розмов із собов, писаних зненацька лінгвою окупації, як власне й невоління полишити лігво окупанта («а я  тут загину»)  чи легко пояснити поза відступом від зромантизованого анекдоту, зречення поапокрифованого наративу, зради профанного погляду на речі глибинні? І як же легко заступити тендітну лінію мудрості, помінявши місцями чорне та біле: таврувати людей свобідних та самобутніх як пристосуванців та рабів, екзальтованих ж обивателів та безвідповідальних мрійників, добровільних креоле-служок покласти за еталон жертовності  і то винятково через тавтологійну нетотожність двох, чи несхильність пасіонаріїв, осліплених власною тупістю (або ж пасткову зачарованість їхньої пастви їхньою ж тупою непримиримістю), до емпатії.

Але ж чи належить уся ця багнюка важеликів та пристрастеньок  усього цього міщанського неподобства марноти й марнославства, що його зневажали одвічні вигнанці та «безрідні негідники» штибу Германа Гессе й Пауля Целана, та котрий обожнює нова бюргерська інтеліґєнція  чи ладна примірятись до перших, ще й завідомо засуджуючи за апріорну невідповідність, делінквентність за визначенням, defecting за природою, зраду духом?..