Бач, який вопрос! зі скрухою бідкався дядько Оксентій. І батько один, і мати була одна, а в двох синів два різні характери. Такий клопіт, щоб ти знав, шуряк!
Згадка про синів, про клопіт із ними хочеш чи не хочеш, а таки навертала Івана до клопоту з власним норовистим сином.
Правда, від серця Іванові відлягло: лють свою він вже перевів на Наркиса, та й раз діло зроблене, хіба тепер повернеш назад? Молодиці дівкою вдруге не стати! Кажи тепер своє слово в свинячий голос! А тут ще ця миршава Тоська манячила перед очима то квасу подасть, то розсолу принесе з-під колибердівських квашених помідорів: Марта Колибердиха здорово квасила помідори на дубовому листку, неодмінно з дуба-не-линя, а не дубиці. Під колибердівські квашені помідори чарка якось особливо точно йшла про те відали на всій Рибальській. Цікаво чи ж смакуватиме під ті помідори й весільна велика чара?
А Данило що ж? На перевірку козак з нього виявився хоч куди: самовіддано ринув родителя рятувати! В батька все ж таки вдався, сучий син! Ладнати, звісно, треба справу, і то негайно! Якраз і нагода є. Не нагода а мус, бо ж піде тепер поголоска поміж людей
І старий Бриль, вихиливши ще один кухоль помідорового розсолу, піднесеного миршавою Тоською, витер вуса і поважно заговорив до печерських дідів, що стояли кружка, похилившись на ціпки, і хитали сивими головами, обмізковуючи події.
Старики! І ви, люди добрі! Слухайте-но сюди! Не про цього клятого богомаза та його задрипану мать-анархію буде мова: хай йому грець відшмагали по заслузі, нехай другий раз не лізе до чесних людей! А скажу я вам про наше, Брилів та Колибердів, сімейне діло. Скажу про мого паскуду Данька та його навіжену, чи пак наречену Тоську Сиди, Максиме, тихо, я за нас двох скажу! гримнув він на старого Колиберду, що враз засопів і хутко засовався на своєму місці. Чулисьте вже, бо слухом земля повниться, який трапився гріх? Своєвільно вчинили ці паскудники по своєму дурному розсудку!
Діди схвально закивали і непохвально захитали головами.
Та перед старшими Іван мусив говорити стоячи були ці діди старими, відпрацьованими вже арсенальськими робітниками або батьками робітників з підкиївських злиденних заробітчанських сіл, і Бриль звівся. Звівся й Максим: хоча він і не промовляв, однак мова мовилася від них обох.
І старий Бриль закінчив так:
Тож і просимо у вас, старики, сказати б благословення на наше батьківське рішення. Раз поєднав парубок дівчину під вінець! І кінці у воду! Хай обкрутяться по-чесному! І весілля щоб не пізніше як сьогодні було! Щоб ні дня, ні години не було неслави на Брилів та Колибердів! Гей, стара! Пироги печи! І самогонка щоб була, бо денатурату Брилі й Колиберди не вживають: він тепер труєний Гроші? Грошей в людей позич. А нема в людей, неси якесь шмаття на Басарабку! Продавай хоч волок, хоч ятері, човна, пся крев! продай, а самогонки щоб було дві відрі, на менше нема моєї і Максимової згоди. Сусідів з усієї вулиці клич! Щоб було весілля по-нашому, по-людському! З Інженерного клич Антоненків, із Звіринця Богданчуків, Іванова Андрія з квартири Дюбина. По Василя Боженка на Київ-Другий біжи!
Василь Назарович у партію більшовиків вписався, подав хтось. Хіба йому тепер самогонкою заливатись?
А Андрій Іванов і взагалі член більшовицького комітету, печерський партійний голова. Чи ж гаразд буде, Іване?
То й що? вже розійшовся старий Бриль. Більшовики до чарки, як усі люди, охочі. По полуднику й справлятимемо весілля. Гей, стара! Діти де? Хай усі йдуть сюди і Бриленки, і Колиберденки! Благословляти молодих будемо! Богів неси!.. Тьху! Іван раптом остовпів сам перед собою. Максиме! А як же з благословенням буде? Га? Може, після революції з іконами не годиться?
