Ти посуди сам, Максиме, ось слухай мені сюди! сумовито казав він, зітхаючи. Яке наше з тобою пролетарське життя було? Ще малюками бігали ми по недільних школах. Ген пізніше «Искру» читали отут під кручею, біля Косого капоніра. Ти, правда, більше на сторожі стояв, бо до читання замолоду не був прихильний Постривай, не гарячись, не толоч задом призьби! Що було, те було; я ж не скажу, що ти й тепер негодящий, тепер ти куди розумніший став! А тоді, скажімо, коли жандарми Боженкового батька, старого Назара, що прапор ніс, в нагаї взяли, хіба ти прапора підхопив? Я! От, і пам'ятка мені від жандармів на все життя! От, ще раз дивись
Іван вишкірився до Максима, блиснувши з-під вусів разками зубів. Зуби в нього були один в один, як намисто, але верхній разок був неначе перерваний: двох зубів бракувало.
Піхвами своєї шаблюки мені простісінько в рот пхнув, сучий син! Ну ж і я йому всипав либонь п'ять чи шість
Максим поштиво закивав: він завжди кивав поштиво на цю кумову згадку, бо сам за революцію ще ніякого каліцтва не прийняв.
Зубами, можна сказать, революцію вигризали! Он як! констатував Іван, не приховуючи гордощів. От як наше з тобою пролетарське життя зачиналось! А вони? Теперішні молодики? Куди їхній інтерес пішов? Я йому якусь брошурку товариша Ульянова-Леніна, а він, Данилко мій, Фенімора Купера тягне з бібліотеки «Общества трезвости»! Про те, як скальпи здирати з безневинних американських індійців! Тьху!
Іван почав сатаніти.
Або ще синематограф цей вигадали, проклятущий: «Зигомара» якогось дивляться, шість серій, а потім ще, на закуску, сьома «Зигомар не вмер, Зигомар живий!» Що воно і до чого, і нащо воно я тебе питаю, ти мені скажи?! Куди вони, діти наші, вернуть? І звідки вони такі? От хоч би й коли війна почалася: Данько все «піду та й піду на фронт, хочу геройство своє проявить, нехай і мою карточку в газеті надрукують!» Га?! Тут робочій людині в голові «мир хатам, війна палацам», а воно, здорове вже, вуса засіялись, а виступає гірше від усякого соціал-патріота! А тепер, бач: молоко на губах не обсохло, а туди ж каже нам, паршивець: меншовики! Та чи ж воно розбирається на тому, що то є меншовик, а що більшовик і що таке справжня соціал-демократія? Соціал-демократію насправді я розумію так
Тепер, коли дійшло до соціал-демократії, Іван Бриль мав сказати промову не менше як на годину, бо це був його «коньок»: шляхи розвитку російської соціал-демократії йому найбільше дошкуляли. І Максим збагнув, що треба вживати невідкладних заходів.
До речі, саме в цю хвилину жінки прочинили в кухні двері навстіж, бо там від печі з короваєм дихала страшенна задуха, і, прочинявши, грюкнули, аж забряжчали шибки. Оце якраз і була слушна нагода для Максима.
Гей, баби! сердито гукнув Максим. Вікна повибиваєте! А шибка на Басарабці сімдесят п'ять копійок виносить! Та й коровай від такого грюкоту сяде в печі!
Тю на тебе! відгукнулася люта Марта. Помовч вже, базікало! Знаєшся ти на короваях, якраз!
Сяде, безпремінно сяде! щоб піддіти Марту та всіх жінок за живе і тим роздмухати рятівну зараз суперечку, вхопився за слово Максим. Он і кватирка у вас прочинена. А коли протяг у хаті, коровай неодмінно зісподу буде глевкий! Хіба ж не знаєте про таке? Закон фізики: рух атмосфери! Теж мені хазяйки! Їсти ніхто не схоче вашого короваю!
Жінки відгризнулись, але кватирку причинили.
Ось як я розумію соціал-демократію, слухай мені сюди, знову почав Іван.
То перекуримо, свате, чи що, похопився Максим, щоб нам на весіллі не журитися?
Закурити спересердя годилось. Але коли Іван затягся глибоко димом, випустив його трубою і знову зібрався оповідати, Максим раптом ухопив грудку з-під ніг і з криком «а киш-киш-киш» пошпурив її на горобців, що начебто обсіли грядку з щойно засіяною редискою.
А тим часом, на щастя, почали сходитися і люди.
Першим з'явився Федір Королевич солдат Третього авіаційного парку Південно-Західного фронту, що стояв постоєм тут-таки, на Печерську, на бастіонах під Цитаделлю, навпроти лаври. Федір Королевич був колишній арсенальський кадровий робітник, покликаний до армії в перший день війни ще до того, як усіх арсенальських робітників заброньовано, щоб виготовляти гармати, кулемети та інше спорядження. Коли ж усіх мобілізованих арсенальців повертали з армії назад на завод, то виявилося, що й в авіаційній частині Королевич теж спеціаліст по моторах, і тому в армії він так і залишився. Іван з Максимом перестріли його на розі Московської і, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську тугу за чаркою.
