Робота спорилась. Не минуло й години, як тісто було вже готове. Проте, згідно з традицією, наймоторніші з молодиць вважали своїм обов'язком час від часу неначе підганяти немоторних і підспівували хитрої, жартівливої:
Піч наша регоче:
Короваю хоче,
А припічок заливається:
Короваю сподівається
2
З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон. Він вже проголосив себе старшим боярином, і на знак цього високого сану рукав його червоної сорочки був перев'язаний білою хусткою. Вони рушили по Рибальській до Кловської та Московської.
Ех! казав Харитон, збиваючи далеко на потилицю свого синього кашкета з величезними крисами та манюсіньким дашком. І жаль же мене бере, Даниле, такий жаль! Своїми словами розказати не можу!
І з чого жаль? неуважно поцікавився Данило.
Думками він був зараз далеко від Харитона біля Тосі, і ще далі в невизначених обрисах свого майбутнього, яке віднині починало перетворюватись на сучасне.
Ну як же не жаль? І який це дідько напоумив тебе з парубків та в жонаті чоловіки передчасно пертися?
Данило почервонів. Він і сам ще стидався свого нового стану, особливо перед товаришем, з яким змалку босими ногами толочив куряву по цілому Печерську, і тому обізвався на Харитонові слова з неприхованим викликом:
А що?
Та збиралися ж ми з тобою, як мені місяць побувки закінчиться, разом їхати на Донеччину
Моє слово закон! одрубав Данило. Сказав, що поїдемо, значить поїдемо.
А Тоську тут покинеш? з надією похопився Харитон.
Хіба поміж шахтарів одружених не буває? огризнувся Данило. Сам же казав: у нас, на Нахалівці, можна землянку викопати і живи собі хоч і цілим сімейством.
Ех! махнув рукою Харитон і навіть розтяг міх своєї гармонії на акорді ля-мінор. Не той коленкор! Коли ми з тобою парубки, сюди подались, туди подались шукаємо, де краще знайдемо. А жонатий робітник у нас, на Донеччині, знаєш, що таке? Жінкою та дітьми у нас, на Донеччині, франко-бельгійська компанія шахтаря до місця прив'язує: зразу йому куток у казармі або й халупку на виселку! І тоді вже годі: не бунтуй, не переч, бо в два щоти тебе з усіма каструлями та пелюшками геть.
Тепер же революція, насупився Данило, не те що за старого режиму!
У вас тут хіба революція? презирливо скривився Харитон. От у нас, на Донеччині, революція так революція! Слюсар Клим Ворошилов пролетарську Червону гвардію організовує, як у самому Петрограді! Зась каже всяким меншовикам!
Меншовиків Харитон з Данилом справді вважали якимсь паскудством: слово «меншовик» в їх парубоцькому колі вживалося як дошкульна лайка. Але кинув цю образу в спірці батькові Данило зовсім не тому, що знав батькові політичні погляди як меншовицькі, і заперечував їх, сам додержуючись противних більшовицьких. Ні. Батькові погляди Данило знав погано, та й у більшовицьких теж мало розбирався. В колі молодих Данилових і Харитонових товаришів взагалі не було особливої схильності до копирсання в політичних справах, і старий Бриль та старий Колиберда саме через те й викликали поміж молоді насмішки, бо здавна приохотилися до суперечок на політичні теми, а мастаками в нудних політичних спірках славилися якраз меншовики. Неприязнь до меншовиків походила в молодіжному гурті від того, що меншовики, про те вони теж знали тільки із слів батьків, були «легальні» і навіть в час війни мали представництво в урядовому «Воєнно-промисловому комітеті», в той час як ті ж таки більшовики завжди стріляли на барикадах, таємно переховувались, збирались конспіративно, а тоді йшли в тюрму, на каторгу і на Сибір і звідти героїчно тікали. Більшовики, отже, були хлопці хоч куди, справжні революціонери! А чи там казав Фрідріх Енгельс «будьте здорові», коли Карл Маркс чхав, то вже нехай розбираються меншовики.
