Проби. Вибране - Мишель Монтень 4 стр.

Тут на пам'ять спадають і грецькі закони, за якими той, хто випрохував у ворога чиєсь тіло для погребу, зрікався своєї звитяги і не міг уже споруджувати на честь її трофеї[22]. Переможцями ставали ті, кого про таку ласку просили. Саме так Никій[23] утратив перевагу, яку по праву здобув у бою з коринтянами, і, навпаки, Агесилай[24] утвердив за собою сумнівну перемогу над беотянами.

Ці звичаї могли б видатися химерними, якби за всіх часів не було заведено не лише дбати про себе за межею земного життя, а ще й вірити, що небесні щедроти часто йдуть із нами до гробу і витають навіть над нашим тліном. Про це свідчить стільки, не згадуючи вже наших, прикладів зі старосвіччини, що зайве довго й розводитись. Едвард Перший, король англійський, постерігши у тривалих війнах із Робертом, королем шкотським, як його присутність сприяла ратному успіхові (бо він завжди брав гору, коли очолював якийсь похід), умираючи, взяв із сина клятвену обіцянку виварити по смерті його тіло, відокремити м'ясо від кісток і поховати його; зате кістки зберегти і возити з собою та військом щоразу, як воюватиме зі шкотами; так ніби звитяга неодмінно пов'язувалася з його кістяком.

Ян Жижка[25], який збурив Богемію, підтримавши Віклефові[26] ілюзії, побажав, аби з нього по смерті злупили шкіру і напнули її на бубон, який скликатиме на бій із супостатом; він гадав, ану ж це допоможе утримати переваги, здобуті ним у змаганнях. Так само індіяни, йдучи битися з гишпанцями, несли з собою кістки одного з ватагів, пам'ятаючи, як тамтого ніколи не зраджувало воєнне щастя. Та й інші народи в тій стороні беруть із собою на війну тлін своїх хоробрих, полеглих вояків, щоб він приносив удачу і додавав запалу.

У перших прикладах за предками зберігається лише слава, набута минулими діяннями, натомість у других вони мають змогу діяти ще й після своєї смерті.

Вчинок лицаря Баярда[27] видається куди шляхетнішим: діставши смертельну рану від аркебузної кулі, він на умовляння вийти з бою відповів, що не збирається на кінчу життя показувати тил ворогові, і бився, поки мав силу; а відчувши, що мліє і падає з коня, велів джурі покласти його у стіп дерева, але так, щоб сконати обличчям до ворога; так він і сконав.

Слід мені тут долучити ще один приклад, вимовніший за всі попередні. Цісар Максиміліан[28], прадід нинішнього короля Філіппа, був монарх, обдарований усякими високими прикметами і серед них надзвичайною вродою. Але в числі своїх навиків він мав один, зовсім не властивий княжатам, які, аби швидше залагодити найпильніші справи, обертають іноді на трон свій стульчак; це означає, що не було такого служника, навіть серед найближчих із них, якому він дозволив би бачити себе у вбиральні; навіть, аби помочитися, він крився, наче панянка, і не відслоняв ані лікареві, ані будь-кому іншому тієї частини тіла, яку звичайно ховають. От і я, хоча за словом до батька не бігаю, теж діткнутий з натури такою самою сором'язливістю. Якщо я не палаю любовним пломенем, то зроду не дозволю собі нескромності і нічиїм очам не покажу того, що звичай велить прикривати. Отож я сором'язливий більше, ніж це подобає мужеві, а надто мужеві мого стану. Але цісар Максиміліан так із цим крився від людей, аж розпорядився у своїй духівниці, щоб на нього наділи спідні після скону. До того ж він приписав у тестаменті, щоб тому, хто натягуватиме підштаники, зав'язали очі. Кір[29] заповідав своїм дітям, аби ні вони, ні хтось інший не оглядали і не торкалися його тіла, поки з ним не розлучиться душа, і я не вагаюся приписати це якомусь особливому набоженству; адже його історик і він сам, опріч інших великих цнот, виказували велику дбалість і шану до релігійних обрядів.

Мені не до смаку те, що один можний пан розповів про мого родича, уславленого на мирному та ратному полі. Умираючи на старостілітях у своєму маєтку і терплячи муки від каміння в нирках, він ув останні години втішався тим, що докладно розробляв обряди свого погребу і брав слово з усієї шляхти, що вона проведе його в останню путь. Навіть короля, який навідав його перед смертю, він палко благав, щоб той наказав ховати його усім своїм дворакам; при цьому він наводив багато прикладів і доказів на підтвердження того, що муж його рангу цілком на таке заслуговує; помер він, очевидно, спокійний і вдоволений, добившися жаданої обіцянки і розпорядившись по своїй уподобі, як саме і кому його ховати. Зроду я ще не бачив такого неймовірного марнославства.