Іван зразу й ухопився за Королевича. Третій авіаційний парк був, можна сказати, оплотом київських більшовиків: ні на одному з київських заводів не було такої численної більшовицької організації, чоловіка з п'ятдесят, тимчасом як навіть в «Арсеналі» в день легалізації виявилося тільки двадцять на три тисячі робітників. Іван, з місця в кар'єр, почав заповзято доводити Королевичу, що соціал-демократія це є партія, надвоє не ділиться, отже, й не може бути такого, щоб були і більшовики і соціал-демократи, і меншовики теж соціал-демократи
Другим знову повернувшися з базару, тепер вже Житнього, прийшов дядько Оксентій Нечипорук.
Вздрівши свіжу людину, ще й солдата, дядько Оксентій приступив зразу до Королевича з другого боку:
А чи не чулисьте, товаришу землячок, як там діло стоїть у воєнних сферах? Дядько Оксентій дуже полюбляв нові слова, які густо пішли в народ від дня революції, і в розмові вживав їх для солідності. Як у воєнних сферах міркують: наріжуть селянам землі чи не наріжуть? І як ви собі, товаришу землячок, полагаєте: брати зразу чи, може, почекати, доки надійде з позицій мій солдат, синок Дем'ян? Адже, треба полагать, солдатові, ще й при Єгоріях, з ранами за віру, царя і отечество наділятимуть більше проти тих, которі в тилу? Тільки ж як же його чекати, коли земелька вже парує і протряхати почала?
На всіх базарах Києва і на Печерському, і на Сінному, і на Галицькому, і на Бессарабці, і навіть на Житньому, задовільної відповіді на своє запитання Оксентій сьогодні так і не дістав.
А земля, справді, парувала, вже й протряхала, і поміщики докінчували обсіватись яриною «на оборону»,
Весілля на Рибалкькій
1
Данило і Харитон з Флегонтом упоралися з усіма справами ген після полудня, але виконали всі завдання успішно.
На «першу чарку» запрошено десяток печерських парубків. З «троїстими музиками» цимбали, скрипка та бубон домовлено задурно: бо ж свої хлопці! Добуто й цеберко «оковитої» в пані Капітоліни тільки під Данилів піджак та Харитонову гармонію.
Попереджено і голову секції народного співу печерської «Просвіти», студентку Марину Драгомирецьку.
Навдивовижу, студентка Марина Драгомирецька прийти на весілля не відмовила і навіть виявила з приводу того гаряче захоплення. За її словами, вона змалку тільки про те й мріяла, щоб побачити справжнє народне весілля в усій його самобутності та багатстві фольклору й етнографії.
Коли ж до її свідомості дійшло, що весілля це буде не абияке, а революційне, без попа і церкви, то запальна студентка обізвала Данила з Тосею «аргонавтами», Данилові трусила руку кілька хвилин, а Тосю пообіцяла зацілувати до смерті і заявила, що їхні імена будуть неодмінно записані на мармурових скрижалях історії України.
Марина дарма що закінчила російську гімназію і виховувалася змалку в родині твердих російських традицій висловлювалась українською мовою якось особливо смаковито: демонстративно, з викликом, щоб це почули всі і або почали зразу наслідувати їй, або, навпаки, негайно спровокувалися на непримиренну суперечку щодо Україно-російських взаємовідносин. Ідея відстоювання прерогатив скривдженої і знедоленої української нації опанувала Маринку ще в шостому класі гімназії, в нелегальному українському гімназичному гуртку, після читання забороненого шевченківського «Кобзаря». А заполонила ця ідея її цілковито з двадцять восьмого лютого тисяча дев'ятсот сімнадцятого року, тобто від дня Лютневої революції в Росії.
Щодо дівоцької вроди, то цим Марина похвалитися не могла. Була вона на зріст трохи вища, ніж потрібно було б за комплекцією, і через те дещо цибата. Ходила всупереч законам жіноцької грації широким кроком, інколи, в пориві, навіть підбігаючи на ходу. Притому теж зовсім по-хлопчачому розмахувала руками. Волосся стригла коротко, не морочила собі голови зачісуванням, і тому бувала переважно розпатлана з чубчиком на лобі. Обличчя мала широке, вилицювате, очі китайського косого розрізу, кирпата. Вбиралася Марина в коротку спідничку до колін всупереч моді й правилам дівочої пристойності, а кохтинку носила картату, з «шотландки», червоних і зелених клітин. Була вона заповзятою спортсменкою-велосипедисткою, і це було ще одним приводом уважати дочку поважного доктора Драгомирецького «анфан-терібль» та «філь-орібль», бо їздити дівчатам велосипедом уважалося в ті часи непристойним.