Еуне. Люди погані, це правда.
Бернік. А кого звинувачують у цих неподобствах? Мене! На мене все скидають. Ці газетні писаки досить прозоро натякають, що ми зайняті головним чином власним судном. Я поставив собі за мету впливати на співгромадян силою свого прикладу, і що ж? я повинен терпіти подібні вихватки? Ні, я цього не потерплю. Я не можу дозволити отак принижувати моє добре ім'я.
Еуне. Ну, репутація пана консула така міцна, що витримає і це, і значно більше.
Бернік. Не тепер! Саме тепер мені потрібна цілковита пошана, цілковите співчуття усіх співгромадян. Я затіяв велике діло, як ви, мабуть, чули, і якщо підступним людям пощастить хоч трішечки похитнути безумовне довір'я до мене суспільства, це може завдати мені чимало клопоту. Через це я за всяку ціну хочу заткнути рота усім отим злісним газетним писакам і тому призначив вихід судна на післязавтра.
Еуне. Чом би й не на сьогодні ввечері?
Бернік. По-вашому, я вимагаю неможливого?
Еуне. Так, з тією робочою силою, яку ми зараз маємо
Бернік. Гаразд, гаразд; тоді доведеться нам пошукати нових сил
Еуне. Невже ви хочете звільнити ще когось із старих робітників?
Бернік. Ні, про це я не думаю.
Еуне. Та це, мабуть, наробило б галасу і в місті, і в газетах.
Бернік. Дуже можливо; ми і не підемо на це. Але якщо «Індіанка» не буде готова до відплиття післязавтра, я звільню вас.
Еуне (здригнувшись). Мене? (Сміється.) Ну, це ви жартуєте, пане консул.
Бернік. Не дуже на це розраховуйте.
Еуне. Вам могло спасти на думку звільнити мене? Мене, коли і батько мій і дід все своє життя проробили на верфі, як і я сам
Бернік. Хто ж мене змушує?
Еуне. Ви від мене вимагаєте неможливого, пане консул.
Бернік. Для доброї волі немає нічого неможливого. Так чи ні? Дайте мені рішучу відповідь, або ви одержите розрахунок негайно.
Еуне (зробивши крок до нього). Пане консул, чи ви добре зважили, що значить звільнити старого робітника? Ви скажете: хай собі знайде інше місце. Припустимо, він і може знайти, та хіба на цьому справа скінчиться? Побували б ви, пане консул, у домі звільненого робітника в той вечір, коли він повертається додому і ставить у куток свій ящик зі струментом
Бернік. Ви думаєте, мені легко вас звільнити? Хіба ж я не був завжди хорошим хазяїном?
Еуне. Тим гірше, пане консул. Саме тому мої домашні і не стануть винуватити вас. Мені вони нічого не скажуть, не посміють. Але поглядатимуть на мене нищечком і будуть думати: мабуть, заслужив. От цього я не зможу витерпіти. Хоч я й проста людина, та звик бути першим серед своїх. Моя скромна сім'я теж маленьке суспільство, пане консул. І я міг служити цьому суспільству підпорою тому, що моя дружина вірила в мене, і діти теж. А тепер усе повинно загинути.
Бернік. Коли інакше не можна, то з двох зол треба вибирати менше і жертвувати інтересами окремих людей заради загальних інтересів. Іншої відповіді я не можу вам дати. Такий є порядок Але ви уперті, Еуне! Ви не тому постаєте проти моєї волі, що не можете робити інакше, а тому, що не хочете виявити перевагу машин перед ручним способом праці.
Еуне. А ви, пане консул, наполягаєте так на своєму, бо, звільнивши мене, ви принаймні доведете газетам, що справа була не в вас.
Бернік. А якби й так? Ви ж розумієте, про що тепер ідеться? Чи сваритись мені з пресою, чи прихилити її на свій бік у ту мить, коли я розпочинаю значну справу для блага суспільства? Що ж? Хіба я можу зробити інакше? Питання зводиться до того, чи підтримати вас з вашою сім'єю, як ви кажете, чи задушити в зародку сотні інших сімей, які так ніколи і не виникнуть, ніколи не грітимуться біля своїх вогнищ, якщо мені не пощастить провести те діло, в ім'я якого я тепер дію. Тому я й даю вам можливість вибрати.
Еуне. Коли так, то я не маю більше нічого сказати.
Бернік. Гм Поштивий мій Еуне, я щиро шкодую, що нам доведеться розлучитись.
Еуне. Ми не розлучимось, пане консул.
Бернік. Як це?
Еуне. Ї в простої людини є свої завдання в житті.
Бернік. Звичайно, звичайно. Отже, ви гадаєте, що можете обіцяти?
Еуне. «Індіанка» буде готова післязавтра. (Уклоняється і виходить вправо.)
Бернік. Ага, вдалося все ж зламати його впертість! Я вважаю це доброю прикметою.
Гільмар з сигарою в зубах входить з вулиці в садок.
Гільмар (на терасі). Здрастуй, Бетті Здрастуй, Берніку!
Бетті. Здрастуй!
Гільмар. Плакала, я бачу. Значить, тобі вже відомо?
Гільмар з сигарою в зубах входить з вулиці в садок.