Харитон говорив би ще, висловлюючи своє роздратування з приводу міжпартійної нерозберихи й вихваляючи шахтарську Донеччину, та Данило спинився перед хатинкою на розі і взявся за хвіртку:
До Флегонта зайдемо запросити?
Аякже! гаряче відгукнувся Харитон. Я думаю, його на другого боярина треба! Душевний же друг з малих літ!
Хатина, перед якою спинились Данило з Харитоном, була якась особливо нужденна. Середня її частина, там, де були двері, ще держалась сяк-так на рівні землі, але обома своїми краями хата неначе пішла в землю от-от розпадеться надвоє. Крита була хижа не залізом, як усі, навіть найбідніші будиночки міської околиці, а ґонтом замшілим, зеленим, як моріжок. Видно, стояла вона тут з тих часів, коли Печерськ ще не був частиною міста, а приміською слобідкою. На облупленій залізній дощечці, де значився номер будинку по вулиці та наймення власника, над силу можна було розібрати: «Власність міщанина Петра Арсеновича Босняцького». Втім, напис цей давно вже не відповідав дійсності: Петро Арсенович Босняцький, колись дрібний поштовий урядовець, помер ще дев'ятсот десятого року, і проживала тепер тут його вдова з сином Флегонтом. Батько-поштар, закінчивши в свій час двокласне городське училище, все життя жив тільки однією мрією вивести сина в люди, зробити його «повним інтелігентом» і віддав Флегонта до гімназії. Перетрудившися на тому і діставши сухоти, урядовець відомства пошт і телеграфу передчасно помер другого ж року, коли малий Флегонт перейшов із підготовчого класу в перший. Флегонтовій матері заповітна мрія коханого чоловіка, після його смерті, теж коштувала дорогенько: освітній ценз для сина вона вигорьовувала безсонними ночами над шитвом, надсильними підробітками по людях «за все». Щастя ще, що з сина вийшов не ферт і не гульвіса: з п'ятого класу гімназії він допомагав матері, ганяючи по репетиціях та переписуючи ноти для лаврського хору.
Флегонте! гукнув Харитон через паркан і, не дочекавшись відповіді, взяв на своїй трирядці акорд до-мажор. Виходь! Це ми шахтарі: я й Данило!
На порозі хатини з'явився юнак. Він не був такий вже високий, але мусив схилитись, щоб вийти в низенькі двері. Буйні чорні кучері від того поруху звисли йому на очі. Коли хлопець випростався і відкинув чуба назад, обличчя його засвітилося привітною посмішкою:
Здорові, хлопці! Куди вибрались? Чи, може, щось трапилось? додав він тривожно, помітивши, що обличчя товаришів якісь незвичайні.
Таки трапилось, почав Харитон, бодай не казати
А що таке? стурбувався Флегонт Босняцький.
До пані Капітоліни по самогонку чимчикуємо! випалив Харитон. Данило оженився!
Він випалив це з удаваним жахом у голосі, але в очах його справді світився жах, аж ніяк не удаваний, щирий.
Флегонт вибухнув реготом:
Завжди ти щось вигадаєш! Але раптом він побачив обличчя Данила. Стій! Даниле, справді? З Тосею? Будеш женитись?
Данило не відказав і одвернувся.
Тю! заметушився Флегонт, теж дещо зніяковівши. Я зараз! Зачекайте хвилинку!
За хвилину Флегонт вже знову вибіг з хати у сірій гімназичній тужурці й форменому синьому кашкеті з срібним гербом п'ятої печерської гімназії.
Хлопці! заклопотано заговорив Флегонт, поспіхом підперезуючись форменим лакованим поясом з мідною бляхою. А як же буде з співами? Сьогодні ж неділя: на п'яту, як завжди, призначено пробу. Марина Гервазіївна гніватись буде, коли ми не прийдемо втрьох!
