У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: Йване, Максиме, рукам волі не давай!
Злазь! гукнув Іван. Я тобі, обормоту, зараз дам!
Ех, ви!.. проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! нарешті знайшов він.
Ой! зайшовся Максим Колиберда. Ах ти ж
Більше він нічого не міг сказати і почав зиркати по землі за каменюкою чи бодай грудкою.
Образа вдарила й Івана. Меншовики, більшовики! Цього розколу сил пролетарської революції він не визнавав, бо п'ятнадцять років бігав потай по таємних робітничих гуртках, і відколи вони пішли в Києві ще від Мельникова з Дорогожицької та Кецховелі з Боричевого току завжди іменувалися нероздільно соціал-демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрі соціал-демократи похилились на буржуйський бік годитись на конституційну монархію замість робітничої республіки і прозвали їх «меншовиками», то Іван був проти меншовиків, і дражнити його так було кривдно.
Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.
Чорт батька зна що, може, й справді, вони з Максимом погарячкували? Може, в батьківському гніві, дійсно, скотились до меншовицької тактики?
В цей час Максим Колиберда натрапив-таки каменюку і пошпурив на Данила. Камінь виписав круту траєкторію в чистому небі і влучив Данилові в брову.
Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальці йому враз заюшила кров.
Кров і вирішила все.
Іван Бриль відчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Він крутнувся на місці і аж ніяк неждано від його дебелої комплекції миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечі.
Яке ти право маєш сина мого убивати?
Іван підніс вгору на двох руках щупле Максимове тіло і розмахнувся, щоб гепнути ним об землю з усієї сили.
Та хвіртка в цю хвилину зірвалась з петель, і в подвір'я вскочив парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками», з гармонією за плечима.
Наших б'ють! лементував парубок. Гей, Нарцисе! Сюди!
Данило теж стрибнув вниз з своєї вишки:
Батьку! гукав він. Схаменись, батьку!
Боженьку! Мати-заступнице! голосили Меланя з Мартою.
Діти Брилеві, колибердівські, числом десять, зняли писк, хто тікав, хто хлипав, хто хапав мамів за спідниці і ховав голови під фартухи.
З вулиці в розчахнуту хвіртку ринув натовп. Сусіди хапали старого Бриля за руки й за плечі:
Йване! гули сусіди. Та Бог з тобою!
Старий Максим вже сидів на землі, кружляв очима та тер горлянку руками: з переполоху він не міг добути голосу з грудей, і йому здалось, що Іван давив його за горло і задавив. Марта з Тосею схилились над ним і обтрушували глину з празникового піджака. Меланя тупцювала довкола Данила, обтираючи йому кров з лиця, але просила та благала Івана:
Іваночку, голубчику! Бог з тобою! Це ж таки син, кров наша, зніми камінь із серця
Саме в цей час з вулиці з'явилась ще одна постать. І по всьому видно було, що постать ця не з абияких, а популярність її, або, поправніше, лиха слава дуже значна. Гучний гомін враз ущух, дівчата сполохано сипонули врозтіч, а поміж натовпу покотився тривожний шелест:
Нарцис!.. Нарцис!..
2
Постать, названа «Нарцисом», і справді була примітна з себе: височенна на зріст, як кажуть, плечі «косая сажень». Голову велетневі покривав чорний капелюх з широкими крисами, з плечей в нього спадала звоями пелерина-безрукавка, наче кирея, а з-під неї визирала біла сорочка, вишита хрестиком на всю широчінь грудей, сині шаровари і жовті чоботи на підківках. В руці цілий сніпок різнокаліберних пензлів та щіточок для малярських робіт. «Нарцисом» цього ґевала тільки прозивали по-вуличному, а по паспорту значився він точно «Наркис Уведенський».
Несподівана поява Наркиса Уведенського приголомшила і Йвана Бриля.
Свят, свят, свят! пробубонів Іван, люто позираючи на приходька. Попівське кодло чорт приніс! Архарівську мать-анархію
Максим таки прокашляв: голос йому з другого переляку повернувся.
Тим часом парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками» і з гармонією за плечима підскочив до Данила з Тосею, став в оборонну позицію, затуляючи їх від розгніваних батьків, і загукав:
Дядьку Йване! Дядьку Максиме! Вибачаюсь: шановний Іване Антоновичу і шановний Максиме Радивоновичу! Життям наложу, а дружка в обиду не дам! От з місця не зійти, нехай земля підо мною западеться у вироботаний горизонт, щоб я не був шахтар Харитон Києнко! Майте совість: революція ж відкриває шлях у майбутнє! Ми ж таки пролетаріат! Нехай собі женяться!..
