Проби. Вибране - Мишель Монтень 15 стр.

Аби тільки не гризтися, а як цього досягти хіба це важливо, скажете ви! Ба, я теж такої думки, і захисту від ударів не довелося шукати, хоч у шкурі теляти, я напевняка від нього не відмовлюся. Я згоден на все, аби лиш мати спокій. І для цього ступлю на найлегшу для себе путь, яку тільки знайду, ба навіть путь безславну та скромну:

Краще хай кажуть, що я не поет, а дивак і нездара,

Лиш би своїм я втішавсь, хоч і хибним, ніж мав би каратись,

Бачачи хиби свої.

Але було б шаленством думати, ніби цією дорогою можна дійти до мети. Люди йдуть, крутяться, тупцяють на місці, танцюють, а про смерть ані гадки. Усе добре, усе якнайліпше. Натомість коли вона прийде, або до них, або до їхніх жінок, дітей та приятелів, застукуючи їх зненацька і знагла,  що за побивання, що за зойки, що за шал та розпука! Чи бачили ви коли-небудь когось розчавленішого за них, навіснішого, розгубленішого? Треба ж бо думати про це завчасу, адже така тваринна безтурботність, хай навіть зроджена у голові розумної людини (річ, як на мене, абсолютно неможлива), надто дорого нам обходиться. Якби то був ворог, від якого можна утекти, я б не завагався скористатися цим щитом боягузів. Та оскільки смерті не відперти, оскільки вона з однаковим успіхом настигає що втікача і страхопуда, що храбра-небояна,

А смерть нещадна й за втікачем майне,

У спину вдарить боязкому,

По підколінку різне тремтливім.

і оскільки й найміцніший панцер для неї не затула,

Закуй свою голову в бронзу й залізо,

Смерть її викурить з тої твердині.

навчаймося мужньо ставити їй чоло і битися сам на сам. Аби з самого початку позбавити її найбільшої переваги над нами, оберімо шлях, цілком супротивний звичному; позбавмо її загадковості, спілкуймося з нею, звикаймо до неї; тримаймо її в умі як постійну нашу супутницю, повсякчас викликаймо її в уяві у всіх її відмінах. Як спіткнеться наш кінь, як упаде згори цеглина, як уколе нас шпилька, приказуймо щоразу: «А що, хоч би й смерть!» І в такий спосіб гартуймося, покріпляймо дух. Серед забав та веселощів хай лунає у вухах цей приспів, цей нагад про людську долю; і не пускаймося берега в наших утіхах так, аби нам іноді не спадало на думку, як легко наші веселощі можуть стати лупом смерті і як винахідливо кирпата нам загрожує! Так чинили єгиптяни, загадуючи серед фестини та учти подавати собі ще й скелета, аби він правив за пересторогу для бенкетарів.

День привітавши скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє».

Так і всміхнеться тобі крадькома легкоплинна година.

Не знати, де смерть чигає на нас; тож очікуймо її всюди. Розважати про смерть це розважати про волю: хто навчився умирати, розучився прислужуватись. Нема в житті жодного зла для того, хто збагнув, що втрата життя не зло: готовність померти визволяє нас від усякої неволі та примусу. Павло Емілій відповів гінцеві, якого сарака полонений король македонський послав із благанням не вести його слідом за тріумфальною колісницею: «Хай звернеться з цією просьбою до самого себе».

Сказати по щирості, у всіх речах, як природа тобі трохи не допоможе, самою вмілістю і дбанням не вельми зарадиш. Я на вдачу не скажу, щоб меланхолік, але до задуми таки схильний. І ніщо у світі так не вражало моєї уяви, як думка про смерть. Навіть у пору моєї легковажної молодості

Як мій квітучий вік весною ще пишав,

серед жінок та розваг багато хто гадав, ніби я мучуся ревнощами або якоюсь марною надією, тоді як насправді з думки в мене не йшов хтось, кого недавно забрала злослива гарячка, схоплена поворітьма, вертаючи з такої самої забави, коли голова в нього була повна свавільних замірів, женихання та пустощів, як оце в мене, а у вухах у мене:

Мить і по втісі, й ніхто вже її повернути не може.

не дужче захмарювала мені чоло, ніж будь-яка інша. Звісно, не буває, щоб такі уявлення не завдавали нам прикрощів; проте вертаючись до них знову і знову, можна з ними освоїтися; інакше, якщо говорити про мене, я жив би у вічному страхові та гарячці, бо, мабуть, ніхто не розраховував на своє життя менше за мене і ніхто так мало не вірив у його тривалість. Ані здоров'я, яким я тішуся нівроку, з дрібними хіба розладами, не подовжує мені надії, ані хвороби мені її не вкорочують: щохвилі мені здається, ніби я тікаю від самого себе і знай приказую: «Усе, що можна зробити іншого дня, можна зробити й сьогодні». Зрештою випадковості та небезпеки майже або, властиво, анітрохи не наближають нас до нашого кінця; досить подумати, скільки випадковостей, опріч тієї, яка начебто загрожує нам найбільше, ще зостається, скільки мільйонів інших висять над нашою головою, щоб збагнути, що при здоров'ї чи в лабетах хвороби, у чистому морі чи у власному домі, у бою чи на відпочинку смерть завжди поруч із нами. Кожний із нас не менш вразливий, ніж: інші; кожний однаково непевний у завтрашньому. Сенека, Листи, 91. Щоб устигнути завершити те, що я маю зробити перед смертю, я лічу не те що кожну годину, а кожну хвилину.