Ще одна химерія супротивного характеру, за прикладом якої теж далеко не ходити, видається мені зрідні попередній: це коли хтось самозабутньо піклується про свої проводи і водночас виказує якусь незвичайну і непристойну ощадливість, задовольняючись лише одним служником та одним ліхтарем. Дехто хвалить такий звичай, як і останню волю Марка Емілія Лепіда[30], який заборонив спадкоємцям уряджати йому церемонію, заведену в таких випадках. Хіба ж поміркованість і ощадливість зводяться до того, щоб уникати видатків та розкошів, користі й потреби яких ми вже не відчуваємо? Гріш ціна такій повздержливості! Як би годилося тут поводитися? На мою думку, тут, як і в усіх світових речах, кожен мав би, як мовиться, по достатках ноги простягати. І філософ Лікон[31] вельми мудро доручив своїм приятелям сховати його тіло в сиру землю там, де їм здасться найліпше; що ж до свого погребу, то він попросив, щоб не справляли його ані надто пишно, ані надто скупо. Сам я заповідаю, щоб мої проводи йшли своїм трибом, як заведено, і покладаюся на тих, кому цей обов'язок випаде.

Ми можемо нехтувати ці клопоти, коли йдеться про нас, але

годі легковажити ними щодо наших близьких.

Цілком слушний і вислів одного святого:

«Клопоти про похорон, убранство гробівця, пишнота погребу

це все радше не для спокою мертвих, а для потіхи живих».

Ось чому, коли Критон спитав Сократа перед економ, як його поховати, той відповів: «Як вам заманеться». Якби мені випало клопотатися цим завчасу, я вважав би за принадніше для себе наслідувати тих, хто прагне, ще живучи і дихаючи, веселити себе думками про пишноту та блиск свого похорону і готовий радо лицезріти в мармурі свої неживі риси. Щасливий той, хто вміє розраювати і тішити свої почуття безчуттям і жити власною смертю!

Я відчуваю якусь зазлість до народоврядування (дарма що воно здається мені найприроднішим і найсправедливішим), коли згадую нелюдську сваволю атенців, які без жалю стратили, відмовившись вислухати їхніх виправдань, найхоробріших капітанів, що саме виграли у лакедемонян морську битву біля Аргенуських островів, найзапеклішу, найбільшу з усіх, що їх греки будь-коли сточували на морі. Їх засудили на смерть лише за те, що після перемоги вони кинулися пожинати її плоди, намість затриматись на місці, щоб зібрати і поховати трупи. Надто обурює мене цей вирок на згадку про Діомедона. Серед стратенців то був муж великих вояцьких і громадянських чеснот. Вислухавши присуд, він вийшов уперед і, вигодивши слушну хвилину, щоб озватися, замість захищати себе і доводити очевидну несправедливість такого жорстокого вироку, виявив турботу про долю своїх суддів і попросив богів не карати їх за розправу над ним; ба більше, боячись, як би боги не поклали свого гніву на їхній край за невиконання обітниць, які він із товаришами дав на подяку за блискучу звитягу, повідомив суддів, що то були за обітниці. Нічого більше не додавши, не сперечаючись і ні про що не просячи, він відважно, твердою ходою пішов на муку.

Але через кілька років доля залила за шкуру атенцям сала з тієї самої бочки. Хабрій, адмірал атенської флоти, здобувши перемогу над Поллісом, спартанським адміралом, біля острова Наксоса, змарнував усі плоди свого успіху, дуже важливого для Атен, боячись накликати на себе вже знайоме оскарження. Отож, аби не згубити в морі кількох тіл товаришів, він дозволив утекти цілій тічці живих ворогів, які згодом змусили його дорого заплатити за цей безглуздий забобон.

Питаєш, де буде місце твоє після смерті?

Там, де живуть зараз ті, хто ще не родився.

Другий поет наділяє бездушне тіло відчуттям незрушного супокою:

Хай не знайде він гробу,

Притулку благого для тіла,

Де б по віку земного трудах

Душа спочинку зазнала.

Так само і в природі можна бачити, як багато мертвих речей зберігають таємні зв'язки з життям: вино змінюється у льохах зі зміною пір року на його винограднику, забита і засолена дичина, кажуть, змінюється і набуває нового смаку, притаманного живому м'ясу.

Розділ IV