Максим Колиберда, нарешті, дістав змогу прохопитися словом і собі:
Ех! одчайдушно гукнув він і навіть сорочку розпанахав на своїх курячих грудях. Вже ж обкрутилися і без патлатих! Хай на Печерську буде, за програмою російської соціал-демократії, перше робоче весілля по гражданці, на страх кадету Мілюкову! Ура!
Ура! залементував Харитон Києнко. Наша взяла!
Він розтяг міхи тальянки і взяв тенором:
Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног
Але лагідну Меланю чоловікове вирішення вразило, як грім з ясного неба. Досі вона все метушилась Данилові змила кров з лиця, Тосю приголубила, дітей нашльопала, Іванові застебнула сорочку, а тут у неї руки опустилися і підломилися ноги.
Ой Боженьку мій! заголосила вона. Зроду-віку по-християнському в церкві вінчалися і благословлятися під ікони ставали! Тю на тебе, старий, що це ти верзеш?
Цить! гарикнув Іван. Народного слова хіба не знаєш? Не той шлюб, що попи звінчають, а той, що люди благословляють
Данило з Тосею стояли серед натовпу люди чи то поздоровляли їх, чи то вичитували їм. Данило ніяковів, утираючись рукавом, а Тося ховалася за спини подруг, що вже набігли невідомо звідки. Тепер вже точно можна було розпізнати, що Тося ні з чорнявих, але й не з білявих, а таки з рудих: червоніла вона так густо, аж до пліч, як червоніють тільки рудоволосі. Хтось вже з'єднав і руки Данилові з Тосиною, а Харитон крутився біля них дзиґою і джеркотів Данилові в вухо:
Я ж тобі казав, я ж тобі казав: тільки так і треба! По-нашому, по-шахтарському: раз, два і пішов на-гора! От побувку відбуду, заберу тебе на Донеччину до уголька! На нашій «Марії-біс» з обушком десять тисяч копійок на місяць виробиш! Щоб мені Харитоном Києнком не бути!
Молодий шахтар Харитон Києнко, киянин родом з-понад Собачої тропи, після аварії на шахті дістав контузію і відбував місяць «вольної поправки» вдома.
Одначе запитання старого Бриля лишалося досі без відповіді. Чим же, справді, благословляти на шлюб, на працю в поті чола та народження в муках дітей коли без ікон і без попа?
Хлібом благословимо! вирішив Іван. Хлібом і сіллю, як у далеку дорогу. Неси, стара, буханець на рушнику та пучкою солі зверху присип!
Меланя залилась сльозами. Марта біля неї грізно ворушила чорними вужами брів, руки їй самі собою впиралися в боки
А то ще червоним прапором можна! раптом подав ідею Харитон. У нас, на «Марії-біс», одне народилося якраз, коли свято всеросійської свободи справляли. Так всією шахтою вирішили: охрестити червоним прапором, як символом революції, і пролетарі всіх країн, єднайтеся! Червоним прапором пищика накрили, а скупали пивом заводу Бродського «Ласточка» щоб росло та бродило, доки живе! Га, товаришочки? Червоним прапором? Вношу пропозицію!
Іван Бриль поглянув на Харитона скоса: молоде ще про червоний прапор, символ революції, закидати! Не полюбляв Іван, коли молодші подавали голос попереду старших. Дати б йому зараз шльопака, щоб знало, порося, в чиїй калюжі бабратися!
А ти помовч! Попереду батька не лізь у пекло! Мови моєї я ще не доказав. Моя це і єсть пропозиція про червоний прапор, от нехай Максим скаже: кумекали ми з ним про це ще в потаємному гуртку.
Максим закивав, підтакуючи. Мови про червоний прапор, як знаряддя для благословення, між ним та Іваном ніколи не було, як і взагалі про будь-які інші форми батьківського благословення, але ж занозистого шахтарчука Максим теж недолюбляв. До того ж якраз траплялася нагода задемонструвати свій авторитет перед усіма, бо вдома, в хаті Колибердів, найвищим авторитетом була грізна Марта, а між друзями беззаперечним авторитетом завжди був тільки Іван Бриль.
