Цезар Август, перебуваючи в Галлії, дістав звідомлення про те, що Люцій Цинна кує проти нього змову. Намисливши помститися, він призначив назавтра раду. Цілу ніч він не склеплював очей: не давали спокою думки, що йому доведеться стратити молодика з шанованого дому, сестринця великого Помпея. З болем душевним снував він тяжкі гадки. «Що ж воно виходить, мовив він, невже треба собі сказати: відпусти свого душогуба гуляти на волі, а сам живи у страхові та тривозі? Невже я маю дати йому піти безкарно, йому, хто важив на мою голову, яку я виніс цілою зі стількох горожанських воєн, зі стількох січ на суходолі та на морі? Невже я маю помилувати того, хто надумав мене не тільки забити, а й принести у жертву богам?» (Змовники ухвалили порішити його, коли він складатиме офіру.) Потім, трохи помовчавши, зачав ще голосніше докоряти самому собі: «Навіщо тобі жити, якщо стільком людям залежить на твоїй смерті? Чи ж настане коли кінець твоїй помсті та жорстокості? Чи ж варте твоє життя коштів, потрібних для його охорони?» Аж це, чуючи його голосіння, озвалася Лівія, його дружина: «А чи не могла б жона вділити тобі ради? Вчини, як лікарі: коли звичайні приписи не помагають, вони вдаються до засобів супротивної дії. Суворість досі тобі нічого не дала: Лепід ступив у слід Сальвідієнові, Мурена Лепідові,
Цепіон Мурені, Егнацій Цепіонові. Спробуй, чи не вирятують тебе лагідність і поблажливість. Цинну висвідчили; пробач йому; далі він уже тобі не шкодитиме і буде живим пам'ятником твоєї слави». Август страх зрадів, що знайшов речника власної волі. Подякувавши малжонці й відмовившися збирати приятелів на раду, він наказав привести лише Цинну. Відтак спровадив усіх із палати, посадовивши Цинну, та й звернувся до нього так: «Передусім, Цинно, прошу тебе, вислухай спокійно і не перепиняй, я ще дам тобі час, аби ти міг відповісти. Ти знаєш, Цинно, що коли я полонив тебе у ворожому таборі, а ти ж не просто пристав до ворогів, ти був, сказати б, мій ворог із пупку, то все ж дарував тебе горлом, віддав тобі до рук усі твої статки і, нарешті, ущедрив тебе багатством і пишнотою, гідними того, щоби звитяжці, цілком слушно, заздрили звитяженому. Ти попросив у мене посади жерця, і я вволив твоє прохання, відмовивши іншим, чиї вітці билися пліч-о-пліч зі мною. І що ж? Після цих усіх щедрот із мого боку ти постановив мене забити». Коли Цинна у відповідь гукнув, що він не виношував такого лиходійства, Август зауважив: «Ти, Цинно, порушуєш свою обіцянку; ти ж бо запевняв мене, що моєї мови не перебиватимеш. Так, ти намислив мене забити певного дня і в певному місці, в певному товаристві й у певний спосіб». Бачачи, що Цинна геть приголомшений почутим і мовчить, не з огляду на їхню умову, а з гризоти, він додав: «Пощо ти так чиниш? Ти що, пнешся в цезарі? Бігме, кепські справи у річ-посполитій, якщо я один тобі на заваді до цезарства! А ти ж не годен навіть відборонити статків свого дому і недавно програв позов у справі якогось вільновідпущеника! Що ж воно виходить? До чогось іншого у тебе не стає ні моці, ні влади, а важити на трон стає? Я його для тебе звільню, якщо окрім мене нема нікого, хто перешкоджав би твоїм сподіванням. Невже ти гадаєш, що Павло, Фабій, косси чи сервільяни стерплять тебе? Що з тобою примириться ціла лава лицарів, чиє шляхетство освячене не лише іменем, а й чеснотою?»
А закінчив свою довгу рацею (вона тривала понад дві години) Август ось як: «А тепер, Цинно, йди, я дарую тебе животом, тебе, здрайцю і батьковбивцю, як уже дарував, коли ми ворогували; але віднині між нами пануватиме приязнь. Спробуймо, хто з нас двох буде вірніший, я, що дарував тебе животом, чи ти, що дістав його з моїх рук?»
На цьому вони й розійшлися. Незабаром Август дав йому консулат, дорікнувши, що той не зважився сам про це попросити. Відтоді Цинна став його щирим приятелем і єдиним дідичем його маєтку. Після цієї пригоди, що приключилась Августові на сороковому році життя, більше не було жодної змови, ані замаху на нього: за свою поблажливість він дістав, сказати б, заслужену винагороду. Але зовсім не так усе обернулося для нашого князя: виявлена лагідність нічим йому не допомогла, і він попався у тенета зради. Ось яка підступна і ненадійна ця річ людська обачність! Усупереч усім нашим замірам, постановам та осторогам доля завжди порядкує по-своєму.