Флегонт з Данилом, та й тимчасово, по старій пам'яті, й Харитон, брали участь у хорі печерської «Просвіти». Данило співав басом, Флегонт баритоном, Харитон у партії других тенорів. Робітничий хор печерської «Просвіти» славився на весь Київ, виступав у «домах трезвости» і навіть давав концерти в Троїцькому Народному домі. Зараз хор готував особливо відповідальний в зв'язку з ідеєю самовизначення націй репертуар: лисенківську кантату «Слава Україні». Керувала хоровою секцією «Просвіти» курсистка Марина Драгомирецька, печерського доктора Драгомирецького дочка. Поширювати народне мистецтво, блиск його перлів розкрити цілому світу з одного боку, та підняти високо вгору найнижчі народні низи, самобутні народні таланти, з другого, ось що вело курсистку Драгомирецьку в її високому громадському пориванні, хоч і була вона медичкою. Невихід на співанку трьох голосів вона, безсумнівно, сприйняла б як тяжку особисту образу.
От тобі й раз! Справді, співи сьогодні розгубився Данило. Що ж його робити?
В нього навіть майнула думка, чи не відкласти весілля до іншого разу: образити заповзяту й самовіддану в громадській діяльності панночку Марину Гервазіївну та ще потім раків пекти перед нею Данило ніяк не хотів.
Ну, пхикнув Харитон, не такий педантичний у виконанні обов'язків і не такий делікатний в ставленні до осіб іншої статі, не щонеділі ж люди женяться: мусить вона зрозуміти сама, може, колись заміж піде!
Флегонт злегка почервонів. Припущення, що Марина Драгомирецька може за когось вийти заміж, було йому прикре.
А ми зараз забіжимо до неї, і ти, Даниле, скажеш їй: так і так співати сьогодні не можу, беру шлюб.
Тепер почервонів Данило.
Прийти до інтелігентної дівчини і так просто сказати їй, що, мовляв, женюсь і таке інше, Данило згорів би з сорому.
Нехай краще Флегонт, запропонував він, зайде і скаже за всіх.
Посперечавшися трохи та зійшовшись на тому, що попередити Марину зайдуть всі втрьох і до слова, «для годиться» все одно ж не прийде запросять і її, друзі подалися мерщій виконувати свою головну місію: «мантачити» набір, бо грошей не було, відро самогонки в лаврської проскурниці пані Капітоліни. Лаврська проскурниця пані Капітоліна, що з тіста пекла проскурки до причастя тілом Господнім, а з розчину до тіла Господня гнала на весь Печерськ самогон, була підприємець крутенький, і випросити в неї самогонки в борг, та ще ціле відро, було ділом не простим.
Домовившися заставити Харитонову гармонь, бо ж на весілля однаково треба кликати троїсті музики, Данилів святковий «спінжак» бо ж стояло вже літо, та Флегонтові підручники за сьомий клас, однаково з переходом у восьмий вже непотрібні, друзі вдалися до всебічного обміркування шлюбу Данила і Тосі без попів і церкви.
Гімназист Флегонт Босняцький відразу ж заявив про своє гаряче схвалення цього акту. До релігії Флегонт Босняцький ставився індиферентно, хоча й не був принципіальним безбожником та освіченим атеїстом. У церкві він бував у Великий піст на говіння, щоб принести інспекторові гімназії довідку про сповідь та Святе причастя: відсутність такої довідки записувалась у кондуїт, і подібний запис у кондуїті розцінювався при вступі до університету як політична неблагонадійність. Під церкву він ходив, правда, частіше. У Вербну суботу коли після вечерні можна було безборонно нахльостувати дівчат лозиною, приказуючи «не я б'ю, верба б'є». На заутреню під Великдень коли виносили святити паски і після «Христос воскрес» дозволено христосуватись усім з усіма хоч би й Флегонтові Босняцькому з Мариною Драгомирецькою.