Гільмар (на терасі). Здрастуй, Бетті Здрастуй, Берніку!
Бетті. Здрастуй!
Гільмар. Плакала, я бачу. Значить, тобі вже відомо?
Бетті. Що відомо?
Гільмар. Що скандал у повному розпалі. Ух!
Бернік. Що це значить?
Гільмар (входячи в кімнату). Та от ці двоє американців походжають по вулицях з Діною Дорф.
Бетті теж переходить у кімнату.
Бетті. Не може бути, Гільмаре
Гільмар. На жаль, це так. Лона дійшла навіть до такої нетактовності, що гукнула на мене, але я, звичайно, удав, ніби не чую.
Бернік. І це, очевидно, не пройшло непоміченим?
Гільмар. Ще б пак! Перехожі спинялись і дивилися нам услід. Чутка поширилася по місту, як огонь по степу, як пожежа в американських преріях. У кожному домі стояли біля вікон, очікуючи, коли вони пройдуть. З-за кожної занавіски стирчали голови Ух! Ти вже вибач, Бетті, що мене сіпає Адже це жахливо впливає на нерви. І коли так триватиме, доведеться мені подумати про тривалу поїздку.
Бетті. Але ти міг поговорити з ним і напоумити його
Гільмар. На вулиці? Ні, красненько дякую. Та й взагалі, як сміє ця людина появлятись тут. Подивимось, чи не вгамують його трошки газети. Вибач, Бетті, але
Бернік. Ти кажеш, газети? Невже ти чув уже що-не-будь таке?
Гільмар. Еге ж, не без того. Вийшовши від вас учора, я, заради своєї недуги, попрямував до клубу. І тільки-но я ввійшов, усі враз замовкли; значить, мова йшла про двох американців. Раптом входить цей нахаба редактор Гаммер і перед усіма, на весь голос вітає мене з поверненням кузена-багатія.
Бернік. Багатія?
Гільмар. Авжеж, він так і сказав. Я, певна річ, як і слід було, зміряв його поглядом і дав йому зрозуміти, що мені анічогісінько не відомо про багатство Йогана Теннесена. А він каже: «Он як? Дивно! В Америці звичайно щастить тим, кому є з чим почати, а ваш кузен, як відомо, поїхав туди не з порожніми руками».
Бернік. Гм! Зроби ти мені ласку
Бетті (стурбовано). От бачиш, Карстене
Гільмар. Як би там не було, я через цього суб'єкта не спав цілу ніч. А він собі походжає тут по вулицях, ніби нічого й не сталося. І чом він там не загинув? Просто нестерпно, якими живучими виявляються деякі люди!
Бетті. Господи, Гільмаре, що ти кажеш!
Гільмар. Нічого особливого. Як бачите не зламав собі шию на залізниці, не попався в лабети каліфорнійському ведмедю або чорноногим індійцям навіть не оскальпований Ух, ось вони!
Бернік (кинувши погляд на вулицю). І Улаф з ними!
Гільмар. Ще б пак! Як не нагадати людям, що вони належать до першої сім'ї в місті. Погляньте, погляньте, он усі гультяї повискакували з аптеки, дивляться на них, перешіптуються. Ні, це рішуче не для моїх нервів. І як може людина за таких обставин високо тримати прапор ідеї?
Бернік. Вони йдуть просто до нас. Слухай, Бетті, моє бажання щоб ти була з ними якомога люб'язніша.
Бетті. Ти дозволяєш, Карстене?
Бернік. Так, так. І тебе теж прошу, Гільмаре. Сподіваюсь, вони тут не довго лишатимуться. І прошу, ми будемо в своєму колі, а тому жодних натяків; нам треба всіляко стерегтися, щоб якось не вразити їх.
Бетті. О, який ти великодушний, Карстене!
Бернік. Ну-ну, облишмо це!
Бетті. Ні, дай подякувати тобі і пробач мені, що я так погарячилася Ти мав повне право
Бернік. Годі, годі, кажу!
Гільмар. Ух!
Йоган Теннесен з Діною і слідом за ними Лона з Улафом входять у садок.
Лона. Добридень, добридень, любі мої!
Йоган. Скрізь побували, оглядали старі місця, Карстене.
Бернік. Так, так, багато змін, еге ж?
Лона. Скрізь позначається вікопомна корисна діяльність консула Берніка. Ми побували і в парку, який ти подарував місту.
Бернік. А, і там?
Лона. «Дар Карстена Берніка» красується над входом. З усього видно, ти тут перша персона.
Йоган. І судна в тебе чудові. Я зустрівся з капітаном «Пальми», своїм давнім шкільним товаришем
Лона. І ще ти спорудив новий будинок для школи. До речі, як я чула, місто завдячує тобі також газовим освітленням і водогоном.
Бернік. Треба ж служити суспільству, в якому живеш.
Лона. Так, це чудово, зятю; зате до чого ж відрадно бачити, як люди тебе цінують. Здається, я не з марнолюбних, та й то не могла втриматись і нагадала декому з наших співрозмовників, що ми рідня
Гільмар. Ух!
Лона. Ти на це ухаєш?
Гільмар. Ні, я сказав: гм!..
Лона. Ну, та Бог з тобою, бідолахо. А ви, здається, зовсім самі сьогодні?