Мить і по втісі, й ніхто вже її повернути не може.

не дужче захмарювала мені чоло, ніж будь-яка інша. Звісно, не буває, щоб такі уявлення не завдавали нам прикрощів; проте вертаючись до них знову і знову, можна з ними освоїтися; інакше, якщо говорити про мене, я жив би у вічному страхові та гарячці, бо, мабуть, ніхто не розраховував на своє життя менше за мене і ніхто так мало не вірив у його тривалість. Ані здоров'я, яким я тішуся нівроку, з дрібними хіба розладами, не подовжує мені надії, ані хвороби мені її не вкорочують: щохвилі мені здається, ніби я тікаю від самого себе і знай приказую: «Усе, що можна зробити іншого дня, можна зробити й сьогодні». Зрештою випадковості та небезпеки майже або, властиво, анітрохи не наближають нас до нашого кінця; досить подумати, скільки випадковостей, опріч тієї, яка начебто загрожує нам найбільше, ще зостається, скільки мільйонів інших висять над нашою головою, щоб збагнути, що при здоров'ї чи в лабетах хвороби, у чистому морі чи у власному домі, у бою чи на відпочинку смерть завжди поруч із нами. Кожний із нас не менш вразливий, ніж: інші; кожний однаково непевний у завтрашньому. Сенека, Листи, 91. Щоб устигнути завершити те, що я маю зробити перед смертю, я лічу не те що кожну годину, а кожну хвилину.

Одного дня мій знайомий, перебираючи мої папери, знайшов розпорядження про щось, що я просив зробити по моїй кончині. Я пояснив йому, як це сталося: перебуваючи за милю від дому, здоровий і бадьорий, я зазначив свою волю, бо не був певен, що вернуся назад. Постійно заполонений думками про себе, заглиблений у себе, я завше готовий до того, що мене може спіткати, тож коли прийде остатня моя година, вона не застукає мене зненацька.

Треба, щоб ти був завжди в чоботях, треба, наскільки це в нашій спромозі, завжди бути готовим виступити, а надто пильнувати, аби перед походом мати до діла тільки з самим собою.

Дивно: в тім житті, хоч таке коротке,

Стільки цілей у нас!

Адже клопотів у нас подостатком. Один більше, ніж на смерть саму, скаржиться, що вона перебаранчає йому добитися великого успіху; інший, що треба воза рихтувати, не видавши заміж доньки і не довчивши дітей; той обтужує розлуку з жоною, той із сином, єдиною радістю свого життя. Щодо мене, то я нині, в цю мить, дяка Богові, можу забратися звідси, якщо йому буде вгодно, без жалю за чимось, окрім самого життя, якби втрата його була для мене болісна. Я порозв'язував усі вузли; попрощався з усіма, окрім себе самого. Ніколи ще жодна людина не приготувалася зійти з цього світу, визволившись від нього так остаточно, як сподіваюся це вчинити я.

О біда нам, біда!  голосять.  Один день злоповісний

Все добро, всі надії у нас відібрав!

А ось слова для будівничого:

припинено все споруджати

Ймури високі, і грізні ті башти

Не варто замахуватися на занадто вже далеку мету чи принаймні перейматися занадто вже палким бажанням бачити, як справа дійшла краю. Ми прийшли у світ діяти:

Як забере мене смерть,

То серед любої праці!

Я хочу, щоб кожний діяв і сповняв свої життєві обов'язки, скільки може; щоб сам я упокоївся за садінням капусти, але не журячись ні смертю, ні тим паче моїм необробленим городом. Я бачив одного смертенного, який на божій постелі усе жалівся, що недоля не дала дочитати йому історії, урвавши її на п'ятнадцятому чи шістнадцятому з наших королів.

Але ти вже байдужий до насолод, бо не маєш ніякого більше

бажання.

Треба позбутися цих посполитих і згубних тривог. Так само, як закладалося цвинтарі біля церков або в найлюдніших куточках міста, аби привчити, як зауважує Лікурґ, низи, жінок і дітей не боятися покійників, а також, аби кості, гроби та похорони нагадували, що на нас чекає

Звідси давній був звичай бенкет оживляти

Вбивством і чергувать їдло з боями

Тих, що бились на смерть і падали часто