Тому наразі адюльтер-як-оддушина? Хіба ти не хочеш не нести жодної відповідальності? Хіба трагедію Анни герр Тольстой вбачав у недосконалій, неподільній любові (що не залежить від ладу, режиму)? Чи не в обумовленості інституціями, необхідності нести відповідальність уздрівав він драму, та чи не за те обожнює його Клюб, же він-бо наче натякав (анахронічно-ретроспективно) на неможливість подібних жертв у світі штибу нинішньої Заходопівночі?
Але ж о, жахіття! авторка, здається, дійшла крамольного висновку про марноту міграції до кращих гаваней, де tradeoffs/розміни зостаються, компроміси постають нові. Отже, Анни сьогодення мають іще більше підстав стрибати під потяги, керуючись своїми потягами, бо вимірів складності й полюсів порожнечі стає дедалі більше. І ніхто нікому не годен надати право на зраду, ніхто окрім себе собі самим. Здається, вона наблизилася до подібного висновку: все замикається на собі та самосприйнятті. Та чи «так» вона зрозуміла свій власний умовивід, або ми її?
Перш як зраджувати Бога, себе, смисли, мислення, сумління чи певні ми, що біжимо до кохання, любління себе? Чи знаємо, як це любити себе направду, а чи можливо се за зради всього зрадженого? Чи, можливо, надалі пишатимемось нерозумінням наче родом «шляхетного» мовчання, віддаючи перевагу екзальтованим гаслам та емоційним нісенітницям як мірилу «творчості», вважаючи, що для нас, розумників, право на нерозуміння переважає обовязок мислити шукати щоразу заново?
Гадки нейму, що саме мала на увазі авторка. Мені на мить здалося, що дві книги, мною написані напередодні та облишені «під сукном» могли бути як витоком, так і продовженням її щирих дошукувань. Зокрема ця тема про здатність до дивування первісну, первинну, дитячу Міг сказати, що наше зіткнення не випадковість не може бути, зважаючи на численні перетини. Чи дежавю? химери? Так чи так, вдався до нісенітниці, що схильна посилювати непорозуміння: розкрив був рота, аби вимовити щось розумне «щодо хараму та худуду», про фактичну малозастосовність зіна-кейсів у шаріатських юрисдикціях саме по-через марнодоказовність на тлі надмірності покарань Може, воно й на краще, що вона нічого не розчула через численні ангажементи до селфі-сесій. Може, й оманюю себе
Епізод четвертий: Емануючи безцарність у головах як початок безкарності
Наступна сцена дещо нагадувала чи то високий суд гісторії над митцем, а чи не менш преложений комітет із спадщини та доробку винуватцевого. Та в кожному разі, зібрання безсмертних, уособлене тріумвіратом Інтранзиґєнта-Райхлоса-Трилоба та кількома гостями легатами Клюбу, було покликано винести вирок тому, хто був або вимушеним біженцем, або ренегатом одразу двох конкуруючих ідентичностей, або жертвою злиття-збігу обох ролей.
Першими взяли слово гості, обмежившись зачитуванням чи рясним цитуванням без умовиводів (гаразд: «виснувань»), так наче почувши важкий дух суперечки, що ось-ось мав накинутись на них у вигляді мішанини осуду та захоплення. Захоплення цінностями Клубу та осуду за їх наслідки, що зрештою зробили з носія кількох дискурсів удавано-змушеного зрадника одного з них (відтоді панівного) у сенсі незречення інших, а отже жертвою, що нібито має завдячувати собі своїми ж поневіряннями.