Ми кажемо, що лікар має легку руку, якщо доб'ється одужання. Так наче тільки його штука безсила утвердитися сама собою і має надто хисткі підвалини, щоб спиратися на власну силу! Так наче тільки вона потребує того, щоб їй давала підсобки фортуна! Моя думка про лікарську штуку щонайупередженіша, а може, щонайсправедливіша це вже як на чий смак; дяка Богові, ми не можемо з собою нічого вдіяти. Тут я не такий, як інші; я гордую цією штукою завжди; але коли я хворий, то замість іти з нею на мирову, починаю ще більше її ненавидіти і боятися. Тим, хто напихає мене ліками, я відповідаю: хай вони бодай зачекають, поки до мене повернуться сили та здоров'я і я буду опірніший до ґвалту та небезпеки, пов'язаних із їхньою мікстурою. Я даю цілковиту волю природі: чи ж вона сама не має зубів та пазурів, аби принагідно захищатися від напасті й зберегти будову, розпад якої вона хоче відвести? Я побоююся, що замість підсобити їй (коли вона зітнеться у нещадимому двобої з недугою), ми, навпаки, спомагаємо не її саму, а її ворога і обтяжуємо її новим клопотом.
Ми кажемо, що лікар має легку руку, якщо доб'ється одужання. Так наче тільки його штука безсила утвердитися сама собою і має надто хисткі підвалини, щоб спиратися на власну силу! Так наче тільки вона потребує того, щоб їй давала підсобки фортуна! Моя думка про лікарську штуку щонайупередженіша, а може, щонайсправедливіша це вже як на чий смак; дяка Богові, ми не можемо з собою нічого вдіяти. Тут я не такий, як інші; я гордую цією штукою завжди; але коли я хворий, то замість іти з нею на мирову, починаю ще більше її ненавидіти і боятися. Тим, хто напихає мене ліками, я відповідаю: хай вони бодай зачекають, поки до мене повернуться сили та здоров'я і я буду опірніший до ґвалту та небезпеки, пов'язаних із їхньою мікстурою. Я даю цілковиту волю природі: чи ж вона сама не має зубів та пазурів, аби принагідно захищатися від напасті й зберегти будову, розпад якої вона хоче відвести? Я побоююся, що замість підсобити їй (коли вона зітнеться у нещадимому двобої з недугою), ми, навпаки, спомагаємо не її саму, а її ворога і обтяжуємо її новим клопотом.
Так от, я кажу, що не лише в медицині, а й у решті куди надійніших штук фортуна задніх не пасе. Скажімо, поетичне натхнення, що пориває і заносить за хмари піїта, хіба не можна приписати його щастю? Адже він і сам визнає, що перевищує його хист і снагу, адже він і сам відчуває, що воно на нього сходить і не залежить від нього. Промовці також зізнаються, що вони не владні над несподіваними поривами та злетами, які заводять їх набагато далі від первісного задуму. Так само і в малярстві: іноді з-під пензля у маляра виходять творіння, що перевершують його задум, ба навіть хист, йому самому на подив. Надто ж видно, скільки у цих творах належить удачі, з гожості й краси, що виникли без усякого наміру і навіть без відома митця. Тямовитий читальник частенько відкриває у творах досконалість зовсім іншу, ніж та, що бачив і вклав у них сам автор, і наділяє їх багатшим змістом та образами.
Щодо військових дій, то тут ролю фортуни видно кожному. До наших розрахунків та ухвал домішується чимала дещиця щастя і талану. І це саме так! Наша мудрість тут мало чого варта. Що гостріший і пронозуватіший наш розум, то більше знаходить у собі немочі і сам собі віри не йме. Тут я Суллиної думки; коли розбираю глибше найблискучіші військові подвиги, то бачу (так мені здається), що ті, хто верховодить, вдаються до міркувань та розважань лише про людське око, покладаючись у найголовнішому на випадок, і часто-густо у своїх діях вирішують іти напропале, всупереч здоровому глуздові. Їхні постанови, не раз ухвалені під впливом раптового піднесення, отухи чи дикого шалу, штовхали їх на вчинки, здавалося б, зовсім невиправдані й запалювали якоюсь відчайдушною відвагою. Недарма багато хто зі старожитніх верховод, намагаючись виправдати свої безрозумні накази, заявляли підлеглим, що їх до цього схиляє наслання звиш або якийсь знак чи провістя.
Ось чому коли нас гнітить і змушує вагатися наша незмога пізнати й обрати найліпшу ухвалу (кожну справу вскладнюють усілякі випадки та обставини), найпевніша річ (хай навіть інші міркування нас на це не підбивають) піти на такі дії, які здаються найчеснішими і найсправедливішими. А якщо ми завше сумніваємося, який шлях найкоротший, то треба ступити на той, що найпряміший. Скажімо, в отих двох прикладах, що я навів, не підлягає сумніву, що гарніше і шляхетніше для того, хто зазнав зневаги, було пробачити, ніж учинити інакше. І якщо першому з них це вилізло боком, не слід винуватити в цьому його добрий рішенець; якби він пішов супротивним шляхом, то ще не знати, чи уник би загину, судженого йому долею; але ми знаємо напевно, що тоді б він не з'єднав собі слави за такий людяний учинок.
Ув історії ми бачимо чимало людей, що стикалися з такими клопотами; здебільшого вони намагалися вбезпечити себе від замахів та змов, удаючись до помсти і тортур; але серед них я бачу небагатьох, кому цей ярміс прислужився; згадати бодай долю цілої низки цезарів римських. Той, хто наражається на таку небезпеку, не повинен надто покладатися ні на свою силу, ні на обачність, адже так важко вберегтися від ворога, прикритого машкарою найщирішого приятеля, або звідати таємні бажання людей зі свого оточення! Тут не врятують ані наймана гвардія, ані мур особистих охоронців: той, хто нехтує власне життя, завжди може позбавити життя іншого. А безнастанна недовіра, що змушує державця підозрювати всіх і кожного, не може його не гнітити своїм страшним тягарем.