Отож-то! підсумував Іван. Хлібом з сіллю і прапором революції. Зараз-таки й підемо до Іванова Андрія Васильовича хай позичить нам свій комітетський на часинку.
Після того Іван поважно звернувся до всіх, що були в дворі:
Просю ж покорно! Він уклонився низько. Присоглашаю до нас на весілля Кланяйся, стара! І ти, Максиме, кланяйся, і ти, Марто Степанівно, просіть та кланяйтесь людям, щоб не погребували нашим сімейним торжеством
В цю хвилину на очі Іванові знову потрапив клятий мавританський балкон на четвертому поверсі за трьома сусідськими подвір'ями.
На балконі, у високості, все ще бовваніла постать у жовтому чесучевому піджаку. Доктор Драгомирецький приладнував на носі пенсне, короткозоро мружачись до Брилевого палісадника. І Йванові відразу зашпори зайшли, як у мороз. Чи нема знову якоїсь ганьби у його дворі перед всевидющим оком на мавританському балконі?
4
А доктор Драгомирецький там, у високості, на своєму балконі, досі не міг очуняти після недавнього споглядання лютої екзекуції. Темнота, неподобство, варварство! Був би в квартирі телефон, доктор негайно подзвонив би в участок! Дикунська розправа сколихнула в його лагідній душі всі сили благородного обурення і священного гніву. Боже мій, який жах! Посеред двору і серед білого дня! Бити різкою по голому тілу! Який некультурний і в нутрі своєму жорстокий сучасний простолюд! І яка розбещена оця міська майстровщина! Бідолашні сирітки-діти ростуть серед такого дикунського середовища! А тут ще ця революція революції доктор Драгомирецький не похваляв! ця революція підняла з самих глибин всі низькі інстинкти, всі аморальні нахили! Все полетіло шкереберть, все, що було таке звичне раніше, ще за старого режиму. Хоча старого, царського, режиму доктор Драгомирецький теж не похваляв Що ж буде тепер з сердешними дітьми? Ну, Ростик, Ростислав, бодай встиг закінчити реальне училище. Але ж замість іти в політехнікум і стати інженером шляхів він мусив зробитись авіатором і літати, Господи, Боже мій, літати! під виття снарядів і вибухи бомб! Але ж Олексаша, Олександр, він же навіть не закінчив гімназії! З сьомого класу, в нападі надмірного патріотизму, пішов у школу прапорщиків і два роки потому наражався на небезпеку на тих вошивих позиціях. І все через ту ідіотську війну! Війну доктор Драгомирецький заперечував у принципі: він був пацифіст, і батько його теж був пацифіст. Добре, що пощастило тепер, після поранення і Георгія, влаштувати Олексашу тут, у Києві, одним з ад'ютантів при командуючому військовою округою. Але що чекає на бідолашну Маринку, Марину? Дівчині ж тільки дев'ятнадцятий рік! Звичайно, вона таки вволила батькову волю і записалась на медичні курси, щоб підхопити, так би мовити, з рук старого батька прапор фамільної, мовляв, професії. Але ж всі ті земляцтва, організації, гуртки! Маринка бігає по сходках, мітингах, зборищах і ще, чого доброго, в нападі революційного ентузіазму впишеться в яку-небудь партію! Господи, Боже мій, тільки не в партію! Партії, які б вони не були, доктор Драгомирецький категорично засуджував. Доктор Драгомирецький розхвилювався до краю, але дзиґарі в їдальні вдарили за чверть восьма, доктор ухопив свій кашкет з двома дашками, спереду і позаду, «здрастуй і прощай» і ринув прожогом через квартиру, до парадного і вниз. О восьмій починається в Олександрівській лікарні обхід, а на обхід Гервазій Оникійович Драгомирецький ще не запізнився ні разу за своє життя, навіть коли цар Микола зрікся престолу. Він же був лікар, він завжди повинен бути на посту біля ліжка хворого, щоб полегшувати людям страждання, щоб стати в опір невблаганній смерті з косою