Дядьку Йване! Дядьку Максиме! Вибачаюсь: шановний Іване Антоновичу і шановний Максиме Радивоновичу! Життям наложу, а дружка в обиду не дам! От з місця не зійти, нехай земля підо мною западеться у вироботаний горизонт, щоб я не був шахтар Харитон Києнко! Майте совість: революція ж відкриває шлях у майбутнє! Ми ж таки пролетаріат! Нехай собі женяться!..
Наркис теж загримів громоподібним басом:
Чому ґвалт, а бійки не бачу? Чом мовчите, нищії духом? Кричи! Галасуй! Бий! Я відповідаю! Амінь, і бога нєт! Хай живе «свобода личности»!
П'яно гикнувши, він заспівав:
Задуши своего хозяина,
а потом иди на виселицу
так сказал Равашоль
Наркис Уведенський був попович з хутора Совки недовчений семінарист, вигнаний з семінарії за участь у експропріації поштової контори на Деміївці в дев'ятсот дванадцятому році. Після виходу з в'язниці він покаявся і пішов служкою в лавру, де й проявився в нього видатний малярський талант: Наркис став «богомазом» і писав «нерукотворні» ікони на продаж прочанам. Лавра сплачувала йому за дошку сімдесят п'ять копійок, а з богомольців правила по три п'ятдесят. Художникові це було кривдно. Він почав малювати і вдома та продавати по п'ять за пару. Коли це стало відомо настоятелеві лаври, то він прокляв його і об'явив прочанам, що Наркисові ікони рукотворні. Тоді ображений Наркис привселюдно, після заутрені проти Великодня, оголосив між людей, що й «нерукотворні» малює теж він. За це його монахи люто побили і запроторили в печеру до святих мощей. Але Наркис вигріб у глині пролазку, з печери втік і в підлаврському шинку пані Капітоліни присягнув поставити лаврську дзвіницю раком. Тим-то, тільки сталася Лютнева революція, Наркис з'явився в лаврі і кинув у льох під дзвіницею дві гранати Новицького. Гранати, дарма що крупнокаліберні, ніякої шкоди грубезним лаврським мурам не заподіяли, а Наркиса схопила міліція і приставила в Старокиївський участок. Тут Наркис заявив, що лавру хотів висадити в повітря з ідейних міркувань, бо він анархіст-індивідуаліст і атеїст-анти-марксист, і тому з участку був звільнений. Після того він виступав на мітингах, як жертва беззаконної власті царя на землі і Бога в небі, з категоричною вимогою, щоб негайно в цілому світі восторжествувала «анархія мать порядку». У вільні години він ходив по дворах «за презренным металлом на пропитание», наймаючись фарбувати що є по господарству: кому паркан, кому двері та причілки, кому віконниці чи скриню до посагу. Відмовити йому боялися всі від Печерська і до Подолу: фізичної сили та зухвальства Наркис був неперевершених. П'яним він напивався ще вдосвіта.
Побачивши за плечима в Харитона Києнка гармонію, Наркис зразу зрадів:
Ану, шахтарю, блудний сучий син революції, розтягай міхи, давай «Анархію мать безпорядку»!
Харитон зам'явся, та Наркис не чекав, зірвав гармошку з Харитонового плеча і загорлав на всі заставки:
Под голос набата, под гром канонады,
Под черное знамя на зов Равашоля
Іван Антонович Бриль отетерів. Пісня про чорний прапор анархії покотилась над робітничим Печерськом, що ще на заклик київського «Союзу боротьби» двадцять років тому підняв червоний прапор пролетарської інтернаціональної солідарності і так і проніс його високо аж до сьогодні на маївках, над демонстраціями, в години всіх страйків і крізь барикадні бої! Ніколи в боротьбі за волю народу над пролетарським Печерськом не теліпалася ця чорна ганчірка зради і провокації. І раптом гімн анархії линув з його ж таки, Бриля Івана, подвір'я!
Цього стерпіти Іван Антонович, п'ятнадцять років член соціал-демократичних потаємних гуртків, не міг.
Ярий, ступив він крок до нахабного богомаза-анархіста.
Та зразу й спинився.
Наркис стояв, горлав і зухвало посміхався. Він же навіть у цирку на сеансах на приз ставав боротися проти Святогора, Фосса і самого Івана Піддубного і приз брав! Проти Наркиса Брилеві не встояти, дарма що в свої п'ятдесят був теж кремезний, як дуб.
Але кров закипіла в серці старого Бриля. Не за чорний, а за червоний прапор роками лічилися в чорних списках тисячі київських пролетарів аж поки місяць тому погромили хлопці охранку на Житомирській, 34, і спалили ті паскудні папери на Сінному базарі! Червоний, а не чорний прапор дев'ятсот п'ятого року забагрянився кров'ю Жаданівського і ще ста п'ятьох та осінив першу Раду робітничих депутатів міста Києва, палахкотівши аж п'ять днів державним штандартом Шулявської пролетарської республіки!